<< Главная страница

Василь Шевчук. Терновий свIт





Этот роман - вторая книга дилогии известного украинского советского писателя о Т. Г. Шевченко. Она продолжает и завершает изображение страдальческой жизни великого Кобзаря, начатое в романе "Сын воли". Годы ссылки, освобождения и трудный путь к бессмертию в терновом мире самодержавия легли в основу книги.



Чогось було сьогоднi йому так важко дихати. Гадав, тому виною задуха в хатi Лазаревського, - де вiн пробув години двi, не бiльше, - й тепер, уже надворi, в холоднiй, сiрiй мжичцi хапав повiтря жадiбно, як риба, викинута на суходiл. Такого з ним ще не траплялося. Хворiв не раз, звичайно, але щоб так давило груди... Може, тому виною лiкар? "Тарасе, вам поберегтися треба, полiкуватися!.." - сховав пiд брови очi. Цей Едуард Барi нагонить страху на будь-кого, знайде в тобi хворобу, хоч ти як дуб... Навiщо дався вислухати!.. Ну, занедужав трохи, ну, схуд, змарнiв... Ось вирветься на Україну - i все мине!.. Ця мжичка, i ця Нева, з якої тягне холодом, неначе з льоху, хiба уже одному тут вкоротили вiку... А вiн не дасться, дзуськи! Майне собi на милу рiдну землю, оселиться бiля Днiпра, в своїй сосновiй хатi, посадить вишнi, яблунi... Примружив очi - й тихо йому пахнуло цвiтом, пробiг вiтрець, торкнувшись його чола. Ударила об берег хвиля... Глухо, аж нiби гнiвно... Що це з його Днiпром?.. А-а, то Нева. Вона весь час розбурхана, неначе прагне вирватися iз кам'яного жолоба, яким її скували люди... Вирватися... Чомусь усе частiше зринав це рiшуче слово в його думках...
Минув свою домiвку й вийшов на спорожнiлу набережну. Безмовнi вiчнi сфiнкси похмуро щулилися в густiй моквi. Їм, певно, також мариться тепло та сонце, рiдний далекий край...
На тому боцi рiчки ледь-ледь проблискує ряд лiхтарiв. А вiкна вже не свiтяться. Чи, може, їх не видно. На цьому березi, бач, ще не сплять i тут, i там... Он в Академiї, - де й вiн живе, - ще хтось з художникiв при свiтлi свiчки прагне знайти оте своє, єдине, що винесе його колись до сонця слави та визнання... Гай-гай, i вiн колись... Це ж скiльки вже минуло лiт, як вiн зайшов уперше до Академiї законним учнем? Аж двадцять два!.. Йому було двадцять чотири... Господи, як час бiжить, нуртує, немов Нева!..
Чого ховав вiд нього очi лiкар?..
Дощ перейшов у мокрий снiг, а потiм сипнуло враз крупою, i в нiй усе втонуло. Сфiнкс, - той, що ближче, - втиснувся в свою плиту, сховав мiж лапи голову... Нелегко, ой нелегко на чужинi!.. Вiн знає. Тi десять лiт солдатчини, що вiдтрубив за Каспiєм i за Уралом, ще й досi йому здаються жахливим сном...
Рвучкий холодний вiтер прогнав крупу й принiс заряди снiгу. Скорiше б уже зима. З морозами, з веселим бiлим iнеєм!
Йому в кожусi затишно, i шапку теплу має - добрячу бирку. Дехто смiється з неї, кажуть, що тхне вiвцею... Хай собi! Його дiди та прадiди в таких усi ходили, а чим же вiн од них дурнiший, щоб мерзнути у капелюсi...
У круговертi снiгу сердито вдарила об камiнь рiчка, - аж парапет здригнувся, - i застогнала з болю а чи з розпуки...
Кашель пiдплив до горла десь iз глибин легенiв, затрiпотiв, забився, мов раптом стало тiсно йому в старому тiлi... Яке у лиха воно старе! Ось вiн одружиться, поставить хату й слухатиме веселий щебет дiток... Нi, хай їм грець, усiм жiнкам! Не вартi вони того, щоб мучитися, страждать коханням, марити людським звичайним щастям. Всi, всi такi, як та дурна Ликера. Вiн задля неї душу готовий був дiстати з своїх грудей, вона ж... Не треба згадувати! Нехай собi живе, як хоче, а вiн i так, самотнiй, не пропаде. Немає зла, щоб на добро не вийшло. Нiхто йому не прогризає голову, не змушує робити те, чого не хочеться, не забирає у нього час, якого i так завжди бракує. Доба мала, а дiла стiльки - хоч розiрвись!.. Ще добре, що вiн не сам, що горнуться до нього люди, прагнуть хоч чим-небудь та прислужитися своїй землi, народовi...
На вуса йому налипло снiгу, мов на траву. Зняв обережно... Старий, сердитий, каже... Забудь, забудь Ликеру! Побачив сам, переконався... Може б, вона... Закоханi усi слiпi! Тобi ж казали люди... Пани казали, голубе, а для панiв вона - крiпачка, наймичка!..
Зробилось душно. Аж употiв, знесилився. Останнiм часом втома находить враз. Думки i тi виснажують. Та ще коли хвилюючi, що розтинають серце...
- То ось ти де, Григоровичу! - iз хуртовини виринув, мов бiлий привид, Лазаревський. - Я скрiзь його шукаю... - передихнув, дiстав хустину й витер пiтне лице.
- А що таке, Михайле?
- Та-а... Лiкар сказав, що треба поберегтися, побути вдома... щоб у теплi... А ти забрiв у вiхолу...
Округле його лице в напiвпiтьмi свiтилося любов'ю i добротою, в голосi була жiноча нiжнiсть, яка завжди впокорювала, робила м'якшим кожного, з ким розмовляв.
- У хатi менi труднiше дихати, - сказав Тарас. - А тут, на волi...
- Хворий, то й пошануйся...
- Хворий? Це пан Барi тобi сказав? Та я!..
- Покашлюєш... I в грудях тобi болить...
- Минеться!
- Авжеж, авжеж... - узяв його за лiкоть. - Та береженого, як кажуть, бог береже...
Й не спостерiг, як рушили до Академiї. Притих, скорився волi приятеля, що розшукав його в нiчнiй хурделицi, не побоявшись, що змерзне сам, застудиться. Щастить йому на добрих, щирих друзiв! Щоб не вони...
- Тарасе, ти не легковаж здоров'ям, - тим часом лагiдно вмовляв його Михайло. - Тобою держиться уся громада наша; вся Україна, власне...
- Втечу весною звiдси! Варфоломiй набачив бiля Канева таку, як треба, гору. Днiпро внизу, й за ним далеко видно... Збудую хату, сяду собi на ганку й слухатиму, як гомонить старий Козацький Батько, як солов'ї витьохкують по всiй горi... А може, й ги зi мною?!
- Спасибi. Я подумаю... - сказав розважно Лазаревський. - Ти там писатимеш та малюватимеш. А я?
- Всiм дiла стане. Поки народ зведеться...
- Тихо!..
- В таку негоду не то жандармську нишпорку - собаку нiхто надвiр не вижене.
- Собаку, може, i пожалiють...
- Правда, - зiтхнув Тарас, згадавши свiй солдатський побит. - Царева служба всюди бува не з медом...
- Дивний ти чоловiк, Тарасе. Вже пожалiв i нишпорок.
- Хiба вони не люди? День, бiдне, гибiє, щоб заробити ту копiйчину дiтям на чорний хлiб...
- Мало, видать, тобi жандарми за шкуру сала залили!
- У душу я не дав залити й краплi, - мовив Тарас похмуро. I друг вiдчув, що зачепив не ту струну, що доторкнувся рани, яка болiла й досi.
- Пробач... Махнув рукою.
Бiля ворiт спинилися, i Лазаревський, грiючись, затупотiв ногами.
- Бiжи додому, - мовив йому Тарас.
- Тобi також завадить...
- Гадаєш, що я збираюсь тут ночувати? - всмiхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що пiдступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:
- Бувай здоровий! Дякую тобi за все.
- Ат, що там я... - сказав Михайло. - Може, я проведу аж до майстернi?
- Хiба я дiвка!
- Правда...
Пом'явшись iще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пiшов додому, що бовванiв навпроти, на П'ятiй лiнiї.
Якийсь незвичний нинi його найближчий приятель та економ. Мов закохався, i всi йому здаються архангелами в людськiм поличчi. Правда, в Михайла добре серце й смiливий дух. Вiн з братом Федором ще там, за Каспiєм i за Уралом, робили все, аби йому полегшити гiрку солдатську долю. Не боячись за наслiдки, як дехто з його колишнiх друзiв!..
Штурхнув рукою дверi бiчного входу до Академiї. Недремний страж iз вiдставних солдатiв його впiзнав i привiтався перший.
- Ну, як живеться-мається? - спитав Тарас.
- Та-а, маємся... - зiтхнув солдат.
- Весiлля скоро?
- Ще молодий, тра пiдрости... - прошамкав беззубим ротом.
Виссали з людини силу, молодiсть! За чверть столiття служби вони, цi бiднi парiї, ляльки в мундирах, знищуються в своїй первiснiй сутi. За десять лiт вiн сам настiльки перемiнився, що Костомаров його не змiг впiзнати, коли зустрiлись знову в Санкт-Петербурзi. А що було б... Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Вiн знову тут, на волi, вже академiк, знаний усiй культурнiй публiцi поет, що десять рокiв страждав за правду...
Горло йому здавило знову. Кашель у коридорi гупав, як барабанна зоря в казармi...
Важко сiв на диван, зняв шапку й струсив iз неї мокрий, драглистий снiг. Вiддихавшись, добув вогню i запалив нову високу свiчку, що сам за дня ще приготував. Як розгорiлася, обвiв цiкавим зором свою майстерню: й досi йому не вiриться, що вiн живе i трудиться у стiнах альма-матер, на березi Неви-рiки. Он стiл, стiльцi... На стiнах ного офорти... Зробленi не крадькома, а вiльно... Портрет Ликери... Треба його до бiса зняти!..
Вогонь заблимав - тягне з вiкна холодним духом. Вiтер подув, напевно, з пiвночi або зi сходу. Хоч груба є, та мало з неї толку. Коли мороз, вода у квартi шерхне, береться льодом... Хату свою збудує так, щоб завжди у нiй було i тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочцi... Настеле трав й ходитиме по них босонiж...
Пiдвiвся, зняв кожуха й повiсив - хай просохне. Тут швидко все стає вологим. Вiльгiсть з'їдав навiть мармур. Будинки з нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото...
Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить... Нi, це остання буде його зима в столицi! Вдихне повiтря рiдного й ураз змiцнiє, видужає. Он дiд прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волi!.. Був же ти крiпаком, солдатом... Тепер я знову вiльний! Поставлю хату бiля Днiпра, вiзьму якусь чорняву кирпу i заживу!..
Дiстав зi столу вiдбиток свого портрета в шапцi й оцiм таки кожусi, пiдсунув ближче свiчку зi свiчником. Вдивлявся, i сум поймав стривожену, зболiлу душу. Кажеш, що вже на вольнiй волi, а сам увесь - тяжка жура; торкнися - i бризнуть сльози... Зморшка межи бровами - мов борозна... Життя, вважай, минуло, а все довкiл, як i було: крiпаччина, самодержавство, панство... Про волю тiльки маримо, ллємо тихенько сльози за бiдним рiдним краєм... Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
Поклав офорт. Хай буде.
Коли народ в неволi, нема його синам веселостi, веселi тiльки пiдлi або дурнi!..
Надворi вихрився снiг, шурхочучи в шибках вiкна, й вiд того самотина здавалася ще безнадiйнiшою. Нi, в нього досить друзiв, товаришiв по творчостi, по боротьбi за волю й долю, та в отакi хвилини нема з ким слова мовити, вiдчути поряд душу чиюсь живу. Колись, iще в казармi, в гуртi солдат, як праглося йому такої самотини, вiч-на-вiч з думами, з папером, пензлями!.. Нинi ж цей стан гнiтить, холодить душу острахом. На старiсть лiт вiн знову мов сирота, мов од гiллi одiрваний...
Вiдомий, знаний, вславлений, i все ж самотнiй. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в нiй ще вiд дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитинi...
Узяв свiчник i неквапом пiшов до входу на антресолi, де мав маленьку спальню i кабiнет, точнiше - стiл з паперами. Чомусь сьогоднi трудно скорялися йому спiральнi сходи, й, коли осилив, важко упав-присiв на лiжко й заплющив очi. Дихав, як пiсля бiгу. Свiчка в його руцi тремтiла, немов жива... Навпомацки приткнув її на столику бiля графина... I раптом рвучко звiвся. Це хтозна-що! Не дiд же вiн столiтнiй i не панок, рознiжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-лiпший аркуш, перо вмочив у каламар... Закашлявся i знову сiв.
На стiльчику бiля стола... Солдатчину не полишив за Каспiєм, привiз сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи - царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досi... Не дозволяє, а вiн писав, i пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царi?
Нащо вдалися вам псарi?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазi, якби почув цю "оду" великий Тормоз. Всує! Царi лежать так само тихо, як i найменшi, найупослiдженiшi у їхнiм царствi... Добре. Вiн зараз спатиме. А вранцi, хоч би й камiння з неба падало, до працi! Хто це гукнув у розпачi... Платон, здається... "Друзi, я втратив день!" Не знає, скiльки зосталось днiв у нього, а стiльки ще не зроблено, а стiльки ще сказати має свiтовi!.. Боже, коли б йому осiсти бiля Днiпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рiднi люди...
Сльози йому заслали очi.
Пiдняв холодну ковдру i тихо лiг.
Дмухнув на свiчку.
Гори мої високiї,
Не так i високi,
Як хорошi, хорошiї...
Прокинувся i гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спiткнувся десь на останнiх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осiннiй дощ чи мокрий снiг... Виходить служба з нього, немов дорожнiй зимовий холод у теплiй добрiй хатi! Три роки, як на волi, а й досi ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрi вловлював лише трубу чи ждав її появи iз виру iнших звукiв. Трам-там... Ну й холодно! Коли-то Федiр встане й протопить грубку... Напевно, ще й п'яти немає... Нi, било п'ять. Вiн спершу почув той дзвiн, а потiм грiм барабана. Може, якби не бiй курантiв, дощ не збудив би...
Важко пiшов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих рокiв i тих країв далеких, з яких вiн ледве вирвався. Бувало, рано-вранцi... А хай їм грець! Навiщо таке страхiття згадувати. Вперед дивитись треба, труди i днi свої звiряти iз днем прийдешнiм, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутнiх веселих днiв. Настануть же вони колись!..
Спускався вниз зi свiчкою, i тiнь його товклась за ним по сходах, немов мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Вiн чув його квапливi кроки по коридору i запитав:
- Що сталося? Здвигнув плечима:
- Просто прийшов провiдати... А ти уже в трудах тяжких?
- I радiсних! - поклав рiзець. - Нема нiчого кращого вiд працi, що хвилює, що до душi.
- Охота гiрш неволi, як кажуть...
- Правда, то щира правда!
- Ну, як ти тут? Не кашляєш?
- Та трохи є.
- Не мерзни. Лiкар каже...
- Його б устами та пити мед, - нахмурився. - Цей храм мистецтв - льодовня...
- То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансiоном!
Довго Тарас мовчав. Не мiг же вiн сказати, що вже самi цi стiни - благо, яким вiн снив не рiк, не два за Каспiєм, що домоглася для нього їх його свята заступниця i визволителька Анастасiя Iванiвна Толстая...
- Ат, якось тут перезимую, - махнув рукою байдуже. I засвiтився: - А навеснi, як тiльки землю купить Варфоломiй, майну в тепло, додому, на Україну!..
- Скажи принаймнi Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Нi, лiпше сам з ним погомоню.
- I що б я робив без тебе, друже!
- Береш на кпини?
- Я за тобою, справдi, як за горою.
- Дякую...
- Це я тобi до смертi буду вдячний!
- Вдячнiсть, як i туман, зникає, коли пригрiє сонце...
- Та я, Михайло!..
- Вiрю, - спинив його. - Тим паче, що ти - не ти, - поет-художник Тарас Шевченко, - а воля краю рiдного, його душа...
- Михайле, я ж тебе просив... - скривився. - Не сотвори собi кумира!..
- Вважаєш, краще жити, немов худоба?
- Нi. Люди ми.
- А кажеш...
Посидiли якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди i мовив:
- Хiба ця свитка грiє, - кивнув на довгополий Тарасiв одяг iз домотканого сукна. - Вдягнув би ти кожуха.
- А малювать? Кожух цупкий, великий.
- Куди не кинь, усюди клин!.. - розвiв руками скрушно i розсмiшив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.
- Не потерпай, Михайле, - сказав, як мiг, бадьорiше. - Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною - чуєш! - весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм свiтлу хату i заживемо!..
В очах Михайла зблиснули зрадливi сльози. Вiн одвернувся, нiби їх засоромившись, а далi рушив до дверей.
- Трудися, - сказав незвично тихо. - А я пiду знайду твого солдата...
Щось насторожувало в його словах i вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
Не встиг пiдправить трохи сумний портрет, - що у кожусi й шапцi, - як до майстернi, не поспитавши дозволу, ввiйшов Василь, сирiч Василь Михайлович, оскiльки час не оминув i Бiлозерського - колишнього студента, братчика i засланця.
- Добридень вам...
- Здоров, здоров, Василю! Бери стiлець... Чи на диванi вмощуйся... Яким це вiтром?
- Мимо якраз iшов... - зам'явся хтозна-чого. - Дай, думаю, зайду погляну...
- Що там, журнал складають?
- Вийде у сiчнi перший номер.
- А не накриють, як рiк тому?
- Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав...
- Хто це тобi сказав? Барi, напевно? Кашляю. Не первина!
- Звичайно... Хто не кашляє!.. Цей клiмат нам...
- Весни дiждусь i - споро на Україну! На сонцi добре вигрiюсь, нап'юсь з Днiпра... - поклав рiзець. - Пригадуєш той дивний вечiр пiд Межигiр'ям, як ми з тобою стрiлися? Яка краса!.. Червонi трави, рiчка уся червона...
- Хiба таке забудеш! - повеселiшав Василь Михайлович.
- А в Києвi, коли збирались братчики!..
- Тс!.. У Петрозаводську[1] ще холоднiше... - приклав до вуст бiлястого тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тодi, хто смажився в жарких пiсках пустелi за те наївне братство...
- Ведмiдь iздох, а ми ще, слава богу, живi й здоровi, - мовив.
- Є ведмежата, батьку, i вся звiрина зграя... Гадаєш, вони тобi забули "Сон"?
- Вийти б оце в Пасажi та прочитати! Га? - засмiявся. - Ото було б!
- Було б усiм, - сказав Василь похмуро. - Тим, хто читав, i тим, хто тiльки слухав...
- А кажуть "вiльна думка", "лiбералiзм"! Дискусiї по всiх салонах!..
- У нас же, батьку, Азiя. Балакай в межах усiм дозволеного. А проступив - i ти вже "враг отечества", "преступник" i навiть "изверг рода человеческого".
- Коронний вислiв Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
- Для них, хто мислить, - изверг, разбойник, вор.
- Нещасна та держава, в якiй бояться думки i слова правди... - тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всi краї, народи i племена, що гибiють пiд кутим чоботом самодержавства.
- Менi пора, - пiдвiвся Василь Михайлович. - В друкарню треба. Перше число журналу - його лице, його судьба.
- Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
- Батьку, "Основа" - наша, спiльна. Й найперш - твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике дiло.
- Ну, ну... Василю... - знiяковiв. Закашлявся навiть вiд хвилювання.
- Може, прислати лiкаря? - стривожився Василь Михайлович. - Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.
- Скажи, ласкав будь, Федоровi, щоб зготував менi крутого чаю. З цiлющих трав, яких менi привезено з-понад Днiпра; вiн знає...
Василь зiтхнув i вийшов. Не попрощавшись, якось аж нiби боком. Що з ним таке сьогоднi? Нiчим його, здається, не переймеш, а тут... Торiк журнал не дозволяли - один лиш вiн, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те - недолуге, iнше - не пустить цензор... Скiльки тих перешкод!.. А може, йому Барi наговорив страшного? Чогось же вiн, шановний доктор медицини, ховав пiд брови очi... Ет, панськi штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять рокiв!.. Тут холодно, i тут кислоти всякi, що необхiднi йому для працi гравера, та це ж не плац, не муштра i не цинга; не та журба бездонна за всiм далеким, рiдним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий свiт, де рiвнi всi...
- Що, Федоре?
- Просили ж чаю...
- Дякую. Постав сюди, - прибрав на розi мiсце. - На травах чай?
- Звелiли ж...
- Нi, попросив. Хiба я пан чи офiцер!
Старий всмiхнувсь у вуса.
- Чого ти?
- Всi аж трiскаються, щоб стати паном, пiдпанком, а ви чомусь сахаєтесь... Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
- Боюся.
- Хiба то зле?
- Нема гидоти бiльшої, як наше панство! Сморiд на цiлий свiт.
- Ось волю цар поверне людям, тодi й пани...
- Нi, Федоре. Панiв не вмиєш волею, не вiдшкребеш. Пiд корiнь слiд, як той бур'ян!.. - махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
- То ви вже пийте - вичахне.
- Спасибi.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сiнокосом, заплющив очi й мовив:
- Трав насушу, щоб пахли менi всю зиму... Навiть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зiллi?
Сердешний Федiр тiльки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звiв навислi сивi брови... Й нараз зайнявся спогадом:
- Мене в снiгу купали. Iз банi винiс батько i - в кучугуру!.. Потiм - у баню знову...
- Леле! Й не застудився?
- Та, мабуть, нi... Затямилось, як впав у снiг, як борсався i як по тому хльоскали мене гарячим вiником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тодi зробив якийсь непевний рух рукою i почвалав до виходу.
- Пiду дрiвець пiдкину в грубу. Справдi, у вас собачий холод... - сказав, немов до себе.
Вiн також сам у свiтi, як сирота. Малим страшне сирiтство, а для старих - жахливе. Малого всi жалiють, у нього є, здебiльшого, якiсь далекi родичi, а одинока старiсть - тягар, завада людям, якi iще при силi.
Вiд цих думок аж дрiж пройняв, так нiби вийшов голий на зимний вiтер. Старiсть, самотина... Щось є у тому дивне i незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом якоїсь жiнки, дiвчини - i вже, дивись, одружений. А вiн усе самотнiй. Вiд нього тi, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий i лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пiшов за гарного i молодого?.. Мабуть, не стрiв своєї... Правда. А може, й нi. Сiм'я - це спокiй, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирi пристрастей, пiд пильним царським зором, щодня на гранi; лезо - твоя дорога!.. Iстинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землi, народовi, нема дороги iншої.
Згадав про чай, допив напiвхолодний i - до роботи.
Надвечiр прийшов Кулiш, що вже давно обходив i Академiю, i цю майстерню-хату. Власне, вiн не прийшов, а прилетiв - аж вгрiвся.
- А кажуть, ти захворiв! - гукнув iще в порозi, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в лiжку.
- Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? - спитав Тарас.
- Твоя вiдвертiсть гiрша за будь-яку гидку брехню, - сказав Кулiш, почервонiвши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то i не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожнiй стрiчi гиркаються, як вороги.
- Проходь, сiдай, - повiв Тарас рукою. - Не роздягайся: холодно.
- Пусте, - зняв шубу Пантелеймон i кинув на край дивана. - Кажеш, стоїш за правду, правдi єдино молишся, а на мою ополчуєшся.
- Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповiдi, святе письмо й невiгластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в життi народу нашого (i в нас з тобою, отже!), що вище всiх людських взаємин наших, вище життя i смертi. Молитвою нiхто ще волi не здобував.
- Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
- Нi. Прагнем тiльки волi. Коли ж за неї треба вiддать життя, то вiддамо...
- Чуже життя?
- I власне. Найперш - своє.
- Як хутко ти позабув степи киргизькi, муштру й твої кривавi сльози в отiй пустелi дикiй.
- Нi, не забув. I вдячний усiм, хто мав стосунок до визволення мене з солдатiв...
- А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
- Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, - сказав Тарас бадьоро, мов справжнiй унтер.
- Смiшки... Боюсь, що ти не вiдаєш, чим це тобi загрожує, бредеш наослiп...
- Може, бiда моя у тому, що я найлiпше бачу... Й далеко так, що очi менi болять вiд сонця... Кулiш притих. Дiстав хустину, витер на лобi пiт.
- Це правда... - сказав, нарештi, тихо. I раптом став якимсь колючим, сiрим. - Тим бiльше зла вiд тебе для нас, для краю рiдного!
- Ти мовиш - зла? - спитав Тарас зчудовано. Такого вiн не сподiвавсь почути навiть вiд Кулiша.
- А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу кровi в селянськi божi душi, ополчив їх не тiльки на супостатiв, а й на своїх?!
- Отже, я збурив рай, де нiжилися селянськi божi душi? Крiпацький рай! - спахнув Тарас, аж потемнiло йому в очах. - Ти при своєму розумi?
- Я - при своєму, - гордо сказав Кулiш. - А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рiдний брат!
- Хто чесно прагне щастя для всiх людей, той брат менi. А розум я маю власний, душу - свою, козачу...
- Про душу ти помовчав би!
- А то ж чому?
- На нiй людськая крiвця.
Тарас нахмурив брови, поклав рiзець, якого й досi чомусь тримав, i мовив чужим, прихриплим голосом:
- Такi слова, друзяко, повиннi мати...
- Мають! - не дав йому домовити Пантелеймон. - На вiтер їх не кидаю, не з вiтру взяв.
- Тодi скажи, ласкавий будь...
- Селянський бунт на Корсунщинi i кров, яка там пролилася п'ять рокiв тому, твiй неодмольний, смертельний грiх!
Зависла довга тиша. Iз вулицi долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.
- Здається, я був тодi ще за Каспiйським морем... - сказав Тарас розгублено. - То як же мiг...
- Ти був за морем, правда... А дух твiй жив на Українi, вiршi твої розходилися по цiй землi й туманили народу, людям голови!
- I ти гадаєш...
- Знаю про те напевно, iз перших уст. Твої завзятi учнi, точнiше, твої апостоли, пiшли по селах, сiючи непослух, смуту, й люди тобi повiрили.
Запала знову тиша.
- Жаль, я не знав... - зiтхнув Тарас. - Торiк, як був на Українi... Дякую тобi сердечне за цю чудесну для мене вiсть!..
- Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?
- Що люди йдуть за волю на вiрну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї працi, мого старання визволити трудящий люд... А кровi жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того дiло...
- Господь цього вам не простить! - устав Кулiш.
- Ти, Паньку, забув, що з богом у нас свої рахунки, що перед нами господь в боргу. Кулiш накинув собi на плечi шубу, одяг боброву шапку.
- Хто мудрий, кається хоч перед смертю, - мовив. - А дурнi б'ють поклони усе життя!..
Зоставшись сам, вiдчув якусь тупу незвичну втому. Навiщо вiн сказав Паньковi дурну останню фразу? Навiщо той згадав про смерть?.. Полаялися, мов двi сусiдки через межу!.. Мужi статечнi, знанi серед людей, а бач, почубилися, як хлопчаки... Горе з цим Кулiшем. Все тiльки б вiн, щоб перед ним схилялися, його поради слухали, мов одкровення!.. Здiбний же чоловiк. Сама вже "Чорна рада"...
Дiстав годинник. Леле! Вже зараз мав би бути в Микешиновiй майстернi, де на сьогоднi скликано велику чорну раду знавцiв i друзiв старовини. Цей бiлорус, хоч молодий, та має мудру голову i щире серце, прагне, щоб у його роботi було все справжнє, сперте на глибину суспiльних знань. Не жарти - взявся хлопець створити пам'ятник "Тисячолiття Росiї", та ще й багатофiгурний, щоб вiдобразити могуть i мудрiсть благословенної в дiлах iмперiї. Тепер у нього, таки в Ливарному дворi, щочетверга збираються поважнi вченi, друзi з мистецьких кiл i дискутують про те, що врештi буде вирiшено - без церемонiй - в придворних та урядових сферах. Як часто видимiсть громадських дiй нам замiняв дiї, задовольняв потребу в них i не дав помiтити, що ми лише товчемо в ступi воду i тiшимося великим тим обманом!..
Коли прийшов, уже кипiли пристрастi. Довкруг особи царя Петра. Його велична постать, - точнiше статуя, - громадилася, як Командор над Дон-Жуаном, над дискутуючими й ось-ось, здавалось, гримне: "Мовчати! Я вас!.."
Нишком присiв на вiльне мiсце в затiнку, бiля рояля, i привiтався iз Костомаровим, який його помiтив. Кивнув йому i Помяловський, що теж сидiв, як i щоразу, в закутку й незрушно, мовчки слухав велеречивих знавцiв минувшини, професорiв...
- Ви твердите, - схопився раптом Костомаров, - що славу й честь Росiї складають лиш дiяння князiв, царiв та їхнiх присних? Добре. Та як же бути з тими, хто цi ж таки дiяння робив iсторiєю, хто їх творив на полi бою?
- Ви про бояр та воєвод чи генералiв?
- Нi, про звичайних, простих людей.
- Ну-у, батечку Миколо Йвановичу! Ви ще сказати зволи-те, щоб цю сiрому вилiпити й поставить поряд з Петром Великим на п'єдесталi!..
- Було б, їй-богу, по справедливостi. Без вiйська цар чи генерал безсилi...
- А вiйсько, батечку, без генерала або царя - дурна юрба, отара!
- Народ спроможний з себе, iз власних лав пiдносити своїх вождiв, отаманiв, - устряв Тарас.
- Ви забуваєте, що влада - то вiд бога. Лише порфиророднi вдостоєнi цього вiнця!..
- Iснують же й республiки, - здвигнув Тарас плечима.
- Ви б лiпше нас порадували новим чудовим вiршем або "Вiрсавiєю"... - сказав нескоро в тишi статечний муж, що палко так вiдстоював "царя вiд бога".
- Хто це? - спитав Тарас у Помяловського. Той зморщив лоба, думаючи, й розвiв руками.
Мабуть, так i зроблю, - зiтхнув Тарас з удаваною покiрнiстю. - Iсторiю творять царi, а пишуть гузнолизи...
- А що це - гузнолизи?
- Щасливi вiрнопiдданi, допущенi до їх величностей вдень i вночi...
- Григоровичу, - взяв Костомаров слово. - Сказати слiд точнiше... Ну-у, гузнолизи - це щось немов камерфур'єри, що при особi царствуючiй...
- Панове, може, вип'ємо по чашцi чаю з ромом? - пiдвiвся бiля Петрової ноги Микешин. Ховаючи лукавий усмiх, вiн заходився ставити на стiл великий самовар, що пихкотiв i сяяв, мов генерал.
Тарас пiдсiв до столу. За ним мовчазно виплив iз свого закута i Помяловський.
- Холод долать найкраще чаєм... - потер червонi руки. - I ромом, звiсно...
- Iстинно! - сказав Тарас. - У цьому ми всi однодумцi. За чаєм вже сочилась бесiда про се, про те, й невдовзi їх лишилося в майстернi тiльки троє. Якщо, звичайно, не рахувати царя Петра та генiя його особи, що також мав стояти на постаментi пам'ятника. Вiд горна йшло приємне легке тепло, чай з ромом грiли душу, i Помяловський розм'як, примружив очi... Тарас же тiльки дужче вiд того збуджувався. Сидiв, пив чай, а в грудях скипала лють, притримана ще на пустому диспутi. Як можуть люди мислячi, мов барани, впиратися у стовп, молитися на кровопивцiв, деспотiв, вважати їхню владу законною, i навiть бiльше, - посланою їм, дурням, з неба!..
- Пику собi наїло, вбралося в тонкi заморськi сукна... - протяг, напевно, вголос, бо Помяловський ледь-ледь розплющив очi, а молодий господар дому, чи пак майстернi, спитав:
- Григоровичу, про кого ви?
- Стоїть менi перед очима й досi той царелюб...
- А-а, генерал од iнфантерiї!
- Тьху! Ти його запрошував чи сам прийшов?
- Запрошував. Вiн при дворi по пам'ятниках на першiй лавi... Добре, що ти не став iз ним на прю.
- Що далi "гузна" ми не пiшли? А як менi кортiло втовкмачити йому в макiтру, чого насправдi вартi всi вiнценоснi кати народу!.. - стиснув кулак до болю.
- Ви не правi в одному лиш, Григоровичу... - сказав на те Микешин. - Не можна так огульно... Були царi...
- Нi, не було! - схопився з мiсця, кинув на стiл срiбляну ложечку. - Самодержавство, як форма влади, порочне вже в основi, воно розбещує, вироджує морально тих, хто вп'ється його смертельним трунком. Коли людина може робити все, що хоче, що забагнеться її слабкому розумовi, вона втрачає духовнi гальма, стає жорстоким звiром. Нi, навiть гiрша звiра! Бо звiр вбиває лиш на потребу, а самодержцi...
- Може, ще вип'єм чаю? - спитав господар, взявши поспiшно чашку. Ложка у нiй дзвенiла дрiбно.
- Не хочу, вже напився, - не мiг Тарас спинитися. Проте притишив голос. - Ось твiй Петро! - торкнувся пальцем гiпсової ноги царя. - Що вiн зробив великого?
- В Європу прорубав вiкно.
- А на Вкраїнi?..
- Полiтика! - розвiв руками скульптор. - Хто дужчий, той i зверху.
- Принаймнi це хоч чесно й одверто сказано, - змахнув зi столу крихти. - А то спiвають гiмни, творять величнi оди, в поемах славлять!.. Пiдло!.. Державiн твiй в литаври вдарив - "Ода на честь вошестя на престол..." Яка там ода! Плакати, волосся рвати треба, а не радiти!.. Пушкiн i собi:
"Невы державнеє теченье..." А чим його загачено, болото це? Кiстками, трупом отих людей, народу, яким немає мiсця в твоєму пам'ятнику Росiї!.. Миколо, ти хоч скажи йому, - звернувся до Помяловського, який дивився на нього гарними, ледь-ледь пригаслими уже очима, - Чого ти усе мовчиш?
- Я слухаю... - озвався той. - Нiколи ще не чув, щоб так...
- Бояться, тремтять усi!.. А їм, царям-тиранам, того i треба тiльки. Страх - їхня зброя i їхнiй щит! У кожному з "порфирородних" сидить Нерон, готовий спалити Рим i згвалтувати матiр!..
Передихнув, вбираючи грудьми повiтря, i прочитав хтозна-чому нiкому ще не читаний свiй "царський" вiрш, почавши iз середини:
О скорб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами
Царi з мiнiстрами-рабами
Тебе, о люту, зацькують!
Не зацькують. А люде тихо,
Без всякого лихого лиха,
Царя до ката поведуть!..
Впав на стiлець, знеможений. Мов у туманi бачив своїх ще юних друзiв, яким обом по двадцять п'ять. Микола щось говорив до нього, та вiн не чув. Михайло дививсь iз страхом, трепетно, як дiти в церквi дивляться на "Страшний суд"... Вiдчув у всьому тiлi пiдступний дрiж i звiвся.
- Менi пора додому...
- Я проведу вас!.. - схопивсь Микешин - добрий його супутник у всiх вечiрнiх мандрах по Вавiлону, сирiч Санкт-Петербургу.
Надворi стояв мороз. I темiнь. Щоправда, час од часу мiж хмар з'являвся мiсяць, i мiсто враз висвiтлювалося, мов воскресало з мертвих. Потiм, блiде i ще напiвживе, лягало знов у труну...
- Бр-р! Казна-що верзеться... - сказав, аби порушить тишу, прогнать ману. - Ця осiнь зламала щось у моїй душi... Мов гiлочку якусь зi цвiтом чи деревце... Самотнiсть, мабуть, крутиться, як Марко в пеклi... Нема на старiсть гiршого...
- Вам ще до старостi!.. - озвавсь Микешин весело. - Ще о-го-го!..
- Вже сорок шiсть... - закутався Тарас у кожух. - Смерть за плечима... Дихає...
- Це не козацька мова, - сказав уже осудливо його супутник.
- Правда! Розкис я геть, занудився, - зiтхнув Тарас. - Цей кашель, бiль у грудях... Колись Iван Максимович хворiв, хворiв... А вирвався на Україну!..
- Це ж хто такий?
- Сошенко. Той, що меле колввь зувтрiв у Лiтньому й у люди вивiв. Нинi прислав сюди Орловського... До пензля теж аж труситься... Талант!.. Приглянь за хлопцем, пiдпоможи...
- А ви ж куди?
- Поїду на Україну!.. Як доживу...
Попрощались мовчки. Тихо пройшов у дверi. Сторож хропiв, - аж булькав, як самовар, - закутавшись у свiй кожух по вуха. В майстернях ще подекуди горiло свiтло. Трудяться... А вiн гуляє, нiби в запасi в нього сотня чи й бiльше лiт!.. Що вiн вiзьме для серця i для роботи з вечора, який минув? Роз'ятрив тiльки душу, сипнув на рану солi, та й бiльш нiчого. Скульптор поставить тi фiгури, якi йому накажуть, газети дружно схвалять, а люд дивитиметься на те велике диво й пройматиметься благоговiнням до тих князiв, царiв, мiнiстрiв та iже з ними, що сотворили славу й державну велич та мiць Росiї-матушки. Неправда тим шкiдливiша, чим красивiше й талановитiше її пiдносять людям!.. Талант не тiльки благо, а й зло суспiльне? Отже, Микешин - зло?.. Не в ньому суть, iдеться про совiсть всiх, кому у душу вкладено хоча б маленьку iскру того вогню, що Прометей дав людям i мук зазнав за ту любов до ближнього. Нiщо не може виправдати того, хто йде на компромiс iз совiстю, хто Прометеїв свiточ несе шляхом неправди!..
Кiмната стрiла тишею. Лиш холод та порожнеча... Вже й груба зовсiм вичахла... Цiкаво: тепла грубка - немов жива. Притулишся - i вже не сам...
Тремтливий вогник свiчки, яку намацав i запалив, надав кiмнатi затишку. Це вже була людська оселя, пристанище мандрiвника... А хитро попи придумали: на цьому свiтi ти тiльки гiсть, стражденний дух у плотi, а там, за гранню життя i смертi-визволення, - ти вiчно сущий; i нi печалi, нi воздиханiя...
Ураз вiдчув чийсь погляд. Оглянувся i стрiвся з ним. Ликера! Його бездольна доля, останнiй промiнь... Зорить йому з портрета. Така, якою її побачив i змалював... Поїде, десь над Днiпром знайде собi ще кращуi.. Гай-гай...
Взяв свiчку й понiс її нагору. На сходинках вiдчув, що ноги в нього якiсь чужi, незграбнi. Такими вже не побiжиш за дiвчиною, не доженеш... Рiк тому мiг побiгти... Який там рiк! Улiтку ходив довкруг Ликери, як той павич... Нехай їй грець, Ликерi! Свiт не зiйшовся клином на нiй однiй. Є iншi... Тiльки б йому добутись у рiдний край, на милу серцю землю, пiд яснi зорi!..
Чомусь останнiм часом не може вiн без слiз, спокiйно думати про Україну, про свiй народ, про долю його сирiтську. Може, тому, що сили меншає, що усвiдомлює трагiчну марнiсть своїх зусиль... Ждуть манiфесту царського, що оголосить нiбито кiнець крiпацтву. Воля iз царських рук навряд чи буде справжньою. Як кажуть, ворон вороновi очей не виклює. Коли б народ взяв волю, то взяв би всю, до крихти. А так - що пан удiлить. Той самий пан - собачник i крiпосник!..
Роздягся, лiг у лiжко. А вогник свiчки не погасив. У темрявi йому вповзає в груди холодний страх. Не те, щоб вiн боявся мертвих, привидiв чи духiв злих. Здається, що вiн немовби в склепi без вiкон i без дверей, один як перст, що й голос нiхто не може почуть на бiлiм свiтi й прийти на помiч... Якось не спостерiг, коли воно з'явилося, це вiдчуття; напевно, вкупi з кашлем, тодi, коли порвав з Ликерою... I треба ж така напасть! Куди не кинь - Ликера, його невдатна люба, його i смiх, i сльози... Таки вiд того часу вiн пiдупав, пiшов з гори, пiддався рiзним хворостям, що потихеньку тлiли у ньому ще з пустелi, з солдатського нежитiя!.. А може, й нi... Можливо, бiда прокинулася, коли побачив знову свою страшну в неволi землю, коли не змiг утриматися вiд слова правди й втрапив до рук панiв жандармiв, що не спускали з нього свого всевидя-щого "царева ока"?.. Як вiн до неї рвався, як не пускали його кати на Україну, де вiн не був аж цiлих дванадцять лiт!..
Дiстав "Буквар" зi столу й почав гортати аркушi, що мали стати книжкою. Вiн видасть, пустить межи людей оце вiкно в самосвiдомiсть, в прийдешнiй свiт! Освiта - шлях до правди. Тому-то деспоти i самодержцi дбають, аби народ був темний, аби ве знав, що дiється на бiлiм свiтi. Боляче було йому побачити, що за дванадцять рокiв не вiдбулося нiяких змiн, що їхнiй добрий замiр вiдкрити всюди школи зостався тiльки замiром, та й то лише ледь-ледь живим... Отак-то, други-братчики! Наш "добрий" цар збагнув, - чи хтось йому про це шепнув на вухо, - що просвiтянство ваше - крамола, зло, яке душити треба так само в зародку, як всякий бунт... А ми - своє, а ми "Буквар" протягнемо через цензуру, та видрукуємо, та розiшлемо! Щоб рiдне слово входило iз нього в душу, щоб залишалось живим у нiй, щоб проросло жагою до знань, до правди й волi!..
Радiсно було йому i сумно гортати цей гостинець для неписьменних своїх братiв. Надiйний шлях, та довгий... Це ж скiльки треба по ньому йти до сонця, до того дня, що стане Великим днем для долi його народу!..
Зiтхнув, поклав рукопис i задивився на ледве жеврiючий печальний вогник свiчки. Лiй розтiкався, скапував по свiчнику сльозами... Треба купити лампу! Якщо колись вони зi Штернбергом могли її купити, то нинi вiн... Уже п'ятнадцять рокiв, як у могилi його Василь!.. Збiгає час... А з ним життя, надiї, друзi... Знову дурнi цi сльози! Мусить долати їх, знайти в собi запас снаги!.. А може, всi на старiсть стають такi журливi?.. Старiсть у сорок шiсть!.. Це як кому судилося, хто як прожив. А в нього є що згадувати. Йому на долю випало всього по стiльки, що iншим вистачило б на два життя!.. Його вже тричi заарештовували, саджали, мов розбiйника,.до буцегарнi. Останнiй раз схопили у Прохорiвцi, в саду Михайла Максимовича...
Дмухнув на свiчку, що зачадiла, i темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди i стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, - вiдколи з'явився бiль у грудях, - щоночi важко переступити порiг мiж сном i мисленням. Так нiби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пiшло намарно, вiддано на казна-що. А ще - чомусь боявся сну. Здавалося, що поринає у небуття, у ту безмежну вiчнiсть, з якої, може, вирине, а може, й нi... У нього ще стiльки дiла на цiй землi, вiн ще не звершив того, заради чого прийшов на свiт. Нещасна його Вкраїна... З якою радiстю вiн поспiшав на зустрiч з нею пiсля печальних солдатських днiв за Каспiєм i петербурзьких веселих днiв! Закоханий так не летить до милої!.. Вона ж зустрiла, як i колись, добром i злом, красою i потворнiстю, плачем i нiжним усмiхом... Любов його єдина, його сльоза!..
...По-справжньому вiдчув, що вже на Українi, вдома, коли зi шляху з пагорба вiдкрилася долина Альти та Трубежа i серед неї вихопився з блакитi й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольнi сльози щастя... Вiн знову тут, на рiднiй своїй землi, пiд цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Вiн знову п'є пахучий лiтнiй ранок, вбирає серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять лiт розлуки!.. Як довго, боже праведний, вiн був позбавлений того, що має кожний i що вважає звичним, як хлiба шмат або ковток води!..
Дiстав з кишенi хусточку, яку подарували в Лихвинi пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини... Серце... Душа людська... Велика вiчна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось iнодi, що в ньому вбили душу, що вже вона нiколи не одозветься болем за рiд людський, за гнаних та упослiджених, i раптом, наче усе живе напровеснi, його душа оновлювалася, ставала ще вразливiшою i вимагала дiї або хоча б нових рядкiв поезiї. Сьогоднi вiн так поспiшав на цю прекрасну зустрiч, що всю дорогу не дав спокою нi кучеру, анi поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свiй приїзд, ба навiть за Переяслав i Козачковського, що в нiм живе... Тепер, коли побачив старе козацьке мiсто, вже мiг би трохи i заспокоїтися, проте щось муляло й не дозволяло радостi розправить крила. Може, боявся змiн, що сталися за час його вiдсутностi (на добрi вiн не сподiвався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Мiг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерiгати людську бiду й неволю, жорстокiсть панства, тупiсть й одверте здирство чиновникiв та духiвництва...
- Пане, куди вам? - боязко опитав тим часом кучер.
- До Козачковського. Бiля базару.
- Мабуть, це той, що лiкар?
- Iстинно!
Злетiв батiг, рвонули конi швидше, й назувтрiч скоро вибiгли веселi бiлi хати в хустках садiв.
Андрiїв дiм упiзнав по в'язу, що рiс i нинi бiля ворiт. Подальший шлях проїхав немов у снi. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шумiла неподалiк, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чiткi знайомi обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привiтався, а вiн не чув. Отерпши, сидiв i бачив того в'язка, що нiби рiс у нього перед очима, високий ганок, квiти й паркан, якого тут не було тринадцять рокiв тому...
Коли вiзок спинився, на ганок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов слiпий.
Тарас стрибнув на землю i теж без слiв, - ба навiть без жодної сльози в очах, - обняв товариша й поцiлував. Так само мовчки вiн привiтався iз господинею, що вийшла саме з хати, обняв дiтей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитiя в пустелi...
Отямився аж у кiмнатi.
- Знаєш, - сказав Андрiєвi, що мовчки плакав, - я довго так цiєю миттю марив... Аж сам не свiй... Сьогоднi що, базарний день?
- Так... п'ятниця...
- Ходiмо, друже, глянемо, - ожив ураз. - Для мене це мов одкровення, мов божий дар!..
- Я тiльки трохи вмиюся, - сказав Андрiй, всмiхнувшись, як те дитя, крiзь сльози. - Тобi також з дороги...
Небавом вийшли з дому. Все ще були обоє якiсь немов напiвчужi, так нiби роки розлуки пройшли мiж них розорою чи навiть ровом. Зиркали один на одного i полохливо ховали очi, наче було у тому вивченнi недобре щось. Час марно не пролетiв, на кожному лишив свiй слiд... Нещадний слiд!..
- Ти сивий став... - зiтхнув Тарас.
- А ти хiба не сивий?
Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речi, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вдiлену од їх "щедрот"!.. Пани самi вирiшували, як вiдпускати. Голих, в однiй сорочцi? А чи з землею? Скiльки вiддать землi й по скiльки здерти викупу?.. Хрущов, з яким вiн їхав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець вiд Харкiвщини возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче кодло! I жаль пускать, i хочеться побiльше мати вигоди...
- Ну, як у вас iз волею? - спитав Андрiя.
- Балакаємо, проекти власнi шлемо... - знизав Андрiй плечима i спохмурнiв.
- Ох, знали б ви, як тяжко її чекати, волi!
- Не так воно все просто...
- Вiддав, що взяв - i всi дiла!
- А як же ми, помiщики?
- Лишити й вам на потребу поля.
- Потреба в нас та у селян...
- Ви лiпшi? Ви бiла кiсть? Блакитна кров?
- Скажи, з якої речi я мушу все вiддати тому, хто, може, моє добро проп'є узавтра в шинку? - спитав Андрiй похмуро. - I хто робитиме на тiй землi, яка менi залишиться? Тобi казати легко...
- А ти звiльни своїх селян, вiддай їм їхню землю i станеш також вiльним!
- У мене жiнка, дiти... - сердито сказав Андрiй. Торговиця їх закрутила в своєму вирi. То розвела, то знову зблизила помiж возiв iз глечиками, мисками, шлеями та рiзним iншим селянським скарбом. Довкола чулася солодкозвука, до слiз, до болю рiдна спiвуча мова. Сипалися, мов iз мiшка, дотепнi жарти, приказки. А скiльки тут було красунь! Якi обличчя, постава, рухи чоловiкiв!.. I це раби, тi чорнi, темнi люди, якими так гордує панство?
- Тарасе, я стомився, - спiймав-таки його Андрiй. - Ходiмо вже обiдати.
- Поглянь, поглянь, Андрiю, на цих людей, на цей народ! - прошепотiв йому Тарас схвильовано.
- Оце з В'юнищ... Це з Андрушiв... А тi он люди з Козинцiв...
- Для мене - всi з України! - рiзко спинив Тарас товариша. - Мої брати.
Андрiй притих. Iшли базаром мовчки, заглибленi в свої думки. Тарас вiдчув, що знову його вгортає ота терпка вiдчуженiсть, яка було прибила йому велику радiсть повернення до Переяслава.
- А буде, буде воля? - спинив Андрiя, мовби вiд нього все залежало. - Чи, може, знову все це лише обман?
- Сам iмператор!.. Що ти!
- А Олександр, Миколин батько, не обiцяв, не загравав з народом i тими, хто вважав ганьбою крiпацьке рабство? Менi колись розказували у Рєпнiних.
- Не встиг, напевно...
- Може, i Катерина Друга часу не мала звершити свої прожекти в дусi Дiдро, Вольтера i Монтеск'є? Одна рука її листи писала до вiльнодумцiв, а другою вона ж таки, Мiнерва в образi iмператрицi, додушувала козацьку волю на Українi, стирала з лиця землi її останнiй сховок - Сiч Запорозьку!
- Правда... - зiтхнув Андрiй.
Обiдали - мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у їхнiх душах всевладний час, порушив ту колишню приязнь, що зовнi нiби й витримала випробування долею. А може, їм зiпсувала зустрiч розмова про майбутню волю для крiпакiв? Андрiй у цьому дiлi... Та й що ти хочеш - власник крiпацьких душ, землi, з якою тяжко так розлучатися!..
- Мо', ще по чарцi? - в'яло спитав господар.
- Досить, - сказав Тарас.
- Ти ж мiг колись добряче...
- Був кiнь, та з'їздився.
- Нелегко тобi пришилося у тiй солдатчинi?
- Пекельнiшого чогось придумати не мiг би й сам сатана... Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат!
- Тихiше!.. Жiнка, дiти...
Тарас роздер ту сутiнь, що напливла йому на очi, й перемiнив розмову на веселiше:
- Поїду в Прохорiвку, до Максимовичiв, та й оженюсь! Марiя пообiцяла знайти менi хорошу бiдну дiвчину...
- Що ж, бог у помiч. Добре надумав дiло, брате, - сказав Андрiй статечно, неначе сват. - Коли гукнеш, приїдемо тебе вiтати.
- Дякую... Хто знає, як воно там буде...
Андрiй примружив очi й отак, ледь-ледь усмiхнений, озвався вiршем:
Не женися на багатiй,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогiй,
Бо не будеш спати...
Тарас згадав, що чув цей вiрш, що знав його.
- Не впiзнаєш? - спитав Андрiй. Задумавшись, наморщив лоба й додав iще:
Оженись на вольнiй волi,
На козацькiй долi...
- Братику, - гукнув Тарас, - це ж мiй давно загублений, забутий вiрш! Ти, може, й iншi знаєш?
Андрiй розплився в усмiшцi, захвилювався, наче перед екзаменом. I став таким Андрiєм, як був колись, до бiд, якi звалилися тодi на їхнi голови...
Пiсля обiду вирiшили сьогоднi ж, зараз же поїхати на тi мiсця, з яких Тарас побачив би й старий Днiпро, i кручi. Цей намiр так розхвилював Тараса, що вiн не мiг дiждатися, коли зберуть, що треба, й позапрягають коней, i рушив пiшки. Господи, як вiн чекав оцих хвилин, як довго й трудно до них iшов! Бувало, там, за Каспiєм i за Уралом, вiн плакав, згадуючи Трубiж, церкви, заплави бiля В'юнищ та Андрушiв... Найглибше i найяскравiше йому запали в пам'ять картина круч Трахтемирова й Монастирка та вид iз них на Переяслав i Заднiпров'я! Вiн марив ними, снив наяву, i ось вiн тут. За кiлька верст вiн знову взрить цю благодать, цей божий рай, i впевниться, що є вона на свiтi, що вiн таки дожив до щастя стати на цiй великiй твердi, над цим безкраїм обширом, пiд цим високим, нiби душа його народу, пречистим небом!..
Дивно, проте насправжня зустрiч iз рiдним краєм була простiша й стриманiша, нiж вiн її собi намислив. I водночас схвильованiша. Дорога, верби, поле, яким котив зеленi хвилi вiтер, i диво-пiсня жайворонка - все вiдзивалося в його душi, притлумлювало прогiрклий бiль. Оця трава медунка, цей бiлий цвiт ромашки, цей дрiбнолистий терен...
Лiг на траву, незрячо вткнувся в пахощi землi та зела й слухав, як струменiє нiжне земне тепло до тiла, як зажива, вигоюється його душа...
- Диви, заснув... А може, вмер?.. - долинуло пiд стук колiс.
- Знемiгся, бiдний, вистраждався... - сказав Андрiй.
Всмiхнувся, нишком витер вологi очi й звiвся.
- Чого б я ото вмирав... На волi, в такiй красi!
- Знайомтесь, - кивнув Андрiй на чоловiка, який сидiв на возi. - Це Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусiд i щирий приятель. А це - Тарас Шевченко.
Кирило скочив з воза й подав велику руку.
- Я ваш палкий прихильник!
- Мiй? Чи моїх поезiй?
- А це хiба не все єдино?
- Iстинно... - сказав Тарас, подумавши. - Мене ж таки за вiршi вiддав сам цар в солдати... Й заборонив писати їх!
- I не писали?
- Де там! Хiба утерпиш...
Весело стрибнув на вiз. Як молодий. Ще й ноги звiсив. Гарно!..
- Паняй, Андрiю! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку?
- Варить... на тому свiтi.
- Добрий був чоловiк... Хай царствує!
Веселий настрiй змiнила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрiмає - косить, кладе людей в покоси - аж свист стоїть... Шурх, шурх!..
- А де тепер Сошенко? Не чув, бува? - спитав Андрiя.
- Мабуть, i досi в Нiжинi...
- Цей чоловiк мене знайшов у Пiтерi, з неволi мудро визволив, - сказав уже Кириловi. - Зрадiє, як побачимося!..
- Вам тут усi радiтимуть.
- Не всi, - заскалив око. - Є люди...
- Хто?
- Жандарми, їхнi нишпорки...
- Зрадiють теж, - сказав Андрiй, торкнувши коней вiжками. - Така нагода вислужитися!..
- А я про це i не подумав, - тихо сказав Тарас.
- Будь обережний
- Треба... їх розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? - спитав рiшуче у Тарасевича.
- Я?.. - спалахнув. - Ось скаже нехай Андрiй!..
- Пробачте... Я став такий... Усiх би їх!..
Попритихали. Крiзь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка... Удалинi, за ще не видимою рiкою, знялись у небо кручi Правобережжя. Пiдсвiченi вже надвечiрнiм сонцем, вони, здавалося, сягали хмар...
- Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? - тихо спитав Андрiя Осиповича. - I ту картину-пiсню, яка постала з Монастирища... Всi десять рокiв муштри в незамкненiй моїй тюрмi я жив тим дивним вечором i тим духовним злетом, що стався з нами на цих... на цих святих окрадених козацьких горах!..
- Я пам'ятаю... - озвався друг. - Не мiг, було, дивитися, щоб не заплакати...
Затихли знову. Сокiл, - як i тодi! - кружляв привiльне в небi... Пливли хмарки... Залитi скiсно променями, свiтились верби...
Й не спостерiг, як став читати давнi свої рядки про диво, що тримало його на свiтi й вело сюди, манило, як труби в рай...

Молюсь тобi, боже милий,
Господи великий!
Що не дав менi загинуть,
Небесний владико,
Що дав менi добру силу
Пересидить горе
I привiв мене, старого,
На сi святi гори
Одинокий вiк дожити,
Тебе восхвалити
I твоєю красотою
Серце веселити...
I поховать побитеє
Грiхами людськими
На горах оцих високих,
I витать над ними...

- Експромт? - спитав Кирило, як вiн замовк.
- Нi. Орський сон...
- Напевно, з тих, якi писались пiд забороною?
- Заборонити тирани можуть усе, окрiм душi, думок. А вiршi - це моя душа, мої думки. Вони пiдвладнi лише менi!
- Отже, поет за будь-яких обставин вiльний?
- Якщо вiн служить людям, а не собi. Якщо страждав болем усiх людей...
- Тпру-у! - натягнув тим часом вiжки Козачковський. - Отут, панове, й станемо.
Пiд'їхали аж до Днiпра. На морiжку - геть бiлому вiд конюшинки - порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилi з легким приємним шерхотом то пiдступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлi мушлi равликiв, шматки якогось дерева та рогозу... Ген далi вони були розлогiшi й уже безмовнi, сповненi снагою, мiццю, силою, що не була впокорена спокiйним днем... Над тим хитливим полем лiтали вiльно чайки й стояло синє небо... Днiпро-Славутич!.. Справдi вiн перед ним чи знов йому наснився в казармi чи камiнно-сiрому Санкт-Петербурзi?..
Сльози поволi виповнили Тарасу очi, впали... Щоб не побачило їх товариство, ступив наослiп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собi в лице, напився. Вода була м'яка й солодка... Свята вода!..
Андрiй з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливiсть помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутiнь тiнi. Оскiльки вiн до риби був не мастак, побрiв пiщаним берегом. Земля була волога й пружна... Рiдна його земля!.. Схвильованiсть, що пiдступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкiл очима митця, художника, вловить штрихи, вiдтiнки... Вiн довго так i так болюче марив цiєю зустрiччю, що вже не мiг спокiйно спостерiгати казку, що раптом стала дiйснiстю... Стояв, залитий сонцем, у шелюзi й невтiшно мовчки плакав... Дванадцять лiт!.. Нерони лютi, виродки, кати бездушнi!. Нiвечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волi й долi своїй землi, народовi!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самi ж тим часом множите нових страждальцiв iстини. Iсуса б ви розп'яли без слiдства й суду!.. Може, це й не найгiрша кара - смерть на хрестi... Одмучився добу чи двi... Та це ж не десять рокiв, це ж не чотири тисячi солдатських дiб!..
В туманi бачив кручi на тому боцi. Церкви, яка тодi стояла пусткою, вже не було. Призахiдне багрове сонце полум'ям лягло на гори... Нiби козацька кров повиступала з сумних могил i розлилася полем... В ярах вона чорнiла... Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пiсню на тiй горi, як слалася вона водою...
Та яром, яром за товаром...
Пiсня також пропала, стихла в бiдi крiпацькiй. Нiмо котив Днiпро свою могуть до моря, вливав її в байдужi його солонi хвилi... Чи море Чорне посолонiло вiд наших слiз?..
Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пiтьма стелилася понад Днiпром, виповнювала вербовий гай, з якого вiн дивився на правий берег...
Гори мої високiї,
Не так i високi,
Як хорошi, хорошiї!..
- А ми вже думали, що заблукав! - зрадiв Андрiй його появi. - Кличемо, а ти нi звуку...
- Добре, що й так почув, - признався. - Коли думки обсядуть, то й грiм менi - як комариний писк. Ну й пахощi!..
- Щерба готова.
Справдi, у казанку над вогнищем кипiла смачно юшка, а на попонi, прикритiй бiлим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пiр'ям, нарiзаний скибками хлiб...
- Благословляй, Тарасе, трапезу! - сказав Андрiй, знiмаючи з вогню щербу.
- Я ж вам не батюшка...
- Ти теж духовний пастир. Поет!
- Найбiльший на Українi! - додав Кирило палко.
- За цi роки мене забули, певно...
- Нi, нi! Ви стали нiби думою, легендою нових часiв!
- Я дiдом став, - сказав Тарас, щоб збити Кирилiв пафос. Андрiй прийшов на допомогу:
- Други, прошу до столу, сирiч до скатертини! Вони лягли, як стародавнi еллiни, довкола миски й пляшки. Андрiй наповнив чарку й подав, як личить, гостевi.
- За волю! - мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очi у наймолодшого мiж них Кирила, як усмiхнувся гiрко на те Андрiй.
- Бери, що є, закушуй. Мiцна ж така... Кирило пив за гостя. Андрiй також.
- Я тут не гiсть! - гукнув Тарас, хмелiючи. - Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Українi. Не проженете?
- Що ти! Побiйся бога, брате!
- Коли б я мав у гарнiм мiсцi землю... - зiтхнув Кирило.
- Дякую, - сказав Тарас схвильовано. - Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка...
- А скоро вийде?
- Хтозна... В цензурi десь. Вже бiльше, як пiвроку. Помовчали. Вслухалися у теплий лiтнiй вечiр, де тiльки конi, форкаючи й переступаючи, порушували правiчну тишу. Iнодi, - немов живий, наморений, - зiтхав Днiпро й вiтрець проходив мiж шелюгою...
- Ви, певно, все це впишете в свої майбутнi вiршi? - тихо спитав Кирило.
- Може... Поет так само, як i земля, те родить, що в нього впало, висiяно життям.
- Щасливi ви - творцi краси...
- Ай справдi, - спитав Андрiй, - щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву вiдповiдь.
- Поетом гарно бути... Якби лише поетом i не в такiй же мiрi громадянином... А втiм, поет не може бути не громадянином. Це нiсенiтниця!
- Є ж i такi... - несмiливо сказав Кирило.
- То вiршомази.
Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жеврiло, й вiд того ще яскравiшими здавались зорi. А їх же - милий свiте! - сьогоднi висипало на небi стiльки, неначе й справдi кожна - жива душа...
- Ти ще спiваєш "Зiроньку"? - спитав Андрiй. - То, може б...
- Я вам лiпше згадаю вiрш, написаний давно колись у Орську про цi мiсця... Хоч трохи... що не забулося...
- Той самий вiрш, що вже сьогоднi слухали? - схопивсь Кирило.
- Правда... Як подивився на гори тi та на Днiпро...

...I Запорожжя, i село...
I монастир святий, скарбниця, -
Все, все неситi рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!
Бодай нiколи не дивиться
На вас, проклятiї!! Нi, нi...
Не ви проклятi... а гетьмани,
Усобники, ляхи поганi!!
Простiть, високiї, менi!
Високiї! i голубiї!
Найкращi в свiтi! найсвятiї!
Простiть!.. Я богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю!..

Сидiли скорбнi, зболенi. Пiд зоряним, високим рiдним небом... На споконвiку рiднiй своїй землi... В пiтьмi зiтхав i схлипував старий Днiпро... А може, й справдi море посолонiло вiд слiз, якi Славута щодня вливав в нього впродовж столiть!..
...Так поспiшав у Прохорiвку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустрiч з новим, незнаним свiтом i, може, навiть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзiв, берег, який був милий i дорогий...
Пливли униз, за течiєю, i по обiдi вткнулися в розмитий берег. Прохорiвка! Село внизу, а на горi, високо над тим селом, немов гнiздо орлине, бiлiє дiм... Це ж треба знайти таке чарiвне мiсце!.. Мабуть, вiн не шукав, дiсталося йому у спадок. I ця гора, й цi люди... Напевно ж, пан професор не мозолями добув собi цю благодать!..
Допоки зiйшов на гору, добряче впрiв. Чи поспiшав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривiв... Оглянувся - i все забув. З гори вiдкрилася така краса, така велично дивна картина свiту, що вiн не смiв дихнути. Внизу в садках та вербах бiлiли хати, злiва чорнiв велично i таємниче порослий густо вiльхою старезний луг, а далi синьо-синьо, - залитий небом, сонцем, - лежав Днiпро з затоками та островами. На обрiї за ним здiймались гори й красуня Рось пiд ними сiяла в степ...
Щось одiрвало нiби його вiд дива дивного й примусило зиркнуть назад, де мiж акацiй в бiлому як снiг цвiту стояв будинок. З ганку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жiнка в бiлому. Ковтнув судомно грудку, що пiдступила йому до горла, й прошепотiв:
- Марiя...
- Тарас Григорович! - метнулася до нього жiнка. Спинилася на пiвдорозi, мов завагавшись, а далi рвучко пробiгла вiдстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцiлувала його в чоло. - Михайло!! - крикнула. - Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!
Професор вийшов, мружачись, одяг якiсь маленькi, немов дитячi, окуляри й розплився в радiй усмiшцi.
- Оце-то гiсть!.. Нарештi...
Вiн теж пiдбiг, - дрiбненько, мов куличок, - обняв Тараса Й тричi поцiлував.
- Василiвно, проси до хати гостя!.. А ми собi й не думали, й не сподiвалися...
- Не ми, а ти, - спинила його Марiя. - Я знала, що не сьогоднi-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вiкно, - сяйнула карим оком.
- А я не мiг збагнути, чого мене так потягло у Прохорiвку... - спромiгся й гiсть на слово. - Аж то синиця винна!
- Ти звiдкiля? - спитав Михайло Олександрович.
- Iз Переяслава. Ловили рибу вчора пiд Козинцями, а вранцi я на дуба й притьмом сюди! Покинув там i чемодан, i погрiбець...
- Пошлю когось сьогоднi ж, аби привiз.
- Спасибi... У вас тут рай!
Всi кажуть, - зiтхнув чомусь господар. - Ти знаєш, Гоголь тут написав свiй знаменитий "Чуден Днепр...", пiд тою он сосною, - вказав за яр, де розметало низькi могутнi рала старе гiллясте дерево.
- Коли вiн тут побував? - спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, i не зустрiвся з Гоголем.
- Вже десять лiт минуло... Хто мiг тодi подумати, що за два роки його не стане...
- Хай буде пухом йому земля, - перехрестилася Марiя скорбно, й очi її взялись сльозою.
- Великий, мудрий i вболiваючий за всiх стражденних Гоголь! - сказав Тарас.
- Спасибi, ви так чудово мовили... - вклонилася йому Марiя.
- Василiвно, проси до хати гостя! - заметушився знову старий професор-антикварiй, як записав Тарас про нього в "Щоденнику" при першiй зустрiчi пiсля повернення з пустельних мiсць.
Його ввели до кабiнету, всуцiль заставленого книжками в шафах, скринях i просто в стосах, що височiли на лавах, крiслах, навiть на пiдвiконнях.
- I скiльки ж тут цього добра? - спитав Тарас аж нiби трохи заздрiсно.
- Двi тисячi томiв.
- I всi тобою читанi?
- Так. Майже всi.
- То ось чого ти такий розумний, братику! - пожартував.
- Тарасе, книги - ворота мудростi, - чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.
Ввiйшла Марiя. Сiли, де хто знайшов хоч трохи вiльне мiсце, й Тарас спитав:
- То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марiя глянула на нього журно й вiдповiла:
- Аби був князь, княгиня швидко знайдеться...
- Була б, як кажуть, шия... - промимрив пан професор.
- Мiй чоловiк нiяк не може звикнутися з життям сiмейним, - перепинила його Марiя. - Жалкує все, що одружився. Хворiє, нудить свiтом...
- Марiє, ти б!..
- Тарас Григорович свiй чоловiк, - не угавала. - Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..
- Подбала б лiпше про обiд.
- Доварюється... Ну, як вам там, у Петербурзi? - звернулася вже до Тараса.
- Добре, де нас немає, серденько... Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Українi!
- "Нема на свiтi України, Немає другого Днiпра"? - спитала його ж таки рядками.
- Ви знаєте моє "Посланiє"?
- Менi з твоїми вiршами та з нею добрий клопiт, - сказав професор. - Вивчила й читає скрiзь, де можна i де не можна...
- А я собi й не вiдаю, що є у мене щира така прихильниця! - пожартував, хоча найменше йому хотiлося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварiй! Старий, пiдслiпуватий, а видивився, знайшов собi перлину!..
- Це ще не все, - скуйовдив чуба Максимович. - Ждучи тебе, взялася до вишивання тобi сорочки.
- Справдi? - спитав Тарас, розчулений.
Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього.
Тараса так i поривало схопитися на рiвнi ноги, взяти її ледь-ледь присмаглу руку й поцiлувати. I тiльки тон, з яким Михайло розповiдав, утримав. Дивно, жiнки його поезiю збагнули тонше, глибше... А мо', вони щирiшi, сердечнiшi й чутливiшi до горя iнших, людства?.. Колись давно (в його буттi теперiшньому багато так колишнього!) Панько Кулiш зачудувався дiвчиною...
- А Кулiшиха не їхала разом iз вами? - мов прочитала думки Марiя.
- То я не мiг, бо не пускали iз Петербурга, то потiм їй щось перешкодило...
- А правда, що пан Кулiш майнув за кимось аж до Нiмеччини?
- Панько джигун над джигунами!
- Бiдна дружина... I всi ми бiднi з вами, панове мудрагелi!.. - зiтхнула жiнка й г.лянула, - мов облила зневагою, - на благовiрного, що втисся лячно в крiсло. Мабуть, такi фiлiппiки йому, сердезi, не первина.
- Ходiть уже обiдати! - покликала огрядна лiтня куховарка, ледь прочинивши дверi до кабiнету.
На другий день надвечiр, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в свiт вишукувати мiсця, достойнi пензля, їх тут було так iусто, що довго вiн не мiг вiддати перевагу котромусь з них. Нарештi, добряче вже притомлений, сiв на пеньок неподалiк вiд гоголiвської сосни i задивився таки ж на милий серцю I "чудовий Днiпр", оспiваний великим Гоголем... Вiн теж любив нещасну рiдну землю, виводив її у свiт, мiж люди. доводячи своїм чарiвним словом, що заслуговує його землi. - убога i прекрасна! - на кращу долю...
Сонце слiпило очi й мдало вiд гiр на обрiї та верболозу на островах легкi, прозорi тiнi... Вода в затоцi чи рукавi внизу, одразу за селом, виб, шокувала, немовби скло... Тi гори, якi стоять мiж Кановом т i Пекарями i звiдси добре виднi, ще нiби вищi й кращi од Трахтемирiвських... Та, крайня, мабуть, Княжа... А та - Чернеча... Може, там пошукати мiсце? I гори, й степ, й Днiпро внизу, пiд самим, вважай, порогом... Спитати треба буде, чия земля... Те, певно, знають у Пекарях та Кановi. Якогось дуки, мабуть... А то ж чия!..
Узяв альбом i розгорнув. Накидав швидко гори та острови, рожевi вiд шелюги... Нi, слiвець безсилий зобразити таку красу, таку величну сцену Чуття природи, свiту!.. Як передати обшир i глибину, як вiдтворити тi безконечнi змiни тонiв, вiдтiнкiв та кольорiв... А смисл, що схований у кожнiй гiлцi дерева, в травi, квiтках, i,овiтрi, небi, сонцi!.. Вiчне i водночас мiнливе, живе... Це ж нас не буде, й iншi тямущi очi всотуватимуть цей дивосвiт, з якого, власне, вийшли i до якого, врештi, також повернутьря... Земля, коли задуматися, нас позичає тiльки... Кому?.. Душi, свiдомостi?.. Ат, хай собi тим переймається учений муж, професор Максимович! Природа, свiт, саме життя - його талан... Селяни он витягують з води важучi сiтi... Дивно, та вiн iще нiколи не бачив, як рибалки, - не для розваги, а на життя, - виловлюють iз тьми води свiй хлiб насушний - рибу...
Закрив альбом i рушив просто кручею вниз до води. Прийшов, коли вже риба була на возi, в цебрах, а мокрi геть, проте вдоволенi й тому веселi, рибалки вiшали на жердки сiтi й дивилися, чи десь немає дiрки.
- Бог вам у помiч, люди! - гукнув Тарас. Один з рибалок гмикнув i запитав у другого, безвусого парубчака:
- Арсене, а що казали ото боги?
- "Щоб i ви помогли..." - одмовив той, Як видно, ця пара знала дiло, i на язик їм краще не попадатися. Тарас поклав альбом, роззувся i зняв сурдук.
- Показуйте, де треба вам пiдпомогти!
Рибалки перезирнулися. Той, що озвався першим на привiтання, прискалив лiве око i поманив рукою, схожою на добру довбню:
- Вчасно ви нагодилися... У нас тут з сiттю лихо... То, може б, ви, паночку, нам помогли розплутати всi цi вузли? Ось скiльки їх! До ранку не порозв'язуємо...
- Це можна... Це для нас пусте... - всмiхнувшись, сказав Тарас. - От тiльки треба усi вузли послинити... Ви слиньте, дядечку, а я услiд розв'язуватиму.
- Я чув, що тут потрiбна собача слина, - не залишився в боргу рибалка.
- I панська теж годиться, - пiдкинув iнший слово.
- То ви пошлiть до пана, а я пошлю по кварту... - дiстав карбованця. - Бо всяке добре дiло кiнчається могоричем.
- Ну й пан! - гукнув Арсен захоплено.
Дядьки чомусь нахмурилися. Напевно, їх злякала його незвичнiсть.
- Може, з вас хтось бував на тому боцi в Звенигородцi? - спитав уже нежартома.
- Ну, я там був... - спiдлоба глянув Довбня. Тарас його так охрестив, не знаючи, як на iмення.
- Й чув про село Кирилiвку? То я iз неї...
- Мабуть, пан Флiорковський? - знову озвався Довбня.
- Нi. Я Шевченко, хлопцi. Iз крiпакiв.
- Тарас Шевченко?
- Справдi?
- Той, що Кобзар?
- Вiн самий.
- Кобзар, я чув, у москалях... - не вiрив Довбня.
- Випустили. Позаторiк...
Нi, щось їм муляє, чогось йому не довiряють цi трударi.
- А можете щось проказать напам'ять iз "Кобзаря"? - спитав невинно Довбня.
- Еге. Еге...
Тарас вiдчув, що це останнiй iспит.
- Що б вам таке?.. - задумався. - Хiба що це...

Було колись - в Українi
Ревiли, гармати;
Було колись - запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
I славу, i волю;
Минулося - осталися
Могили на полi.
Високiї тi могили,
Де лягло спочити
Козацькеє бiле тiло,
В китайку повите.
Високiї тi могили
орнiють, як гори,
Та про волю нишком в полi
З вiтрами говорять...

Не змiг читати далi. Побрiв пiском до рiчки. Як почало темнiти, вони вже всi по-дружньому сидiли в шинку й вели неквапну бесiду. Щоправда, та неквапнiсть була лише назовнi, а в глибинi... Тепер у всiх на думцi й на язицi, мов пташка, билась воля.
Коли шинкарка вийшла, поставивши, що слiд було, Тарас налив чарки (вiн пригощав рибалок) i виголосив короткий тост: _
-_ За нашу волю!
Випили. Заїли мовчки. Арсен спитав нарештi:
- Дадуть її чи не дадуть?
- Казав пан: кожух дам, - та слово його тепле.
- Бог не допустить, може, щоб поманили тiльки, - озвався басом Довбня.
Тарасовi недобре стислось серце. I знову бог... Ховаються за нього всi, як дiти за материн рясний подiл!
- Самому дбати треба, - сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбнi.
- Що я один...
- Один - нiщо. А вкупi, гуртом, селом, народом?
- Он бiля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волi... А де вона?
- Хто знає... Може, й та кров примусила царя та панство думати про звiльнення селян з крiпаччини... - нескоро сказав Тарас. - Збагнули, може, iроди, що лiпше дати волю, анiж дiждатися, коли її вiзьмуть самi...
- А довго, дядьку, думатимуть? - спитав Арсен.
- Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всi.
- Нехай наступить нас мати божа, - глухо сказав поважний Довбня i осiнив себе хрестом.
- Марiя не заступила сина свого Iсуса, а ви ждете...
- Ай справдi! - гукнув Арсен здивовано. - Чого вона...
- Iшов би ти, Арсене, спати, - промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав i мовчки покинув шинок.
- Даремно ви... - сказав Тарас. - Теж боїтеся правди?
- Правда - мов хлiб черствий, не кожен її ковтнути годен, - взяв чарку Довбня i рвучко випив. - Мотре! - гукнув зненацька.
Мотря, - вертка шинкарка, - наче тут i вродилася.
- Не притуляйся, Мотре, так щiльно вухом до дверей, бо приросте... Неси ще кварту лiпше!
А до гори Михайлової iшли веселим гуртом. Вже пiсля перших пiвнiв. Пiд яснолицим мiсяцем i мiрiадами ряхтливих зiр. Арсен, який чекав на них пiд шинком, затяг високим голосом:

Тече вода з-пiд каменя,
З-пiд зеленого гаю;
Ходить козак по куреню,
Запасу шукав...

У Максимовичевiй не дуже панськiй хатi одне вiкно свiтилося. Там, видно, й досi виглядали з окiльних мандрiв гостя.
...За тиждень вiн наблукався Прохорiвкою, намилувався красою краєвидiв, що вiдкривалися йому з гори, перезнайомився з мiсцевим людом i враз вiдчув, що мусить якнайшвидше їхати в своє село Кирилiвку, де вiн не був аж чотирнадцять рокiв, де ждуть його.
- Сьогоднi, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! - обняв Михайла Олександровича, коли ввiйшли до кабiнету опiсля скромного, але добряче-таки поживного обiду.
- Ну-у що ти... що ти.. - знiяковiв учений муж, який одвик од слави i вiд уваги.
- Змалюю вас з Марiєю, - сказав Тарас, - i їхатиму... Марiя щось не квапиться шукать менi княгиню... Чи князь старий задуже, чи дiвоньки не на порi...
- Вона знайде, - утiшив його Михайло. - Мо', сподiвалася, що сам накинеш оком...
Лише зiтхнув печально i не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: тi, що йому до серця, уже чужi. Колись Закревська Ганна... Вона йому стояла перед очима i там, у тiй пустелi, де вiн страждав... А нинi... Може, просто йому завидно! Глянув тодi, в Москвi, i серце впало в грудях...
- Сiдай, - сказав рiшуче. - Отут, у крiсло...
- Надовго?
- Як сказати...
- Читати можна?
- Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!..
Михайло сiв, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу.
- Ти почувайся вiльно, - сказав Тарас, дiстаючи з портфеля папiр та чорний iталiйський олiвець. - Забудь, що хтось тебе малює...
- Еге... Пiд пильним зором?..
- Боїшся, що я в тобi побачу не те, що слiд, не те, що бачать iншi? - пожартував.
- Нi, навпаки...
- Що не побачу бiльше од всiх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, нiжну душу?!
- Малюй уже... - по хвилi буркнув Максимович i весь чомусь зiщулився, немов хотiв, щоб змалювали тiльки його розумну голову.
Ввiйшла Марiя. Сiла бiля вiкна, щоб видно було обох i щоб свiтлiше їй вишивалося.
Тарас накидав контур професорового обличчя i несподiвано спiймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволi вписувати її великi очi. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..
- Ви нас забули зовсiм... - почув Марiїн голос. - Усе в селi Та в полi...
- Я вже покаявсь, рибонько...
Михайло крекнув.
- Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово...
- Марiє, ти б його женила швидше! - подався з крiсла Максимович i знов пiрнув.
- Як бог захоче, женимо... - озвалась тихо жiнка. - Вiн, мабуть, вже собi знайшов...
Тарас промовчав. Господи, i треба ж ото йому на старiсть лiт це вогнище, що розгорiлося в його душi!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровеснi... Нi, слiд тiкати швидше!.. Михайло ж мудрий i спостережливий, вже, певно, все побачив i зрозумiв... Тим паче, що й Марiя...
- Вiн бiльше iз мужиками водиться, - сказав професор з докором.
- З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вiчна!
- Простi, забитi люди...
- Е-е, не скажи. То тiльки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислi деiнде, в iнших сферах; насправдi ж все а народу, вiд душ оцих забитих, простих людей... Це ж тiльки здумати: у рабствi, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбiв духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звiльнити!..
- То що було б?
- Була б, Михайле, воля! А воля - все! Без волi, - ти не знаєш, - нема життя. Без волi - як без сонця!..
- Чи й знатимуть, що їм робити з нею, отi твої рибалки, плугатарi...
- Не будь смiшним, - нахмурився Тарас. Пiдправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа... Ти їх звiльни, та дай їм поля, лiсу!..
- За поле має бути достатнiй викуп...
- Викуп? - спахнув Тарас. - А ви купляли землю? Вам так дали! За вiщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли iз них столiття i пiт, i кров?
- На те є воля божа, - зiтхнув Михайло.
- Божа? А може, панська, царська? Попи iз вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привiлей, i ти ще хочеш, щоб я цiй байцi вiрив?
- Я чув, що ти назвав десь матiр божу покриткою... Подумав: наклеп... Нинi ж... - зсудомився в своєму крiслi Максимович.
- Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натуралiст, беззастережно вiриш у непорочне зачаття в лонi...
- Вийди, Марiє, звiдси, - вихопився на божий свiт Михайло.
- Я ж не панянка, можу побути й тут, - рiшуче вiдповiла Марiя.
Михайло влiз у мушлю крiсла й там притаївся. В хатi зробилось тихо, наче перед грозою в лiсi. Ще й потемнiло... Вечiр?
Запрацювався та забалакався i не помiтив, як день пригас... Портрет, вважай, готовий... Торкнути комiр крейдою... Тут олiвцем, намiтити плече, рукав... Поставити рiк, день та мiсяць... Пiдпис... Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так...
- Завечорiло, - поклав папiр та олiвець. - Я прогуляюсь парком...
Йому нiхто не вiдповiв.
Надворi вже заходила чарiвна нiч. Мiсяць ще не зiйшов, i зорi ясно сiялися по чорнiм полi неба. Його, вкраїнськi зорi, що ними вiн так часто марив на берегах Уралу й Каспiю, що видавалися йому в пустелi очима рiдних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березi пiдсвiченi десь з того боку гори й Днiпро, яким поволi плинули вогнi плотiв... Спiвали внизу в селi дiвчата з дитинства знану пiсню про греблю, верби й милого, який поїхав колись за Десну...
Плачте, очi, плачте, карi;
Така ваша доля...
Якi-то досi верби бiля ставка в Кирилiвцi?.. А небожата? Мабуть, уже дiвують та парубкують... Хрещеник теж, напевно, уже нiвроку... Оксана там... I Феодосiя, дочка отця Григорiя... А от i добре, що не вiддав тодi її за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневiрялася безжальним бiлим свiтом; та ще, гляди, i не сама... Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цiй землi?..
Сосна на тлi води i неба здалася криком, воланням болю, вiдчаю... А може, то їй хочеться повiдать людям, зорям якусь бiду, трагедiю?.. Чи пам'ятає вона Миколу Гоголя, чи знає, що його, сердешного, давно нема на свiтi?.. А раптом це його душа!.. Стоїть отут, простерши вiти-руки до обширу Днiпра, степiв... i молить нiмо спокою, вiдпущення грiха утечi... Зачах душею, бiдний, i лiг в чужу, холодну землю... Господи! Не допусти, щоб вiн також зламався, поник, упав дочасно!..
Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брiв, пахтiла травою, цвiтом, сонцем, назбираним за довгий день...
Чи то йому здалося, чи й справдi хтось стояв пiд дубом, якого вiн любив найдужче i пiд яким останнi днi обдумував свою нову поему. Чим меншою ставала вiдстань, тим бiльше вiн упевнювався, що там його чекають. По тому, як забилось серце в грудях, мiг угадати... Мовчки, затамувавши подих, негоден щось з собою вдiяти, iшов, немов сновида, на той могутнiй поклик... Небавом теплi руки лягли йому на плечi, вгорнули нiжно голову й пухкi вологi губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що вiн не змiг вiд того оборонитися, хоч знав, що грiх, що так не слiд вiддячувати за щиру дружбу й приязнь...
...Щось є у зустрiчi з селом, iз рiдним краєм непiзнане i таємниче. Здавалося б, така ж земля, такi ж хати, як всюди, а серце б'ється в грудях, - ледь-ледь не вирветься, - i сльози нiжно й терпко виповнюють усе єство, мов сiк весняний дерево, й готовi бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли приїзд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому краї, довбали довго муштрою i самотою!..
Крiзь отакий, невидимий, серпанок слiз Тарас дивився на вже напiвзабутi гаї, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилiвку, на косарiв, що йшли ключем пташиним по сiножатi, на бiлi стiни хаток, i так йому було шкода прожитих лiт не в цiй красi. На мить забувся навiть, що тут неволя панська, що тут бiда, що в цьому раї пекло на панський лад, де мучаться невиннi, чистi душi, а грiшнi п'ють амброзiю, добутую з тiєї муки...
- Ви звiдси родом, пане? - спитав вiзниця, вгледiвши, як вiн прилип очима до недалекого уже села.
- Он з тих панiв, що косять, - сказав Тарас. - Мої брати i сестри ще й досi роблять панщину.
Краса села поблякла. От бiсiв син! Не мiг помовчать, дати йому часину щастя, радостi, якої вiн. так довго ждав i до якої летiв з самого Санкт-Петербурга...
В'їхали в нiме село; безлюдне, нiби вимерле,
- Зiнькевич дiло знає! - зiтхнув вiзниця,
- Хто це?
- Та управитель маєтку пана Флiорковського, що штири роки тому купив село Кирилiвку...
Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усiх людських законiв? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Нi, ти таки продавсь панам за фiмiам... Або тебе немає на небесi!..
Заплющив очi й далi вже їхав так, щоб трохи погамувати серце.
- Куди вам?
- Їдь до греблi. Шевченка хата...
- Може, ви брат Микити?
- Правда...
- А кажуть, вас забрали у москалi!
- Паняй, бо конi он скубуть бур'ян...
Вiзниця похапцем потяг за вiжки, вйовкнув на зледащiлих коней.
Здалеку Тарас не мiг пiзнати рiдну хату. Чогось їй бракувало нiби... А-а, вже немає яблунi, яка завжди стояла бiля причiлка!.. Червонобокi великi яблука... Вiн намагався зараз згадати їхнiй чудовий смак i вже не мiг... А там, за Каспiєм, ще пам'ятав...
Зоставшись сам бiля ворiт, стояв i тишив серце. Ось той куточок свiту, що найрiднiший... Звiдси пiшов у свiт, тут залишилося його корiння, його сумна iсторiя, його дiди та прадiди... Могила неньки...
Звiдкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.
- Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. - озвався тихо. - Сучий ти, бачу, син... Я ж свiй отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю...
Ввiйшов у двiр, i пес, притихши, шаснув за купу дров.
- Е-е, братику, душа-то в тебе iз лопуцька!.. Двiр був такий же, як i колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому пiд ноги, був той, яким ходили батько, мати i дiд Iван... Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було...
Звiв очi й побачив жiнку братову, що вийшла стрiти гостя й не впiзнавала. Ось що зробила iз ним солдатчина!.. Хотiв озватись словом, але не мiг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнiлу i геть стару Палажку, на скрученi брунатнi пальцi, якими та перебирала старий фартух, i ледве стримував щемливу хвилю слiз.
- Не впiзнаєш, Палажко? - мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася i простягла до нього руки:
- Де ти, Тарасе-брате, взявся?!
Потому впала йому на груди i заридала.
Вiн теж обняв, поцiлував, не стримуючи болючих слiз.
- Микита в полi, - згодом сказала жiнка. Витерла краєчком хустки очi й оглянула цiкаво гостя. - Дивний ти став якийсь... iз вусами... та ще й лобатий... Що ж ми тут стоїмо! Ходiмо в хату.
Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичiв, i переступив низький порiг угрузлої ледь не по вiкна хати.
Небавом бiг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не мiг iти статечно. Довго вiн ждав цiєї митi, цього повернення у свiт свого дитинства!.. Когось стрiчав, вiтався з кимось мовчки й страждав, що тут його нiхто тепер не впiзнає. Звичайно, час летить, тече, все змiнює, та щось було й з його вини у тому невпiзнаннi. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сiльськi одвiчнi краєвиди, хати, дерева, хмари, - що тут були немовби якiсь свої, кирилiвськi, - й вертавсь поволi в лоно свого села i роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дiстався твердi, вийшов на битий шлях...
Яринин двiр уразив своєю вбогiстю. Тут i ранiш не видно було руки господаря, а нинi злиднi лiзли з усiх куткiв. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну...
З клунi тим часом вийшла дiвчина. Спинилася бiля дровiтнi, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
- Ти хто ж така? - спитав Тарас.
- Устина...
- А мати ж де?
- В городi... полють...
- Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зiрвавшись з мiсця, дiвчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав - пiшов услiд, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася i, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана...
- Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! - простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.
На призьбi, де присiли погомонiти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на колiна голову й вiдчув, що вiн удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло... Заплющив очi й слухав ту благодать...
Сестра тихенько плакала.
- Як же ви тут жили? - спромiгся-таки на слово.
- Отак, як бачиш... Горе, а не життя...
- Твiй Федiр давно помер?
Промовчала, немов не чула. Згодом зiтхнула, висякалася i проказала з моторошною байдужiстю:
- Що жив, що вмер... Хто знає, чи варто нам на свiт родитись, брате...
Не мав чого сказати. Такi думки й самому не раз приходили в тяжкi хвилини розпачу та безнадiї. I все ж... I все ж...
- А де сини?
- На панщинi. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят...
- Iвась?
- Та нi, Лаврентiй. Тринадцятий йому пiшов.
- Як я колись...
Спливли рядки, написанi про це в солдатах, у захалявнiй книжечцi.
Менi тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом...
- А що, Оксана й досi живе в Пединiвцi? - спитав, одвiвши очi.
- Не одружився, видно? - спитала замiсть вiдповiдi. - Гай-гай!.. Живе... - зiтхнула. - Якось була на храмi, бачила...
Хотiв спитать, яка вона, та не посмiв.
Прибiг, дiзнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потiм пiдняв його iз призьби, притис, заплакав.
- Братику!.. Яким ти вiтром?..
- Добрим, - сказав Тарас. - Як бачиш, на волi знову.
- Жаль, Катерина наша...
- Що з нею?!
- Вмерла... Тiльки ти десь пропав...
Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи... Скiльки ж це їй було, коли вона покинула цей бiлий чорний вiд горя свiт? Десь сорок п'ять... чи навiть сорок чотири... Як батьковi!.. Крiпаччина, робота панська в могилу зводять рано...
- Ходiмо, кажу, до мене, брате, - заторсав Йосип. - Глянеш, який уже хрещеник твiй. Читає i геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайнi, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь i ти, Ярино, з дiтьми.
Йосип його забрав, повiв, розказуючи сiльськi новини, а вiн усе печалився одною з них - сестрою, що рано так пiшла з життя. Проклятий свiт, прокляте панство!..
- Знаєш, вiд чого вмерла Катря?
Йосип знизав плечима.
- Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам...
- Тобi ще, брате, рано про те i думати! - прогнав Тарас свою журу. - Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу...
- Ну й завели веселої! - всмiхнувся Йосип.
- Справдi... То скiльки вже у тебе чад?
- Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мiй Андрiй, середнiй, - кивнув на тин, бiля якого стояв хлопчак з волоссям до самих плiч.
Обнявши небожа, Тарас спитав:
- Чого це ти нестрижений?
Хлопчак промовчав.
- Служить у козачках в Зiнькевича, i той звелiв...
- Неси, Андрiю, ножицi! - гукнув Тарас, згадавши своє гiрке козачкування. - Щоб нам якiсь зiнькевичi не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи!
Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору i клацав ножицями, готовий стригти усiх пiдряд, а мати мила голову новоостриженому Андрiєвi. Заходив празник: завтра - святий Петро, й на панщинi були до пiдвечiрка.
Вже потемки прийшли i брат Микита, й Гнат Бондаренко, iще якiсь напiвзнайомi люди, що теж були колись малими i вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен принiс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь i... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом лiтнiми й беззубими, як i в часи школярства. I сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як i колись... Нi волi в них, нi долi!.. А Гнат сп'янiв од меду чи од його приїзду i вже гукнув веселої, якої ще Тарасовi не довелося слухати:
Через греблю Микитину
Ведуть Варку пiдтикану.
Кричить Варка, репетує,
Нiхто її не рятує...
Нi, ще нуртує козацький дух, iще не вмер у їхнiх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полi вогнище!.. Чи то живий суботiвський козак Антiн Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лiсу побiля Седнева? I всi, що вже були готовi?.. Якщо не знали, де вiн, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утiк... Знайде тепер, вiдновить їхню спiлка роздмухав з малої iскри полум'я!..
Iшли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене i наболiле Спало тривожним сном невольника...
- Ти чуєш?
- Що? - спинився Гнат.
- Як стогне...
- Хто?
- Кирилiвка... I Моринцi, i Воронiвка... Вся Україна!..
- Чиїсь воли в оборi...
- Воли, воли... Були козацькi конi... Тепер воли!..
- То як там воля? Буде? - спинився Гнат, добув капшук та люльку.
- Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкiсть...
- А що, їм важко нинi?
- Мудрують, щоб i далi, без крiпакiв, жилося панству жирно.
- А нам же як?
- Як бог дасть! Це буде воля панська, iз панських рук... Свою б нам волю, Гнате!
- Ет, хоч би вже була й така... - озвався Гнат похмуро. - Своєї нам, напевно, не дочекатися...
- Чекання мало, друже, - сказав Тарас. - За волю битись треба!
- Вже пробували. I в сорок восьмому, й чотири роки тому.
- Не так, не так! - схопив Тарас за руку друга. Йому про це розказували ще в Петербурзi. - Воля не по церквах притаєна, не в iнвентарних правилах, не в манiфестах царських, якi попи приховують, - вона у нашiй єдностi, у братствi всiх людей трудящих, гноблених царем i панством!
- Де вона? Хто нам її пошле, покаже?
Самi єднатись маємо. Село з селом, повiт з повiтом... Щоб весь народ тягнув в одне, щоб одностайно стати, коли прийде така пора!..
- Того не буде.
- Буде!
- То тiльки так здається тобi з столицi. Ти тут побудь та поєднай, та обмини усяких панських прихвоснiв, жандармiв, соцьких!..
- Правда, - сказав Тарас, подумавши. - Важке це дiло...
- Тож-бо!
- I все ж нам треба, мусимо знайти дорогу братства, коли бажаєм жити i стати знову рiдними синами долi!
Гнат не сказав нiчого. Смоктав свою коротку люльку, яку тут звали носогрiйкою, i пихкав димом. Тарас поволi охолоняв, утишувався.
Небо ряхтiло зорями, i серед них була й ота його зоря вечiрня, якiй звiряв невольничi печальнi думи вiн на засланнi.
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Молився так на чужинi, в незамкненiй своїй тюрмi. Й тепер вiн тут! Ось рiдне - високе, чисте - небо!.. Отари зiр на ньому й пастух неквапний - мiсяць!.. Бiлiють хати... Верби схиляють вiти-коси, немов русалки... Господи! Як марив вiн цим днем повернення, цiєю нiччю, музикою тремткої тишi, пахощами садкiв та степу!..
- Отут колись тебе чекали... - тихо озвався Гнат. - У той приїзд...
Тарас оглянув мiсце i теж згадав, побачив нiби бiля верби дiвочу бiлу постать. Його невдале сватання, одна з його невдалих спроб знайти людське пристанище на цiй землi...
- То як же їй ведеться? Вже попадя, паньматка в сонмi дiток? - спитав ревниво, з докором.
- Нi... Не змогла забути вона тебе, не вийшла замiж...
- А що отець Григорiй? - спитав отерплим голосом.
- Пишався тим, що передбачив твою недолю i не вiддав за тебе доньку.
- Бiдна...
- Вона аж нiби вiд того стратилася розуму...
Тарасовi здушили горло сльози. Який цей свiт, якi на ньому юди!..
- Я вже пiду. Добранiч! - промовив Гнат. - Ти довго будеш?
- Аж до зими.
- Це добре.
Подав мiцну велику руку й пiшов у нiч.
Поволi стихли кроки. Шелеснув вiттям вiтер, що налетiв зi степу, мов гайдамака... Дивнi дiла твої, преблагий боже! Нащадок вiльних козакiв, пiднаглядний солдат-поет стоїть оце в селi рабiв, на тiй землi, що вирувала волею i дивувала тим цiлий свiт!.. Може, воно й премудро, господи, та тiльки в цiй премудростi багато зла... Закутi всi, приниженi, натравленi одне на одного лукавим панством... Де ж той єдиний, несхибний шлях до волi?! Чи, може, вiн загублений, зарiс травою болю i забуття?..
Проходячи бiля верби, торкнувся вiття... Вслухався в журливий шепiт листя... Може, щоб вiддали за нього Феодосiю... Пусте. Нiщо не в силi змiнити путь, яку йому призначено пройти по муках!
Вже пiд ворiтьми раптом згадався Гнатiв докiр. А й справдi, що вiн здатний зробити звiдти, з Санкт-Петербурга для того, щоб єднався трудящий люд? Писати вiршi, кликати до боротьби, так хто ж тi кличi пустить межи людей, хто дасть болючим його словам про волю дорогу в рiдний далекий край?.. Нi, мабуть, треба самому йти назустрiч людям, влитися у свiй народ i тут уже, вiч-на-вiч, трудитися для дня його прийдешнього!.. Осiсти в гарнiм мiсцi бiля Днiпра, зiбрать довкола друзiв та однодумцiв i так, гуртом, поволi пiдняти дух народу, з'єднать докупи знiчену його могутню силу i вдарити скрiзь водночас, мiльйоном трудящих рук!..
Мороз йому пройшов по спинi. Легко пiдняв за край ворота i вiдчинив. Негайно треба їхати шукати землю десь над Днiпром, на кручi, щоб з неї видно було далеко кожному, щоб переймався кожен красою, духом, величчю свого Днiпра, своїх степiв, своїх лiсiв!..
Знав, що нiхто йому не зможе так помогти у цьому дiлi, як брат його троюрiдний Варфоломiй. Письменний, мудрий, чесний, та ще й живе тут недалеко, в Корсунi.
Ввiйшов до хати повен надiї, сили, волi до боротьби.
...Десь чув таку премудрiсть: перш нiж поставить хату, дiзнайся, хто твої сусiди. Тому сприйняв спокiйно затримку аж на цiлий тиждень здiйснення свого палкого задуму - знайти й купити землю. Власне, вiн ще не знав, де купить i де поставить перший свiй власний дiм, i всi, хто жив у межирiччi Днiпра й Росi неподалiк од їх злиття, були йому цiкавi. А ще йому хотiлося дiзнатись якнайбiльше про бунт селян на Корсунщинi, про розстрiл їх на вулицi перед мостом. Тут пролилася козацька кров, що збурилася в крiпацьких грудях.
Вже в день приїзду, ввечерi, коли пригасла трохи велика радiсть зустрiчi, Тарас пiдвiвся й мовив Варфоломiєвi:
- Ходiмо, брате, глянемо на нiч та Рось. Надворi, де гуляв свiженький нiчний вiтрець, Варфоломiй зiщулився, повiв плечима й буркнув:
- А може, лiпше ще по однiй i спати?
- На тому свiтi спатимемо, - сказав Тарас. Обняв його легенько i пiдштовхнув туди, де чувся веселий плескiт рiчки, що вирувала, здавлена важким камiнням.
- Незвиклий я прогулюватися...
- Ну, ти у нас великий пан! - сказав Тарас насмiшкувато, - Сам управитель маєтку князя Лопухiна!.. - I враз спитав серйозно: - А як же ти, мiй милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм?
- Нi. Стараюся, щоб тут людей не били...
- Й не б'ють?
- Бува по-всякому, - признався щиро Варфоломiй. - Принаймнi я грiха не взяв на душу.
- А як повстали .люди й пiшли iз сiл на Корсунь?
- Я був тодi в Кирилiвцi.
- Я чув, що тут наклали гору трупiв. Це правда?
- Так. Стрiляли в натовп, зблизька...
- А чим були озброєнi?
- Хто?
- Бунтарi.
- Кiлками, долотами... та ще хiба сокирами...
- I йшли на вiйсько?
- Тiльки до перших залпiв. Вiдчай пригнав сюди їх...
- Видно, терпець уже вривається, не можуть бiльше в рабствi, - сказав Тарас. Вiн бачив тi ряди беззбройних крiзь тьму й роки, вiн розумiв їх серцем, а розумом не мiг змиритися з нестямним їхнiм виступом, з приходом їхнiм в Корсунь на вiрну смерть. Хто ж так iде - беззбройне, прямо, чисто - на зустрiч з лютим ворогом, зi втiленням неволi й зла!..
- Прийшли, щоб їх вписали у козаки, - зiтхнув тим часом Варфоломiй.
- Щоб пан вписав?!
- Напевно. Пустив хтось чутку, нiби е манiфест про вписування до козакiв.
- Допоки ж люди вiритимуть в отцiв-царiв! - стис кулаки, аж хруснули вiд того пальцi. - Ждуть милостинi з кривавих рук, iз тих, якi загнали їх у рабство!..
Варфоломiй оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотiв:
- Тихiше!.. Є ж всякi люди...
- Правда, - сказав Тарас. - У Києвi пiдслухав нас один студент та й виказав...
Брели поволi парком, в густiй пiтьмi, - бо мiсяць ще не зiйшов, - i кожен думав думу про щось своє. Варфоломiй... Чи можна йому довiритися, сказати, що готується робити тут, на Українi, чим стане дiм, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважає, що мучений i тертий долею спочити хоче в тишi й самотинi...
- Бував на. горах Канiвських? - спитав його.
- Що?.. А-а, на горах... Якось...
- Мiж Пекарями й Кановом.
- Бував, проте не придивлявся. Коли б знаттє, що треба буде...
-_ Гарне там, брате, мiсце! Гори... Й Днiпро, вважай, бiля порога... Не знаєш, чия земля?
- Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.
- I де ж його шукати?
- У Межирiччi.
- Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по рiчцi!..
- Краще поїдем кiньми. Кiньми - воно надiйнiше, - охолодив Тарасiв запал Варфоломiй.
Спинилися бiля води. Помилувались мiсяцем, що важко сходив, срiблячи грайливу Рось... Десь на околицi мiстечка ще хтось побачив те велике диво й зiтхнув-озвався пiснею.
Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млиновеє коло,
Ой вийди, вийди, серце дiвчино,
Та промов до мене слово...
Яка краса, яка безкраїсть духу!.. I скiльки в цiй мелодiї, у цих словах печалi, самотини...
- А що то у вас за дiвчина? - спитав, коли затихла пiсня.
- Навчителька моїх дiтей, чи гувернантка. А звуть її Наталкою...
- Не та, не та, - скривився. - Що порається по господарству...
- Харита, може, наймичка?
- Еге.
- Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагiдна...
- Менi б таку дружину.
- Вона крiпачка...
- Братику, а ми хiба не з крiпакiв? Не тої ж кiстки? - вибухнув.
- Тарасе, ти поет, художник... - почав було Варфоломiй.
- То все пусте! - спинив Тарас. - Найперше, я - син крiпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть вiд плотi i кров вiд кровi свого народу, бiдних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти "крiпачка", кажеш...
- Тарасе, ти освiчений, ухожий в кола вславлених; тобi потрiбна жiнка освiчена, статечна, знаного якогось роду...
- Собача кров? - скипiв Тарас. - Ти хочеш, щоб я єднавсь з панами?
- Не всi ж пани. Є просто вiльнi люди. Такi, скажiмо, як Шуляченко Роман Iванович, отець Наталки...
- Хто ж вiн, оцей Роман Iванович?
- Вiн становим приставом в Уманi...
- Варфоломiю, - аж зупинився Тарас вiд подиву, - чи ти дурний, чи удаєш такого? Пробач... Менi потрiбна дiвчина, щоб українка, простого роду й наймичка... Нехай одну хоч визволю, зроблю її щасливою...
Замовк i бiльше не зачiпав цього болючого для себе дiла. Варфоломiй також притих. З панами водячись, навчився вчасно стримувати свої думки, свої слова.
Верталися вже при високiм мiсяцi. Либонь, були однi в усьому парку, бо скрiзь така стояла тиша, що кроки їхнi гупали, неначе йшло не двоє, а цiлий натовп. Мабуть, це й нагадало знову про вiдчайдушний i безнадiйний похiд на Корсунь бунтiвникiв з навколишнiх крiпацьких сiл.
- Ти знаєш, брате, треба менi зустрiтись з кимось, хто бачив сам оте повстання чи навiть брав у ньому участь, - сказав Тарас неголосно.
- Таких людей тут вистачає... Тiльки це небезпечно, - мовив Варфоломiй. - Жандарми й досi нишпорять та вислухають.
- Може, щоб ненароком, так собi... Зустрiлися, погомонiли люди про се, про те...
- У мене є в Гарбузинi, - де закипала каша, - знайомий... навiть приятель, що служить мiрчим... Чом би нам не провiдати його, не випити по чарцi-другiй?
- А вiн тодi?..
- Був у самому вирi.
- Теж бунтував?
- Нi. Хоч i був причетний...
- Вези мене, в Гарбузин, Варфоломiю!
- Посеред ночi? Може, ми спершу виспимося, як личить добрим людям, а вже тодi?
- То гайда, гайда спати! - не мiг Тарас спинити дрiж нетерплячки. Вiн завтра вранцi бачитиме живих людей, що встали за волю й долю, змусили царя й панiв замислитись над тим ганебним станом, в якому гине сила, краса й душа народу - творця життя!..
Пан мiрчий зустрiв їх радо. Хата його стояла над самим шляхом бiля ставка, де плавали поважнi бiлi гуси й верткi негарнi гусенята. В садку дзвенiли бджоли i пахло воском...
- Тарас Григорович? - перепитав Варфоломiїв приятель, коли йому представили приїжджого з Санкт-Петербурга. - Котрий Кобзар?
- Еге, - всмiхнувся гордо Варфоломiй. I взяв, як мовиться, бика за роги: - Хай погостює в тебе, Михайло Кириловичу, а ввечерi я повертатимусь i заберу...
- Та ради бога! - сплеснув руками мiрчий. - Для мене це велика честь - прийнять таку людину!
Тарас скривився. Варфоломiй помiтив це й одвiв убiк господаря. Сказав йому щось пошепки, вiд чого той знiтився, а потiм скинув бiлi рiденькi брови i спохмурнiв. За мить став знову приязним.
- Гаразд, гаразд, - одсторонив Варфоломiя i пiдiйшов до гостя. - Вибачте... - сказав йому з поклоном. - Варфоломiй Григорович боїться ям на рiвнiм мiсцi... - глянув скоса на управителя. - То все уже iсторiя, дiла давно минулих днiв!..
- Скорiш - дiла прийдешнiх днiв, - сказав Тарас. - Початок, а не кiнець...
- Цiкаво... I навiть трохи страшно, - похмуро мовив мiрчий. - Вам зi столицi, може, воно й виднiше...
- То я поїхав, - м'явся Варфоломiй.
- А-а, з богом, з богом! Господар взяв пiд руку гостя, повiв у дiм. Пiсля снiданку мiрчий маєтку князя Лопухiна враз споважнiв, дiстав сигари.
- Палите?
- Нi. Зараз нi.
- А я - коли хвилююся... То ви почуть хотiли, - пустив хмаринку диму, - про той непослух? Вставите в якусь поему, може?
Тарас стенув плечима:
- Ми про таке читали лише в книжках...
- Читати що! - схопився з мiсця мiрчий. - Ви б глянули на цих покiрних, вимучених i до всього байдужих, що враз вiдчули себе людьми!.. Отець Антонiй, наш благочинний, прислав менi цидулку з церкви, в якiй його затисли, щоб я привiв для сповiдi духiвника iз нашого монастиря, так жоден з iєромонахiв не захотiв i з келiї вийти. Страх що було!
- Чого ж ченцi боялися?
- Найперше, кому дiсталося, так це отцям духовним, їх звинуватили у змовi з паном, в тому, що приховали в церквi указ царя про запис в козаче вiйсько...
- Багато було бажаючих стать козаками?
- Всi як один!
- Виходить, не позабули козацьку волю? Стiльки минуло лiт, а в душах вона живе, не гасне й передається iз роду в рiд! - зрадiв Тарас.
- Не всяка пам'ять - благо... - почав було господар. Проте Тарас не дав йому розвинути своєї думки:
- Пам'ять про давню волю, може, єдиний скарб, що в нас лишився. Поки її не вирвуть, житиме й душа народу, буде якась надiя...
- На що? - спитав, прискалившись, господар дому.
- На те, що цар дасть волю, - устав Тарас, ховаючи у вусах посмiшку. - Чи є тут хтось iз тих повстанцiв?
- Кожен ходив у Корсунь.
- Хочу погомонiти з ними. Цiкаво ж...
Мiрчий пройшов поволi до вiкна i глянув крiзь нього в двiр.
- Он наймит чистить стайню. З ним побесiдуйте, коли охота, - мовив. I перший рушив з хати.
Плечистий, рослий дядечко спiдлоба глянув на незнайомця, якого пiдвiв до нього мiрчий, i вткнув у землю вила.
- Що ж, можна i побалакати... коли велять... - примружив синi очi.
- Я не велю - прошу тебе, - скривився мiрчий.
- Дякую, - торкнув його Тарас за лiкоть. - Ми тут i вдвох домовимося...
Вiч-на-вiч з гостем наймит став настороженiшим. Оглянувся чомусь на хлiв, на вила...
- Присядьмо ось на колодках, - сказав Тарас. Той мовчки сiв, склав руки на животi. Порепанi селянськi руки...
- Я народивсь i вирiс теж крiпаком, - озвався Тарас неголосно. - А в двадцять чотири роки викупили мене з неволi люди...
- Насправдi?
- Щоб брехати, я застарий... Потiм я став складати вiршi. Й за них мене заслали на край землi...
- Шевченко?! - розширив очi наймит. Тарас кивнув.
- У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам вашi вiршi... про гайдамакiв, Гонту й Залiзняка... - пiдсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба i прочитав напам'ять:
А Ярема - страшно глянуть -
По три, по чотири
Так i кладе!..
- Ви теж були у Корсунi? - спитав Тарас.
- Де всi - там я, - не крився вiд нього наймит мiрчого.
- По що пiшли?
- По волю.
- До князя?! - мовив з докором. - Просити в пана волi! Вона не кусень хлiба, щоб жебрати її в панiв!
- Гадали, вiн приховує...
- Як ви могли повiрити, що цар почне вiдроджувати козаччину на Українi!
- Царевi що... Як схоче, то й не таке... - пошкрiбся в тiм'ї наймит.
- Не схоче! - рiзко сказав Тарас. - Козацтво - воля, влада усiх для всiх. А цар - це гнiт, безправ'я простих людей, що трудяться, i благо панства, прихвоснiв, лакуз царя, опори його й надiї.
- Виходить, спершу треба прибрать царя? - здивовано спитав бунтар гарбузинський.
- Всiх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, мiнiстрiв та губернаторiв, жандармiв, панство...
- Господи, це ж треба сили й сили!
- Коли з'єднати силу всiх злидарiв, невольникiв усiх iмперiї, то цар, жандарми, панство потонуть в нiй, i слiду вiд них не лишиться.
Запала тиша. Наймит зiтхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирiшуючи.
- Якби ж це їм послухати... - сказав нарештi тихо.
- Кому?
- Та є тут у нас дядьки кебетнi... Не те, що я...
- Зведи мене iз ними.
- Це треба якось... Може...
- Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене...
- Он пан!.. - шепнув по-змовницьки.
Тарас притих, пiдтримуючи його даремний острах. А втiм, з панами будь-якими найлiпше бути насторожi. В цього сiльського дядька вже в гiркий повстанський досвiд - пролита кров...
...Про Млiїв чув ще в Петербурзi. Власне, про тi дива, якi творили в Млiєвi брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилiвки побачив сам, вiн загорiвся вивчити новi людськi взаємини, що так вражали в морi неволi, зла, пригнiчення. А ще вiдчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собi прообраз чогось того, що знищить крiпосникiв-собачникiв i скине їхнiх iдолiв з кривавих капищ.
З Корсуня його привiз Варфоломiй. На хутiр до Хропаля, найближчого помiчника i зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, - приїхав щось узяти й перехопити, - й вони, вже вдвох, невдовзi рушили на цукроварню в Млiїв.
- Побув удома? Як там? - спитав Хропаль, пригладивши розкiшнi вуса.
- Бiда...
- Вже скоро, може, звiльнять.
- Чи побалакають, та й буде все, як i було!
- Тупi у нас мiнiстри, - зiтхнув Хропаль. - Не можуть нiяк збагнути, що вiльний краще трудиться, анiж крiпак, що мало бути з хлiбом та ковбасою; потрiбнi вкрай машини, верстати, рейки для залiзниць... Того крiпак не зробить. Не схоче i не зумiє. Вiн навчений робити хлiб, а тут - вогонь, залiзо, пара, гуркiт...
- Якби людей звiльнили - всього навчилися б, - сказав Тарас. - Я знаю те по собi. Повiриш, став одразу якимось зовсiм iншим, до всього вдатним, спраглим i геть невтомним! Вчуся i вчитись хочеться. Яке це щастя - воля!..
Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побiгли швидше. В'їжджали в мiсто вiльних людей труда, що виросло в долинi слiз.
Завод не тiльки вразив, а й приголомшив. Тарас ранiше бачив i парову машину на кораблi, яким плив з Астраханi до Нижнього, i поїзд, що, неначе Змiй Горинич, сопiв вогнем мiж двох столиць, та тiльки тут, де зiбрано силу-силенну цих вогнедишних велетнiв - творiнь людських, ще раз - i вже безповоротно! - впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такi заводи, де для ганьби крiпаччини не буде мiсця.
Селище його не менше подивувало. Кожному - будиночок, город, садок. А потiм ще - лiкарня, школа, лазня!..
Обiдали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зiбралося чимало люду. Вiд праотця цiєї фiрми сiмдесятирiчного
Яхненка до молодих учителiв, якi недавно ще самi були студентами.
- Батьку Кiндрате, - обняв Тарас Яхненка, - що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!..
Кiндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, i похвала Тарасова була на руку старшому.
- Кажи Платону Федоровичу, - всмiхнувся вiн. - Платоша сюди назвозив iз-за границi того добра.
- Назвозив би, якби не ви... - чомусь знiтився Симиренко.
- Та й школу вiн побудував. Лiкарню теж...
- А церкву - ви, - не залишився в боргу Платон. I посмiхнувся.
Видно, вони любили отак покпинити один iз одного, погрiти душу жартом.
Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Цi заповзятi, вдатнi цукрозаводчики були обидва iз крiпакiв, а вславилися на всю Росiю умiнням вести дiло, дивитися у перспективу, розпiзнавати усе нове й корисне для процвiтання фiрми, її заводiв, краю...
Вiдчув, що всi чомусь на нього дивляться.
- ...З нового щось, недавнього... - сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хiба що це... Пiднiс правицю, втишуючи, й почав вiрш-бiль, написаний якраз рiк тому в Санкт-Петербурзi:

На панщинi пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пiшла в снопи, пошкандибала
Iвана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом...

Читав i бачив ниву - всю золоту, пiд синiм, чистим небом, - крiпачку з сином бiля грудей...

Розповила, нагодувала,
Попестила; i нiби сном,
Над сином сидя, задрiмала.
I сниться їй той син Iван
I уродливий, i багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольнiй, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волi;
Та на своїм веселiм полi
Свою-таки пшеницю жнуть,
А дiточки обiд несуть.
I усмiхнулася небога...

Обвiв присутнiх поглядом з-пiд обважнiлих навислих брiв i кинув, нiби докiр:

Проснулася - нема нiчого...
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пiшла.

Замовк. I всi мовчали. Вiрш був - як сiль на рану. Всi ждали людям волi, вона ж собi барилася в палатах царських та мiнiстерських.
- Скоро ми прочитаємо новий "Кобзар"? - спитав Хропаль. - Вже той давно зачитаний аж до дiрок...
- Не скоро, - сказав Тарас. - Нiхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться...
- Багато треба грошей? - спитав у повнiй тишi Симиренко.
- Та як для кого... Тисяча, а може, й бiльше! Платон дiстав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, i мовив:
- Ви, Григоровичу, готуйте все, вирiшуйте свої дiла з цензурою. А грошi будуть. Вишлю, як тiльки стане ясно, яку потрiбно суму.
- Я поверну, - сказав Тарас поспiшно. - Грошима чи книжками. Книжками лiпше...
- Згода.
- Боїться, щоб вiд тисячi не занепала фiрма "Брати Яхненки i Симиренко"! - гукнув Кiндрат Михайлович. - Ну й молодця. Бо хто ж iще за нас подбає!..
Тарас нахмурився, вловивши в жартi присмак тiєї зверхностi, яка завжди з'являється у благодiйникiв.
- Прошу, прошу до столу! - ввiйшла привiтна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства.
На другий день уранцi Тарас разом iз сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й вiн вибиравсь навшпиньки, немов тiкав. Навмисне вийшов босий. Хотiлося вiдчути пружну землю, траву, росу. На споришi посеред двору застиг, заплющив очi, вслухаючись у теплий лiтнiй досвiток, у те, як ноги лоскiтно холодять краплi, збитi його ходою... Яка це розкiш!.. Груди аж розпирав радiсть... А може, вiн ще й досi в Новопетровському i це йому лиш сниться?.. Нi, пахне терпко зеленню, вуркоче нiжно горлиця, i крiзь повiки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить сонце... Ласкаве, добре сонце його землi, його Вкраїни милої!..
В сад увiйшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укрiплення, а й досi не може в те повiрити усiм єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим.
Найпершими його зустрiли вишнi, що вже ледь-ледь займалися. Вiн уявив собi на мить, як гарно тут, коли цвiтуть, i так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня i не побачив того земного дива... Далi рядами йшли ще молодi, та вже з плодами яблунi. Маленькi, геть пухнастi, тендiтнi яблучка пахтiли зелом, всохлим недавно цвiтом... Грушi ж, - чи грушенята, скорше, - нiчим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощiв на час урочий стиглостi... А по межi - тополi вряд. Немов дiвчата вийшли водить танок...
- Милуєшся? - спитав Олексин голос.
- Який садок!.. - зiтхнув Тарас, не озирнувшись.
- Мав би ти десь пристанище...
- Купити хочу бiля Днiпра хоч невеличкий шматок землi. На горах десь...
- Купуй. А ми тобi посадимо такий садок! Тут шкiлка є, садiвники, а по Днiпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе є.
- Спасибi. Тепер менi ще дужче хочеться поставити у цьому краї хату й осiсти тут.
- Додому тягне?
- Треба на Україну! Грiх залишати матiр, коли бiда... Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко?
- Просто, як є майстри i є потрiбна криця... - знизав Хропаль плечима.
- Ну, а пiстоль, рушницi?
- Хто вмiє, зробить.
- А хто не вмiє?
- Вивчить i зробить теж. Аби стояли руки до ремесла... Зброярню тут вiдкрити хочеш?
- Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети...
- У Корсунi?
Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пiшли залитим сонцем ранковим садом. Роси...
- Я геть забув тобi сказати! - вдарив Хропаль себе по лобi. - Вчора я стрiв Добржинського, пристава нашого, i похвалився, що ти у мене гостем, так вiн зрадiв, схопився мов опечений i почухрав доповiдати справниковi.
- Не залишають мене i тут у спокої, - сказав Тарас. - Живу весь час пiд наглядом синьомундирих...
- Певно, велика птиця? Страшно!..
- Що я для них: старий, недужий, вимучений - таки ж по їхнiй милостi! - десятком рокiв муштри...
- Е-е, не скажи! - змахнув Хропаль руками. - Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надiю!..
- Досить, - спинив Тарас господаря. - А то заплачу... Все цс я мiг зробити i не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповiв месiя учням: "Будьте мудрi, як змiї, i кроткi, як голуби". А я не був нi тим, нi тим. Я просто йшов, iз пiднятим одчайно й чесно заборолом...
- Хто знає... Може, тим i страшний ти царевi й панству, що просто йдеш, що зневажаєш i їх, i силу їхню. I людям ти такий милiший. Народ одважних любить, без заборол.
- Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову бiду, я хочу жити щасно, дружину мати, дiток...
- I все ж, коли б тобi сказали, чи те, чи те, що вибрав би? - спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зiтхнув.
- От бачиш! Не станеш ти нi голубом, анi змiєю. Ти - Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув...
Тарас хотiв сказати щось, заперечити, проте не змiг: забило дух вiд хвилювання. Згадав, як слiдчий назвав його, збиткуючись, високим цим iменням, i як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цiм i цiм народi. Мабуть, вiн недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!..
- Ходiмо вже... Поснiдаємо i на завод, - сказав Хропаль. - Сьогоднi ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речi, - стишив голос, - прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав...
Стежка їх привела в густий квiтник, де стiльки буяло барв, що боляче було на них дивитись.
Тим часом з хати вибiгло до них дiвча. Тарас розставив руки, пiймав його, пiдняв високо над головою.
- Добре моїй Катрусi спалося?
Дiвча смiялось, мружачись вiд сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, нiби в бубон, одуд, гула бджола...
У коридорi гупали чиїсь неквапнi кроки й охриплий бас мугикав пiсню. Мабуть, хтось загуляв i тiльки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надiєю професорiв!.. Яке тодi високе все i чисте, якi чарiвнi мрiї п'янять щасливе й дуже юначе серце!..
Лiжко було тверде, й вiд того бiк йому закляк, поболював. Десь просочився холод, а бракувало сили, щоб повернутися, поправить ковдру... Треба!.. Напружився i важко сiв. Потому лiг на спину й укрився... От би зараз йому в ласкаве лiто, в зелений сад!.. Чи на Днiпро, на гору, де вiн собi приглянув галявину мiж диких груш!.. Пан не продав, не захотiв продати... Варфоломiй знайшов з тим схожий грунт на землях мiста Канева... Чи то ж вони з Варфоломiєм ходили там, коли шукали мiсця для хати й саду?.. Мабуть... Якби ж не те "недремне око"!.. Всує... Вiн клопотався землею, садом, хатою, а полiцейськi нишпорки опiкували весь час його, шулiками вились над ним...
...Те мiсце було таке, як вiн хотiв. Гора, поросла липами, грушками, глодом... З неї, як на долонi, старий Днiпро з лугами та рукавами, а вдалинi, на обрiї, немов хмарина в небi, Михайлова стрiмка гора, i Прохорiвка внизу пiд нею... Гарно!..
Ледь дочекавсь, коли вони iз управителем Вiтольдом Вольським, - збiднiлим шляхтичем, - та мiрчим панським iз Межирiч Хiлiнським приїхали на заповiтну гору. Хiлiнський взяв з собою i двох селян для допомоги.
Тарас, як же господар, пройшов пiд "власну" липу, що кидала на землю гарну, велику тiнь, дiстав неквапно iз саквояжа пляшку, закуску й чарку. Вольський пригладив вуса.
- Знаєте, як купувати землю, - пожартував.
- Без чарки сажень вломиться... А землю я купую вперше, - сказав Тарас.
- Щоб бiльше трохи. Що цi двi десятини!.. - зняв козирок i витер пiт на лобi Вольський. Спека була страшна.
- Менi аби пiд хату та пiд садок.
- I поле треба.
- Поле моє - папiр та полотно.
- То що, почнемо? - мовив до них Хiлiнський.
- З богом, - махнув рукою Вольський i сiв пiд липу. - Дощику б!..
- Це що, - сказав Тарас, скидаючи й собi бриля. - Отам пече, за Каспiєм... Нi кущика, нi деревини... Смажить, мов на пательнi...
- Багато там було полякiв? - спитав тихенько Вольський.
- В тому краю - немало. Й здебiльшого розумнi, чеснi хлопцi, - сказав Тарас. - Ми й досi друзi з деким...
- Так, нам дружити треба... Одна судьба, одна бiда...
- О, гостi в нашу хату! - кивнув Тарас на стежку, якою йшли якiсь пани.
- Перший - то пан Молендський, а другий - пан Козловський, якийсь там родич мiрчого, - всмiхнувся Вольський. - Вирядився, немов на бал...
I справдi, пан Козловський прийшов у фрацi та рукавичках. На цiй горi, в такiй пекельнiй спецi вiн був кумедний.
- Леле! Пан заблудився, певно? - спитав Тарас у дендi, як той вклонився вишукано, проте нетвердо.
- Прошу, чому ви так подумали? - пiдправив гострий короткий вус. - Я вийшов на полювання.
- А де ж рушниця ваша чи гончi пси?
- Рушницю несе позаду мiй козачок. Тараса наче вжалили.
- I пан стрiляти вмiв?! -смiявся вже у вiчi. Козловський став у позу, немов його збирався хтось намалювати чи вилiпити для пам'ятника, i кинув гордо:
- Коли б менi попались ви в Житомирi, як я служив там становим!..
- То пан iще й алтинник[2]! - пiдсiк Тарас.
- Панове, будьте свiдками, що цей мужик у сурдуцi образив мене, вродзоного!..
- Ти ж брав? - спитав зненацька Вольський. - Чого ж кричати!
- Хто вiн, щоб тут колоти очi моїм минулим?!
- Добре, - устав Тарас. - Прошу менi пробачити. З'явiї лись так несподiвано та ще в такому одязi... А я на фрак. маю, як кажуть, зуб...
- Мирiться та будем пити могорича, - пiдтримав Вольський. - Дiло уже кiнчають...
Козловський глянув скоса на оковиту й подав Тарасу руку. Тарас прослав хустину, поклав на неї сало, цибулю, хлiб, поставив пляшку й чарку.
- Сiдайте, гостi дорогi! - вклонився всiм. - Сюди, сюди, лiд липу, - покликав ще й окремо, як видно, батька й сина, що помагали мiрчому.
Козловський хмикнув, проте не став втручатися. Найперша чарка й слово дiстались пану Вольському. Тримаючи скляницю в пальцях, нiби тендiтну квiтку, вiн глянув приязно на новоспеченого сусiда-землевласника i мовив просто й щиро:
- Нехай вам тут живеться щасливо й довго!
- Ще спершу треба...
- Купите. Парчевський стiльки винен, що з радiстю продасть вам землю.
Перехилив, скривився i передав скляницю мiрчому, який сидiв по лiву руч од нього.
Хiлiнський мовчки випив; лише кивнув Тарасовi. Козловський же, що перебрав у нього тост i чарку, пiдправив важно вуса й проголосив:
- Здоров'я його величностi! Зробилось тихо-тихо.
- Тарах по чагарях! - сказав Тарас, не витримавши цiєї паузи. - Без нього тут не обiйдеться...
Вольський забрав поспiшно пляшку, налив горiлки в чарку, яку тримав Молендський.
- Не треба так високо дертись, панство, - сказав потому. - Досить цiвї кручi...
Випивши, мовчазний пан Молендський оддав скляницю дядьковi. Ледь повагавшись, Вольський йому налив. - Нехай вам бог поможе на цiй горi, - сказав i випив селянин. Вiддав порожню чарку не синовi, а вже до рук Тараса. Вона одразу ж виповнилася.
- Бог нами гребує, - сказав Тарас, зиркнувши на Тимофiя. Вiн пригадав, як звуть старого. - Марно нам уповать на бога...
- Пшепрашам! - вирячився на нього пан Козловський. - - В усiх костьолах моляться, ждучи вiд бога ласки, до нього всi звертаються в своїх молитвах!..
- Що користi з тих молитов! - озвався Тарас, закушуючи шматочком сала. - Попи, ченцi морочать людей в церквах...
- По-вашому, всi богослови...
- Мавпи i лицемiри, - устав Тарас. Зiрвав листок iз гiлки, що нависала якраз над ним, i запитав: - Хто це створив?
- Звичайно, бог.
- Так кажуть нам богослови. Хоч бiльшiсть з них, як мають розум, знають, що це не так.
I знову стало тихо. Козловський згодом хмикнув, прискалив лiве око, мов прицiляючись, i запитав:
- Ну, ви принаймнi вiруєте в Марiю-дiву, матiр Iсуса, бога нашого?
- Аякже... Мати-покритка - одвiчне лихо людства... То як у те не вiрити, що справдi є, що серед нас!..
- По-вашому, Iсус Христос?.. Боюся навiть мовити...
- Хто постраждав за людство, за щастя всiх, достойний шани й вiри, - сказав Тарас схвильовано. - Хто б вiн не був!..
Козловський хотiв було продовжити цiкавий диспут, але Тарас нахмурився i, слухаючи, як наляга незвично на нього хмiль, почав читати писаний ще в Оренбурзi вiрш:
А я так мало, небагато
Благав у бога. Тiльки хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та двi тополi коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб а нею
Удвох дивитися з гори
На Днiпр широкий, на яри,
Та на лани золотополi...
Важка сльоза скотилася йому на вуса. - Буде тепер у вас, Тарасе, хата бiля Днiпра, - тихо озвався Вольський. - Посадите собi садок, тополi...
Щоб не заплакати отут, при людях, пiшов до кручi, звiдки ще краще видно далеч, Днiпро внизу i схили, вкритi лiсом...
...Хоч мав у грошах скруту, Парчевський був невловний для покупця з Санкт-Петербурга. Тарас чекав на нього бiльше доби, а й досi не мiг дiзнатись навiть, чи скоро буде їх благородiє у Межирiччi. Вольський i той лише розводив мовчки руки, оскiльки мав оповiстку, що слiд чекати пана в суботу ввечерi. А нинi вже був понедiлок. Натомiсть тут уже два днi крутилися i становий, i справник аж iз Черкас, та ще жандарм iз Києва. У них, звичайно, свої дiла, i все ж чогось цi цербери гнiтили настрiй, змушували перебирати в пам'ятi, що й де сказав, як з тим чи з тим повiвся. Здавалося, усе гаразд... От тiльки... Нi, в шинку, де вчора ввечерi вiн розмовляв з селянами, не помiчав когось такого... Трохи його помулював той могорич пiд липою i пан Козловський... Може, донiс уже?.. Був становим приставом...
Коли сiдало сонце, не витримав. Узяв паперу аркуш i написав цидулку Варфоломiєвi:
"Я не дождався Парчевського, то й не зробив нiчого, тiлько купив гербового паперу; а на паперi тiм пишiть вже ви, що знаєте i що вам бог на розум пошле. Оставайтеся здоровi; нехай вам бог допомагає на все добре. Щирий брат ваш Т. Шевченко. Iюль 13, 1859".
Зробив пакет, вiддав Давиду-шинкаревi, щоб переслав узавтра в Корсунь, i попросив, таки ж у нього, коней до Пекарiв.
Ще в п'ятницю, як обмiряли землю, одержав лист вiд Лазаревського, який його стривожив i засмутив, бо в ньому все було округле i несуттєве. Нi слова про цензуру та книгу, в неї послану, нi пiвсловечка й про те, чи граф Толстой живе ще й досi в Академiї. Якщо екс-вiце-президента вiдтiль попросять вибратися, то й вiн, Тарас - раб божий, що на поруках у їх сiятельства, зостатись може не тiльки без майстернi, а й без квартири...
Конi бiжать неквапно, кучер мугиче щось, на пiсню схоже, чи просто так мелодiю... Думки ж прядуться далi. I все чогось сумнi, мiнорнi... Мабуть, заїде ще до Києва на кiлька днiв i в Гирiвку - обняти матiр Лазаревських, та й поверне голоблi на Петербург... До того, як придбає землю Варфоломiй i вибудує на нiй якусь хатину!..
- Паняй, паняй! - гукнув хтозна для чого кучеровi. Той стрепенувся, вйокнув i... перестав мугикати свою журбу.
На березi чекати мусив на перевiз. Сидiв на теплому - ще з дня - корiннi явора, що оголила повiнь, дивився, як у негустому вечорi несе могутнi води старий Днiпро, i серце йому стискала туга. Так рвавсь на рiдну землю, так марив нею, бачив її у снах, а наяву... Були i радiсть зустрiчей, i сльози щастя; нинi ж надходить час скорботи. Не сталось ще нiчого, окрiм затримки з купчою та скупченням чинiв полiцiї у Межирiччi, та щось йому лягло на душу каменем, погнало в цю дорогу через Днiпро... Куди ж подiвся той перевiзник?.. Вечеряє чи п'є з рибалками на тому боцi в Прохорiвцi?.. А може, ти, старий джигуне, так припустив iз Межирiччя, бо закортiло глянути в глибiнь очей Марiї?.. Пусте! Там грошi й речi... I вишита тобi сорочка?.. Згинь, сатано! Доскiпуєшся, немовби слiдчий. Що я - чернець, аскет чи, може, ходячий труп? Живий, здоровий, здатний до боротьби й до щастя простих людських взаємин!.. Ну ж, ну... Дай спокiй! Бачиш, горять вогнi на рiчцi? То плотарi сплавляють лiс. Пристати б оце до них i... Он, здається, пливе й Харон днiпровський! Таки гуляв на тому боцi. Чи ставив десь у затоках вершi...
- Добривечiр! - пiдвiвся з кореня, коли Харонiв човен уткнувся носом у мiлину. - Поїхали?
- Сiдайте вже.. - нечемно буркнув перевiзник. Тарас ступив у човен i сiв на вогку лавку. Одразу берег, верби та явори пiшли, пiшли у невiсть ночi, злилися з нею... Тiльки вже з середини рiчки, як бiльше висипало на небо зiр, вони ледь-ледь окреслилися по верховiттях i стали чимось схожi на приднiпровськi кручi.
Гори мої високiї!.. -
знялось щемливо в серцi, так нiби вiн плив не Днiпром, а сiрим чужим Уралом. Вгледiвся i в далинi, на тлi зiрок та неба, побачив Княжу гору, а поряд - ту, яку обрав для того, щоб поселитися.
Не так i високi,
Як хорошi, хорошiї!..
Та що це з ним сьогоднi дiється?.. I перевiзник чомусь мовчить, немов набрав у рот води.
- Ви, дядьку, що ж, iз Пекарiв чи з Прохорiвки?
Не вiдповiв.
Махав затято веслами, неначе бив днiпрову воду, зганяючи на нiй якусь свою досаду.
Невдовзi з ночi випливли тремтливi цятки вiкон Михайлової гори. Отак, з води, вiн їх уперше бачив i враз вiдчув свою самотнiсть на цiй землi. Нi, друзiв є немало; ще бiльше тих, хто любить його поезiї, хто поважає його за них. I попри все це душить його сирiтська, вiчна самотина. Хто вiн такий на цiй землi великiй.. Хто жде його i хто за ним печалиться в оцiй пiтьмi?.. Марiя?.. Чужа жона!.. Брати, сестра?.. В них є за ким печалитись, а вiн давно вiдiрваний од їх гiллi... Як плiт отой, що проплива позаду, на бистринi, вiд лiсу...
Тут човен зменшив швидкiсть, черкнув об дно й спинився. Тарас вiддав монету за перевiз, яку давно приготував, i вискочив на чорний берег.
- Дякую! - гукнув у темiнь.
Хлюпнули водою весла... Скинулась на плесi риба чи птах якийсь ударив нехотя крилом об воду... Тиша...
Зiтхнув, поглянув (свiтяться пiд небом зiкна!) й пiшов на них, мов на маяк блукаючий у морi човен. Стежка вгиналась м'яко, стелячись йому пiд ноги... Як-то iтиме вiн за рiк чи два до власної своєї хати? Що почувають люди, йдучи додому, в милу свою родину?.. Мабуть, iдуть, i все. Бо звиклi. Бо впевненi, що так повинно бути, що в кожного, - нехай то й звiр чи пташка, - є десь своє пристанище, своє гнiздо...
Чи то йому здалося, чи й справдi вгледiв крiзь буйну кропу яблунi в одному з свiтлих вiкон її такий знайомий i все ж такий далекий кирпатий профiль...
- Стiйте! - спинив його рiшучий владний окрик. Iз темряви чи з-за кущiв на нього раптом виплив пристав з Мошен Добржинський, якого вiн сьогоднi бачив у Межирiччi, та ще якiсь, озброєнi кiлками, люди.
- Стiйте... - сказав пристав, вiдсапуючись. - Тарас Шевченко?
- Слухаю.
- Я мушу вас арештувати.
- За що?
- Не знаю. В мене такий наказ. - Дiстав хустинку, витер на лобi пiт. - Прошу до рiчки - в човен!
Оглянувшись на свiтлi вiкна дому, в який iшов, на вiття саду, вирiзьблене на тому тлi, ступив униз, шукаючи ногами стежку, що раптом десь подiлася. Попереду бiлiла спина соцького або десяцького, обабiч теж, позаду сопiв пристав Добржинський.
На диво був спокiйний. Логiчно все! У кожного своя робота й свої також уявлення про честь та совiсть...
Тiльки глибоко десь у серцi тривожно щось озвалося i розлилось йому по грудях холодом. Уже напiвзабутим, отим страшним, що на межi неволi й волi...
Глянув на розсип зiр, на мiсяць, що пiдiймався з лiсу, й одвiв на темiнь очi... Мав бути знову кременем!..
...Його збудив уранцi на другий день не хто-небудь, а сам черкаський справник. По тому, як вiн увiйшов, як випинав затиснутi мундиром груди, Тарас збагнув, що дiло кепське, що для Табачникова (учора чув, як зветься справник) вiн послужити може твердим, надiйним гарним засобом доскочити нового чину.
- Виспалися? - спитав, коли Тарас пiдвiвся i сiв на лавi, засланiй старим рядном. - Не на перинi, звiсно...
- Ми до перин не звикли, - сказав Тарас. Нахмурився i запитав: - Яке ви мали право повестись так зi мною?!
Табачников пройшов до столу, поважно сiв, чомусь потер долонями своє округле масне лице з очицями, як в поросяти, i теж спитав iз посмiшкою:
- Не знаєте того самi?
Тим часом ввiйшов жандармський офiцер.
- А-а, пан поручик... Прошу, прошу! - вказав на крiсло справник.
- Це хто? - кивнув жандарм.
- Художник iз Петербурга.
- Той самий?
- Так.
Ввiйшло ще двоє. Певно, якiсь чиновники. Жандарм кивнув, щоб сiли.
- То що ж це ви? - звернувся вiн до Тараса. - Немолодий вже, служите в Санкт-Петербурзi, а дозволяєте собi таке!..
- Ви, може, менi, панове, скажете, чим зобов'язаний такiй увазi й такому дикому до мене ставленню? - спитав Тарас.
- Ну, добре, - випнув груди й поклав на стiл важкий кулак Табачников. - Чотири днi тому назад ви обмiряли землю у Пекарях?
- Так. Хочу там поставить хату.
- А з вами там були пани Хiлiнський, Молендський, Вольський та селянин Садовий з сином?
- Були.
- Ви пригощали цих вищеназваних людей горiлкою?
- Хiба це грiх?
- Грiх потiм був!
- Не розумiю...
- Що ви їм говорили, випивши? Про бога, матiр божу та про Iсуса?
Ось воно з якого боку вiтер! Вже хтось донiс про диспут довкруг листка. Чи не Козловський?
- Це все обмова, наклеп, - сказав спокiйно справнику. - Таких речей ми не торкалися на тiй горi. Пили, про щось бесiдували, спiвали трохи...
- А хто казав, що божа матiр - покритка? Ви!
- Я такого не говорив. Покепкував з Козловського, а вiн зi злостi, мабуть, i набрехав.
- Ви й Саваофа лаяли, ще й пiдставляли йому, - яке блюзнiрство! - прошу пардону, задницю для поцiлунку! Тарас пiдвiвся, глянув у бiлi очi справника:
- I ви могли повiрити в таку мерзоту?! Справник устав також.
- Сiдайте! - мовив з притиском. - Питати тут буду я. Чи пан Крижицький, - глянув у бiк жандарма. Той не примусив себе просити довго й також устряв у допит:
- В шинку Давида ви фiглювали зерном пшеницi й жита, доводячи перед селянами злочинну думку знищення царя й панiв народом. Було таке?
- Я там казав, що скоро цар дасть волю, i всi селяни, - жито, - вважатимуться, як i пани, пшеницею. Жандарм скривився в посмiшцi.
- Я доповiм про все це київському генерал-губернаторовi князю Васильчикову, - сказав рiшуче, вставши iз-за стола.
- Все ж їдете? - спитав несмiло справник. - Гадав, що ми сьогоднi...
- Вже запрягають коней.
- Вiзьмiть мене з собою! - ступив Тарас до нього. Жандарм звiв брови, скоса зиркнув на справника й розвiв руками:
- Взяв би, але, на жаль, немає мiсця в екiпажi.
- Я проведу вас, - спритно схопився справник. Вже вiд порога грiзно сказав Тарасовi: - А ви... Допоки вестиму слiдство, житимете отут, у домi станового. В селi собi гуляйте. А за село - боронь вас боже!
Вийшов слiдом за трiйцею, що чимось, видно, муляла йому в душi.
Вiдчувши раптом втому, Тарас пройшов до лави i важко сiв. Ускочив у полiцейсько-жандармську сiть!.. Тепер вони не випустять його сяк-так. Не жарт - спiймали на богохульствi! Це ж шанс який довести свою стараннiсть, вислужитись. Недремне око!..
Серце мов хтось здавив...
Пiдвiвся, вийшов у коридор, набрав води з вiдра, що тут стояло, й припав до кварти... Вскочив!..
У середу, вже аж надвечiр, йому сказав хтось, що у Мошни приїхали Шевченко з Корсуня та Симиренко iз Городища. Приїхали до управителя цього мавтку Ягницького, що жив у панському палацi в парку. Хотiв одразу ж пiти туди, але згадав, що там якраз Табачников. Щоб не прогавити Варфоломiя та Симиренна, побрiв по тiй дорозi, якою мали їхати вони назад. Це ж, певно, брат вважає, що вiн уже в Максимовича чи навiть десь пiд Києвом... Три днi минуло... Леле, уже три днi, як вiн в неволi знову! Нехай вона ще й не така, як в роцi сорок сьомому, та все ж страшна... Тодi вiн був молодий, здоровий, а зараз кожна прикрiсть йому холодить серце й стискає болем голову. Душа мiцна, як i колись, а тiло вже пiдупало, тяжко йому витримувати таке буття, таку наругу... Муштра й життя в пустелi, видно, наклали карби глибшi, нiж те здавалось спершу. Вдовбалися таки добряче! Серце, хоч ожило, вже не смiється знову...
Постукування легких колiс прогнало сумнi думки. Здається, їдуть... Добре, що тут заждав: побачаться без зайвих вух. За ним весь час хтось назирає в оцих Мошнах!.. Чогось сумнi та невеселi, - як конотопський сотник, - його дружки...
- Тпру! - зупинив баских лискучих коней Варфоломiй. Платон стрибнув на землю, подав холодну руку.
- Ви чули мою пригоду? - тихо спитав Тарас, вiтаючись з Варфоломiєм.
- Того сюди й приїхали, - сказав Платон.
- Гадали, мо', Ягницький зарадить лиховi... - додав похмуро Варфоломiй.
- Вiдмовився?
- Та вiн би й рад... Табачников немов зiрвався з цепу. Той роздуває довкiл таке!.. Послав у Київ рапорт, а сам тим часом нишпорить, шукає всюди змовникiв.
- Засидiвся уже в Черкасах, хоче перелетiти в Київ, - сказав Платон.
- На спинi моїй заїхати...
- Хотiли дать на руку, так не бере, собачий син, - озвався Варфоломiй. - Аж труситься, так хоче взяти лепту, а поспiшив iз рапортом. Та ще й жандарм якийсь тут був...
- Учора вдвох допитували мене у хатi станового, - сказав Тарас.
- Той взяв би теж, - пiдкинув думку Симиренко.
- Поїхав ще учора вранцi в Київ.
- Виходить, кепське дiло.., - мало не плакав Варфоломiй.
- Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть, - утiшив його Тарас. - А он i страж мiй пильний - пан становий!
Дорогою у їхнiй бiк неквапно йшов Добржинський. Не йшов, а так, прогулювався у надвечiр'ї...
- Побоюються, що ви мене умкнете, немов гусари дiвку.
- А що? - сяйнули очi в Симиренка. - Дiждемось ночi десь у яру чи в лiсi, пiдхопимо тебе i чвалом!..
- Куди? - спитав Варфоломiй.
- Жила б оце Сiч Запорозька! - сказав Тарас.
- Ще, може, щось придумаємо, - подав Платон правицю. - Я днями буду в Києвi... А зараз треба їхати. Тим паче пан Добржинський гряде сюди...
Варфоломiй обняв по-братньому, поцiлував. Не втримався, щоб не вколоти докором:
- Казав же я тобi, Тарасе, - побережись...
- Добереглися, що далi нiкуди! - спахнув Тарас. - Табачников тут бог i цар!.. Паскудство.. Вiзок хитнувся, затупотiли конi, рвучись у путь.
- Бог милостивий!.. - махнув рукою Варфоломiй.
- Прощайте! Я напишу!.. - гукнув Тарас.
Знялася легка вечiрня курява й осiла тихо, згладжуючи слiди колiс...
...Чекаючи наказу з Києва, Табачников носився з ним, як дурень iз дверима. Стурбований тим поговором, який пiшов межи людьми по селах бiля Мошен, вiн пiдхопив цей неспокiйний i нелегкий для себе скарб, примчався з ним до Черкас. Примусив жити поряд, таки в своєму домi. Чи щоб не втiк, чи, може, мав iще якийсь, лише йому вiдомий, замiр.
Увечерi, за кiлька днiв, гукнув його до кабiнету, де на столi, замiсть паперiв, стояла пляшка, келишки та вишуканi, як для Черкас, наїдки.
- Сiдайте, - сам пiдсунув йому стiлець.
- Що сталося? - гукнув Тарас, - Прийшов указ про те, що я призначений якимсь мiнiстром?
- Хочеться покуштувати влади? - спитав замiсто вiдповiдi. - Менi чомусь здається, що ви берете вище...
- Такої! Хто б подумав, що ви вважаєте звання поета вищим од мiнiстерського!
- Поет i вождь... - примружився, мов кiт на мишу, полiцейський. Налив тим часом келишки, один пiдсунув "гостевi", а другий взяв, мов щось живе, в кулак. Як видно, звик усе тримати мiцно. I запитав. - Взяли б мене мiнiстром, коли б я став на вашу сторону?
- Чи ви не з глузду з'їхали? - як мiг спокiйно мовив на те Тарас. - П'єте задуже, мабуть... Табачников пiднiс правицю з келишком.
- Я п'ю здоров'я ваше!
- Спасибi...
Дружно випили i закусили.
- Минуло всього три днi, а ви в Черкасах стали кумиром, душпастирем, - сказав серйозно справник. - Цибульськi просто моляться на ваш пресвiтлий образ. Отець Петро Марковський, диякон Шпак, моряк Степан Хоменко, Вахмистренко, Боковня, Слюсар... Нєсть їм числа!
- Ви що ж, за мною бiгали усi цi днi? - спитав Тарас. - Негарно...
- Нi. Очi й вуха у мене скрiзь.
- Обплутали, як той павук?
- Годжуся я в мiнiстри?
- I знов за рибу грошi!..
- Пора по другiй.
- Думаєте, що я сп'янiю швидко й почну молоти вам хто-зна-що?
- Сп'янiли ж ви у Пекарях...
- Нi. Я тодi не впився.
- Не був п'яний, а нiс таке!.. Тепер самi подумайте, що випливає з цього...
- Що?
- Божевiлля...
- Славненько! То я оце, по-вашому... - всмiхнувся, ще не вловлюючи, до чого гне Табачников.
- Лиш божевiльний може постать супроти бога i влади, ним помазаної! - державне випнув груди фiлософ-справник.
- Отже, ви ту гидоту вигадали про бога й заднє мiсце, аби довести?.. - гнiвно спитав Тарас. - Це ж пiдло!
- Я - патрiот, - промовив гордо справник. - А ви - загроза ладовi, який у нас панує, царевi, всiй iмперiї. Од вас чекати можна чого завгодно: бунту, рiзнi, мазепинщини... А доля так розпорядилася, що я, звичайний справник, урятувати можу свою Росiю вiд злої смути...
- Що вам на розум спало? - глухо спитав Тарас.
- Послати вас у божевiльню в Київ... Це вдарило немов обухом по головi.
- Гадаєте, у вашiй владi? - спитав неначе iз-за стiни.
- У мене там є приятель, який на всiх таких, як ви, недобрим духом дише. Вiн зробить так, що жоден ваш крикун про волю та демократiю...
- Мене знайдуть i визволять.
- Нехай собi, - всмiхнувся хижо справник. - Чутки пiдуть, - а в тому ми посприяємо! - що ви звихнулись, з'їхали, як мовлять тут, iз глузду... Що б не казав - усе бредня, химерiя... Кiнець кумиру, амба!
Тарас мовчав. Думки снувались швидко, вдарялися одна об одну, знов розбiгалися. Замiр цього катюги чорний... Навряд чи вiн без губернатора на те одважиться... А що, як вигадав усе не вiн, а хтось iз вищих?..
- Як патрiот, я, зiзнаюсь, нещадний, - своєї вiв Табачнiков. - А як людина... Можу вам дати шанс!
- Цiкаво... - протяг Тарас, пригадуючи, де вiн уже це чув. А-а, слiдчий Третього вiддiлу Попов! Його слова, його гидотний спосiб... Якi ж вони всi схожi - мов вiд одно суки!..
- Ви намалюєте портрет його величностi, - на повний зрiст, при орденах, - i я повiшу його...
- Кого? - всмiхнувся. - Царя? Табачников побагровiв.
- Такi, Шевченко, жарти!.. - аж засичав.
- Не я сказав "повiшу", - стенув Тарас плечима.
- Ти намалюєш портрет царя, - олiєю, на повний зрiст, - i чiтко так пiдпишеш: "Тарас Шевченко", а я його... портрет той! - повiшу тут, у кабiнетi, аби начальство бачило, який ти вiрнопiдданий. Га?!
- Ми, здається, ще не пили на брудершафт, а ви менi вже тикаєте, - утiк Тарас од вiдповiдi.
- Пардон! Пардон! - пiдвiвся справник. - Буде портрет чи нi?
- Як кажуть, рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Не можу я намалювати такий портрет.
- Чому?
- Нема моделi.
- Чого нема?
- Царя, кажу, немає тут. Щоб вiн, як ми оце, посидiв, а я його намалював...
- Змалюєш так.
- Нi. Мiй учитель, покiйний Карл Брюллов, щодня повторював, щоб не робили ми нi мазка, коли нема моделi...
- Напав, гадаєш, на простачка? - всмiхнувся. - Я теж учивсь. У Києвi, в унiверситетi.
- То ось чого вiн, бiдний, почервонiв!..
Табачников налив собi по вiнця келих, випив. Потому вп'явся поглядом в заарештованого i проказав, угвинчуючи у мозок кожне слово:
- Портрет царя. За кiлька днiв... Iнакше - я пошлю дружку моєму в Київ... I хай господь вас заступає там!..
Уже в своїй кiмнатi... в чужiй кiмнатi-камерi, - хоча вона була без грат та без замка, - Тарас дав волю серцю - вдарив стiлець ногою. Пройшовшись сюди-туди кiмнатою, завважив раптом келишок, якого й досi чомусь тримав затиснутим в пiтнiй руцi. Жбурнув його в одчинене навстiж вiкно i сiв до столу. Iроди!.. Вовки, що скочили на карк народу й гризуть, гризуть iз року в рiк!.. .Погрожує йому Кирилiвським монастирем... Це ж, певно, в тому рапортi, що справник послав самому губернаторовi, вже є пером написанi його "художества" супроти бога... Мабуть, це ще страшнiше; це не заслання i не солдатчина!.. Допоки ж, боже праведний, творитиметься така ганьба й наруга на цiй землi!..
На очi йому потрапив аркуш, змережаний густим письмом. Це ж вiрш, написаний учора тут... Як мiг його залишити, не заховать!.. Дай боже, щоб справник тут не побував i не побачив... А втiм, здається, в ньому нема чогось такого... Йому ж iще не заборонено - новим царем! - писати та малювати!.. Бач, звик ховатися за десять лiт заслання... I недарма. Гаразд iще, що зшиток з його поезiями забутий в брата в Корсунi. Якби колись покинув у Сологуба отi свої "Три лiта", то, може б, легше йому прийшлося потiм...
Узяв перо, вмочив його i написав на аркушi, вгорi, над вiршем: "Сестрi". Пробiг рядки очима, де йшлось про сон, i зупинився, вражений пророчiстю рядка про власну долю, яка йому одкрилася вповнi лише сьогоднi.

I в хвилi човен порина,
"Мiй братику! моя ти доле!"
I ми прокинулися. Ти...
На панщинi, а я в неволi!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!..

Правда: знов поринає човен його життя... Вiн не писав царевi од, не буде й нинi тратити на нього фарби та полотно!.. А може, й справдi треба було втекти на вороних з Платоном i Варфоломiєм?! Вже був би досi... Всує! Людинi чеснiй, щирiй i справедливiй нiде немає мiсця, за нею скрiзь чигає влад.i неволi й зла... Хотiв хоч тут, на берегах Днiпра, знайти собi пристанище на старiсть лiт... Минуло менше тижня, а вже йому вдається, що те було давно-давно!.. Тепер про нього дбають, не пропаде...
Вмочив перо, пiдсунув аркуш i, як завжди в тяжку хвилину вирвав iз серця бiль, розпуку рядками вiрша-стогону:

Колись дурною головою
Я думав: "Горенько зо мною!
Як доведеться в свiтi жить?
Людей i господа хвалить?
В багнi колодою гнилою
Валятись, старiтися, гнить,
Умерти й слiду не покинуть
На обiкраденш землi...
О горе! горенько менi!
I де я в свiтi заховаюсь?
Щодень пiлати розпинають,
Морозять, шкварять на огнi!"

Знесилений, обм'яклий весь, сидiв над вiршем, вдумуючись, чи все сказав, чи так сказав. Тепер, вiдколи вирвався iз тих пiскiв закаспiйських, старався кожне слово, немов стрiлу, пускати в цiль. Хто знає, скiльки йому вiдпущено паперу й днiв?..
Згорнув, нарештi, аркушi, зиркнув довкiл, - як у казармi! - й сховав мерщiй в кишеню. Так буде лiпше. Можна б i за халяву, але чобiт немає.
Хоча була глибока нiч, у хатi стояла денна спека. Дмухнув на свiчку й тихо, щоб не збудити справника, покрався в сiни. Садом вже йшов звичайно. Правда, його чомусь похитувало, неначе випив зайве... Так, мимохiть оглянувся i вгледiв бiлу постать, що йшла за ним. Десяцький! Не спить, дурний, несе собачу службу!.. Боїться, бiдний, справника... Це ж утечи вiн зараз, сердега цей наразиться на лють того недолюдка...
З високого крутого замчища йому вiдкрилось диво - Днiпро у сяйвi мiсяця!.. Його Днiпро... А може, знову?.. Страшно про те й подумати!.. Щоб мiг, зробився б чайкою, змахнув тугими крилами й лiтав би вiльно й вiчно над цим безкраїм обширом!..
На сходi ледь-ледь свiтлiло небо... З iмли на плесо виповз, мов Змiй Горинич, сиплючи снопами iскри, пароплав...
...Несповiдимi путi господнi... й справниковi! Ще снiдали вони в Черкасах, а на обiд примчали вдвох у тi ж Мошни, якраз на борщ i кашу до станового. За всю дорогу справник не обiзвавсь i словом. Та й вiн мовчав: учора наговорилися!
- Де вашi речi? - вийшов iз дому справник, коли Тарас одпочивав на колодках пiд грушею.
- У Прохорiвцi. А що?
- Пишiть листа, i я пошлю когось привезти. Табачников кудись подався з двору, а вiн дiстав iз саквояжа (треба його з листом вернути Максимовичам!) папiр та чим писати й замислився. Погано, страх погано, коли не сам собi господар, коли подальша доля в чужих руках!.. Що ж написати? Правду? А де вона й навiщо нею лякать людей, якi не можуть тобi зарадити?.. Поставив спершу: "Мошни 22 липня 1859" i написав:
"Мої єдинi друти! Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як побачимось, а на сей раз вручителю сего вручите мої речi, i грошi, i сорочку, як пошита, i бриль. Може, я ще заїду до вас, як вертатимусь у Петербург, а може, й нi, я ще сам добре не знаю. Оставайтесь здоровi! Нехай вам бог помагає на все добре. На той рiк, може, буду вашим сусiдом, а поки що не забувайте щирого вашого
Т. Шевченка.
А саквояж ваш я таки трохи пом'яв. Вибачайте!"
Згорнув удвоє аркуш. Навряд чи вiн заїде... Мо', повезуть... Казенним коштом, споро!.. Тодi везли дванадцять дiб. По бездорiжжю. Нинi ж... А може, ще цей препаскудний справник здiйснить свою погрозу? Навряд. Хiба як вищi властi дали йому на те ласкаве благословення... Мерзенний стан, коли безсилий вирватися з липких тенет!..
Пiдвiвся i сам пiшов до хати шукать пристава. Завидна нехай би хтось поїхав до Максимовичiв...
За кiлька днiв, надвечiр, коли привiз малих синiв Добржинського до управителя, вiдчув чийсь пильний погляд. Гадав, що тут за ним не стежать, аж на тобi!
- Ви з нами йдете, дядьку? - спитав молодший хлопець.
- Нi. Йдiть самi, - озвався. Не мав чомусь бажання провадить свiтськi бесiди. Та й не хотiлося йому - на зло! - тiкати вiд тих очей. Оглянувся. Ще молодий... Рокiв сiмнадцять, може... Поволi, мов знiчев'я, iде до нього. Очi аж завеликi, повнi якогось палу... Радий, що не прогавив... Боже, куди ж ти дивишся! Таке ще юне...
- Здрастуйте!.. Я... я давно хотiв зустрiтись з вами... - залепетало. - Я тут живу... У дядька... Ви, може, чули... Вiн Яровий, i служить тут... О! Ви, напевно, знаєте його дружину! Вона дочка художника, професора по малюванню Павлова. Ви, мабуть, знали його колись. У Києвi. Я чув, що ви збиралися посiсти мiсце...
- Вибачте, - сказав Тарас сердито. - Я маю йти. Мене там ждуть, - кивнув у бiк палацу панського, куди пiшли приставенята.
- Зайдiть до нас! Будь ласка!.. - молив юнак. - Я снив цiєю зустрiччю... Коли б ви знали!..
Мовчки пiшов алеєю. Юнак за ним. На вiдстанi, яка поволi збiльшувалась.
Нiхто ще так за ним не стежив... Знає про нього те, що вiн давно i сам забув... Це ж треба!.. Йде. Несмiливо, мов собача бездомне, якому кинеш кiстку... А може, вiн, цей хлопець, за ним поплiвся з голоду? Так нi ж, тут дядько служить... Може, чим завинив перед "властями предержащими", i становий примусив його служити нишпоркою? Нi, так не служать з примусу!..
З палацу вибiгли малi Добржинськi, радi, що попрощалися, що можна знов податися кудись на рiчку, в поле. Завтра їм, бiдним, їхати вiд батька-неньки в Київ, науку гризти...
- Васю! Ти їдеш з нами? - кинулися вони до хлопця, що зупинився осторонь.
- Авжеж... поїду... - мовив, не зводячи очей з поета, якого добрi конi от-от помчать вiд нього.
Тарас пройшов, не глянувши. Чогось зробилось прикро за це дитя, чогось душа взялася льодком журби.
Прислухався. I вiн, як видно, теж гiмназист, i вчиться теж у Києвi... О свiт, о люди!..
Ввечерi, коли прийшов у гостi (Табачников десь загуляв) в одну родину милу й принiс дарунок Максимовичiв - свiженьку першу книгу "Украинца", тi сяючi, пекучi очi з'явилися туди ж за ним. Господаря нiтрохи це не схвилювало й не насторожило, хоч вiн живе й працює тут i, певно, знає усе, що дiється в селi й маєтку.
- Прошу! - ледь уклонивсь Тарасовi, запрошуючи його в свiтлицю, де вже поквоктував новий блискучий самовар i чашечки до нього збiглись обрусом, немов курчата. Цей пан Грудзинський, хоч i поляк, а дiло знає!..
Випивши смачного трунку з ромом, взялись, нарештi, й до Максимовича, оскiльки в книзi, яку принiс, були лише його труди на нивi лiтературнiй та iсторичнi студiї.
- Що то як вчений муж, - сказав Тарас, гортаючи. - Зiбрав докупи всячину, i - маєш книжку. Та ще яку! Господар взяв у нього, теж погортав.
- Цiкаво... Що ж вiн пише в своїх листах Погодiну?
- Таж про Хмельницького...
- Спiва хвалу чи лає?
- Ще не читав.
- О! Тут i "Песнь о полку Игореве, переложенная на украинское наречие М. Максимовичем".
- А ке сюди!
Ця пам'ятка старовини його давно хвилює, вабить, проситься йому до рук чи до пера, та все нiяк не змусить себе покинути усi дiла й засiсти за цю тяжку роботу. А вiн, дивись, одважився, знайшов снагу i втяв-таки! Ну ж, ну, подивимось та почитаємо вже надруковане...
- Що, справдi там по-українському? - спитав господар.
- Слухайте! - сказав Тарас, устигши вже прочитати рядкiв десь вiсiм-десять:
Боян вiщий було схоче
Кому пiсню заспiвать,
Зараз думкою по древу
Починає вiн лiтать;
Бiжить вовком-сiроманцем
По горах i по долах;
Орлом сизим пролiтав
В пiднебесних облаках...
Примовк, заглянув далi.
- Що? - запитав Грудзинський.
- Жаль... Не знайшов тональнiсть... - сказав Тарас. - Це ж героїчна пiсня, якою автор кликав на боротьбу!.. А тут... Послухай:
О Бояне, соловею
Давньої години!
Коли б ти защебетав був
Про оцi дружини!
Коли б ти iзвив був славу
Вкруг сеї години!..
- Мда-а... - вiдхиливсь Грудзинський на спинку крiсла. - Трохи воно...
- Хай вибачить, та далi я не можу цього читати! - тяжко зiтхнув Тарас. - Це ж треба так...
- Взялися б ви!
- Я думав...
- Будь ласка, дайте менi цю книжку хоча б на нiч! - пiдбiг той пильний хлопець. - Я вранцi вам поверну. Тарас притис до бока книжку, мов затулив її собою.
- Васю, йди погуляй... - ласкаво сказав Грудзинський. - Розмова в нас... Юнак умить почервонiв i вибiг.
- Хто вiн такий? - похмуро спитав Тарас.
- Хороший хлопець... Що з ним таке сьогоднi?.. Слухайте! Цю штуку треба робити вам, Тарасе! I тiльки вам!
- Спасибi на добрiм словi... Вирвусь, дасть бог, на волю - спробую...
- Шевченко тут?! - вбiг становий Добржинський. - Вiд губернатора прийшла бумага...
- Що в нiй?
- Велять, щоб вас негайно прислали в Київ.
- А там куди?
- В полiцiю.
- Ну, слава богу!.. - тихо сказав Тарас, згадавши, чим йому грозився справник.
Пристав з Грудзинським мовчки перезирнулися...
...Хiба ж отак збирався в'їхати в старий i славний Київ! Хоча на возi поряд сидiв звичайний дядько-соцький, а не жандарм, Тарас не мiг забути анi на мить, що їде вiн казенним коштом i не до друзiв милих, а на розправу до полiцмейстера, який повинен виконати високу волю генерал-губернатора.
В полiцiї його зустрiли радiсно.
- Де вас чорти носили? - насипався якийсь, напевно, високий чин.
- Таж їхали... - протяг незрушно соцький.
- П'ять днiв з Мошен до Києва?!
- Таж поламалось колесо...
Високий чин сердито пирхнув i наказав одному з трохи менших чинiв полiцiї:
- Негайно до генерал-губернатора!
- Обох?
- Нi. Тiльки пана академiка.
Невдовзi вiн, раб божий, стояв уже перед дверима до кабiнету його сiятельства князя Васильчикова i Андрiєвський, - чиновник для особливих доручень при генерал-губернаторi, - напоучав його тихенько, як слiд поводитись i що казати князевi.
- Ви ж не забудьте, прошу: дискутували про вiру й матiр божу з католиком! I тiльки з ним. Iларiон Iларiонович не любить польсько-латинський дух... I ви ж - еге? - не любите... А ще якби змогли розчулитися, пустить сльозу!.. Вiн страх як любить сльози i каяття...
- Не маю в чому каятися, - сказав Тарас.
- То вiд образи плачте... Приїхали на рiдну землю глянути, вклонитися могилам батька, матерi, а вас якийсь поляк-католик зiткнув з полiцiєю. Хiба не прикро?
- Просто-таки обурливо!
- Тихiше!.. Вже виходять пани купцi... Купцi пройшли, здивованi якiсь, розгубленi.
- Ввiйшли по шерсть, а вийшли стриженi? - спитав Тарас чиновника.
Той усмiхнувся тiльки i пiдштовхнув його легенько до дверей.
Князь щось шукав у течцi й не помiчав їх довго. Нарештi звiв байдужi очi.
- Слухаю... А-а, це, напевно, пан академiк iз Петербурга!
- Тарас Григорович Шевченко, - представив його чиновник князевi. Тарас злегка вклонився. Як при знайомствi.
- Що ж ви там?.. Менi таке тут написав Табачников!.. - узяв зi столу аркуш i знов поклав.
- Я розпитав Шевченка, - встряв Андрiєвський. - Справника ввели в оману. Шляхтич один, Козловський...
- Було блюзнiрство чи не було? - спитав суворо губернатор.
- Католик той все вигадав, - сказав Тарас. - Я трохи з нього покепкував за те, що вiн прийшов у фраку "na роlоwanie"; вiн розгнiвився i отав мене спонукувати до диспуту про бога й вiру...
- Треба з цим щось робити! - кинув сердито князь. - Поляки цi чужi Росiї та православiю. А гонору, дурних претензiй!..
- Правда, - пiддакнув скромно Андрiввський. - Нам цi ляхи...
- Будь ласка, Марку Олександровичу, ви розберiться у цiй пригодi. А вам, - кивнув Тарасовi, - я радив би вернутись швидше до Петербурга. Там люди бiльш розвинутi, за будь-яку дрiбницю не прагнуть взяти ближнього за горло й вислужитися...
- Я тут хотiв купити... - почав Тарас, та Андрiєвський його смикнув. - Спасибi! Так i зроблю...
Як вийшли, Марко Олександрович зiтхнув полегшено i посмiхнувся. А в кабiнетi, куди привiв Тараса, щоб "розiбратися", сказав повчально й нiби не без iронiї:
- Коли начальство радить, бiжи мерщiй виконувати, бо то наказ!
- То що, я можу їхати? - спитав Тарас.
- Заждiть. Побудьте в Києвi. Тим часом ми з вами вдвох напишемо таке собi пояснення, яке дало б пiдставу закрити це печальне дiло... Маєте, де зупинитися?
- Та вже знайду, - сказав Тарас, подумавши, що краще вiн подбає сам про житло, як має дбати пан полiцмейстер.
- Добре, - подав правицю Марко Олександрович. - Зайдiть до мене... так днiв за три. Я пiдготую проект пояснювальної записки й вам покажу.
Проводячи iз кабiнету, шепнув уже бiля дверей:
- Був тут на днях "сладчайший" наш Платон Федорович...
Тарас хотiв спитати, де може вiн забрать свої пожитки, як розчинились дверi й до кабiнету влетiв, як вихор, патлатий пiп.
- Тут, кажуть, Тарас Шевченко! - рявкнув таким густющим басом, що задзвенiло у вiкнах скло.
- Ну-у, батюшко, я ж вас просив... - скривився Марко Олександрович. - Це ж вам не храм...
- Чистилище! - притишив трохи голос могутнiй пiп. - А може, й пекло!.. - Рiзко одвiв рукою миршавого чиновника й постав у всiй своїй козацькiй величi перед Тарасом. - Здрастуйте, мiй дорогий! - обняв його, поцiлував. - Я вас беру до себе! Бо цi песиголовцi вас замордують голодом i чарки теж не пiднесуть... Марко не проти. Еге? - звернувся до Андрiєвського.
- Будь ласка. Навiть радий, - всмiхнувся той. Пiп розшукав i сам понiс Тарасiв нехитрий скарб. Крiзь простiр i крiзь юрбу проходив, як нiж крiзь масло, тiльки метлялась ряса та довга грива...
- Вибач! Я ж не назвався, мабуть? - спинився вже бiля Софiї. - Отець Юхим... Тьху! Ботвиновський Юхим Георгiйович. А он моє обiйстя! - кивнув на двiр, обнесений мiцним парканом. - Як десь у когось перебереш, питайся брами Заборовського: мiй дiм навпроти неї, утрапиш сам. Собакам я тебе представлю - знатимуть. Не встиг Тарас подякувати, як пiп рвонувся далi. За кiлька днiв у домi отця Юхима зiбралася велика учта на честь "привезення Тараса в Київ". Юхим Георгiйович, щоправда, висловився бiльш по-церковному: "честных мощей Тараса" i цим надав великiй учтi непевного якогось тону. А втiм, компанiя була така, що збити її з намiченої дороги не змiг би вже й потоп всесвiтнiй. I як нагадувала вона Тарасовi тих мочеморд, яких колись очолював i надихав Закревський Вiктор!..
- Братiв! - пiднiс срiбляний келих отець Юхим. - Сьогоднi в нас врочистий день - вшановуємо такого гостя, якого ще, - не ображайтеся, - не бачили в моєму домi! Он вiн сидить, нахмуривши ясне чоло...
- Бо хоче швидше випити, - пiдкинув слiвце подiльський купчик Балабуха, Юхимiв щирий приятель.
- Не заважай! - зиркнув на нього гнiвно отець Юхим. - Ми нинi в храмi... Бiльшому, нiж храм Софiї, вищому, анiж дзвiниця лаврська. Ми в храмi - мислi! - Передихнув, поставив келих i знову взяв. - Наш дорогий Кобзарю! Хоч ти до нас приїхав не дуже весело й не по своїй, як кажуть, волi, ми всi щасливi з того, що ти сидиш отут мiж нас, твоїх завзятих пошанувальникiв i щирих друзiв. Батьку, ти нам сказав, хто ми такi, якого роду-племенi, вдихнув вогонь у душу, святий вогонь!..
- А в тiло ми його ввiллємо зараз, - озвався знову пан Балабуха.
Пiп знову блиснув поглядом, як би ножем, проте не став продовжувати свою застольну проповiдь. Струснув, мов лев, чуприною, пiднiс вагому чару й проголосив:
- Тарасе, будь здоровий.
- I вiльний будь! - додав панок, який весь час крутився перед очима i лип до гостя, немов реп'ях.
- Спасибi. Будьмо!
Вже по якiйсь там чарцi панок-реп'ях, що пив i їв чи не найбiльше, гукнув писклявим голосом:
- Тарасовi, панове, слово! Нехай нам скаже батько, як далi в свiтi жити, куди iти!
Тарас умить насторожився. Чогось йому здалося, що цей панок не випадково блукає слiдом, крутиться довкола нього.
- Слово моє просте... - пiдвiвся. - Будьмо завжди людьми!.. I ви також, - додав тихiше для Реп'яха, що вимагав розвинути короткий тост.
- Та що ж це ти, Тарасе! Такий поет i златоуст, а нам не хочеш мовити... Хоч прочитай новеньке щось, колюче, щоб тим песиголовцям аж закрутило в носi!
- Тарасе, батьку, просимо!
- Ми так давно хотiли вас послухать!
- "Послання"!
- "Сон"! - гукнув Реп'ях. - Де про царя...
- Ну, добре, - спинив Тарас той гамiр. - Я прочитаю, панове, "Сон"...
еп'ях застиг, неначе тигр перед стрибком, аж очi в нього зблискували.
арас прокашлявся й почав той "Сон", який читав на вечорi у Симиренка:
На панщинi пшеницю жала...
Отець Юхим аж просльозився. Iншi лише похнюпились, як дочитав. Один Реп'ях скривив тоненькi губи i пiдкусив словами iз "Кобзаря":
- "Було колись - в Українi ревiли гармати..." Не тi тепер вам сняться сни!
Кров шугонула в голову, але Тарас змiг подолати волею бажання вилить чарку в єхидну пику. Може, йому цього i треба, щоб був скандал, щоб розiйшлись по Києву бруднi плiтки про нього.
- Мо' б, лiпше ми щось заспiвали? - мовив як тiльки мiг спокiйнiше.
- Божественну якусь, панове! - пiдтримав на свiй манiр мерзенний шпиг, гадаючи, що вiн, Тарас, одразу стане цапа й почне блюзнiрствувати, як в Пекарях. Бридота!..
Поставив чарку й рвучко, рiшуче встав.
- Тарасе, що з тобою? - гукнув Юхим.
- Спасибi. Менi пора...
- Куди ти?
- Я вже пiду.
- Надворi нiч. Дощ та багно!
- З багна прийшли, в багно усi й повернемося. То все земля...
Протисся мiж стiною та спинами вже геть хмiльної братiї.
- Та що ж це, люди добрi! - ударився руками в боки пiп. - Ти ж нам псуєш, Тарасе, усю обiдню! Гарно так почали... Зостанься!
- Не можу. Вибач... - вислизнув з його ручищ.
- Гей, хто там є, замкнiть ворота!
Хихочучи, Реп'ях побiг до брами, замкнув її, а ключ вiддав господаревi.
Тарас рвонувся з хати, як звiр iз пастки. Може, вiн не замкнув, а лиш удав, що замикає!..
Брама була мiцна, паркан високий, щiльний, замок важкий. Коли б ще грати...
- Батьку, Христом тебе благаю, вернися в дiм! Та вип'ємо, та поспiваємо!.. - молив Юхим, з якого хмiль немов зняло рукою.
- Нi. Я пiду, - похмуро сказав Тарас.
- У глупу, холодну нiч?!
- Йди вiдмикай ворота.
- А я ж збирався вранцi з тобою вдвох навiдатися у фотографiю пана Гудовського й запечатлєть...
- Iван Гудовський? - радо спитав Тарас. - То це ж товариш по Академiї! Ворота, отче, бо буду лiзти через паркан!
Отець Юхим сердито плюнув, вилаявся в рясну, розкiшну бороду й дiстав ключа з-пiд ряси...
...Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать.
- Нездужаю... - сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. - Той Петербург... з його вiтрами, сирiстю...
Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга.
- Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?
- Будь ласка!
- Пошли когось до Ботвиновського, - отця Юхима, який живе бiля Софiї, - хай принесуть мої пожитки.
- Ти з ним знайомий?
- Лихо нас познайомило. Козак нiвроку... Тiльки довкола нього крутиться такий народ!..
- Компанiя у них весела, - зiтхнув Iван. - Всi мов бики, їдять i п'ють за десятьох, жирують. А тут!.. - махнув рукою, I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови: - То ти уже на волi?! Давно?
- Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Кановом мене схопили знову i привезли сюди на слiдство та розправу.
- За що?
- Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.
- Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?
- Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...
- Слухай, - ожив Iван. - Допоки ти у Києвi, зроблю я з тебе фото! На добру пам'ять людям. Гаразд?
- Авжеж.
- Тодi скорiше снiдати i-за роботу! Трудячись над фотокарточками в своїй тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста. Його салон фотопортрета, як величав вiн власне фотографiчне дiло, був зосереддям плiток, новин. Розказуючи щось про гiмназiю, сказав "Iван Максимович" i тим немовби вжалив примореного нiчним блуканням друга.
- Який Iван Максимович?!
- Сошенко...
- Вiн у Києвi?
- А ти не знав?
- Звичайно! - схопивсь Тарас, замало не перекинувши якiсь ночовки з розчином. - Де вiн живе?
- В будинку церкви Всiх скорбних. Сiнний майдан... Зажди, зажди хвилинку! Бо зiпсуєш менi все дiло свiтлом...
Де йшов, де бiг, - неначе колись давно у Петербурзi! - питав людей, i в скорiм часi стояв уже, вiдхекуючись, перед його дверима. Серце так калатало в грудях, що не було снаги постукати в старi дубовi дошки. Сам вiдчинив, пройшов навпомацки вузьким та довгим коридором i крiзь прочиненi в кiмнату дверi побачив друга-батька, що - постарiлий, вилисiлий - сидiв i снiдав рибою та чорним хлiбом... Сльози заслали очi...
- Здрастуй!.. - сказав крiзь них. Сошенко звiв свою лобасту голову, примружив очi, згадуючи, i... не впiзнав!
- З ким маю честь? - пiдвiвся. Узяв рушник i витер руки.
- Батьку, та що ж це ти!
- Невже Тарас?
- А то ж яка личина!
Iван Максимович поклав рушник й, очей не зводячи з негаданого, та дорогого гостя, пiшов довкола столу.
Втираючи веселi сльози й не випускаючи з обiймiв друга, гукнув:
- Марiє! Ганно! А йдiть сюди та гляньте, який до нас приїхав гiсть! На крик той вбiгла жiнка й чорнява дiвчина.
- Мiй друг Тарас Григорович. Прошу любити й жалувати - представив його Iван.
- Менi також дозвольте... - почувся тихий голос.
- А-а, прошу, прошу! - сiяв Iван Максимович. - Це наша панна Леонтина. А це Тарас Шевченко, поет, художник...
Панна затрiпотiла довгими густими вiями i так потому глянула, що гiсть згадав Марусю, яка колись, у Петербурзi, пустила кiшку розбрату мiж них з Iваном.
- jestem kawalerem, panno, prosze zwazys...[3] - мовив Тарас по-польськи.
- Dobrze! To bardzo dobrze! - аж засмiялась панна. - Nie mam tym razem kawalera...[4]
- Сiдай сюди, розказуй, - подав стiльця Iван Максимович. - Я чув, що ти вже повернувся звiдти... Це ж скiльки?
- Десять рокiв.
- А малював? - спитав Iван похмуро.
- Так, крадькома... Тепер зробився гравером...
- Казав тобi: покинь тi клятi вiршi!
- I що було б? - всмiхнувся.
- Художник був би, славний.
- Без "Кобзаря", без "Гайдамакiв"?..
- I без заслання!
- Своєї долi, кажуть, не об'їдеш i на конi... - сказав Т рас примирливо.
- Така скучна розмова... - надула губки панна.
- Не заважай! - вiдтрутив її Iван.
Жiнки тихенько зникли. Господар, видно, тут був крутий.
- Це подруга моєї жiнки, - мовив Сошенко гостевi, напевно, щоб унести яснiсть. - А Ганна-то моя небога... Справдi, ще парубкуєш?
- Де б я там оженився...
- Вибач... Як уявлю, кричати криком хочеться!
- Не можна: я пiд слiдством знову, - всмiхнувся гiрко. - Хочуть мене вiдсiль спровадити. А може, щось i гiрше...
- За вiршi знов?
- Нi. Кажуть - за богохульство.
- А хоч було?
- Та-а, трохи... їм аби вчепитись... - мовив.
- Ти б шанувався, братику! Почувся стук у дверi й швидка хода.
- Дозвольте? - став у порозi лiтнiй вже чоловiк.
- Михайло? Заходь, заходь! - пiдвiвся Iван Максимович назустрiч гостю. - Знаєш, хто це такий? - всмiхнувся. - Ось тут сидить, посмикуючи козацькi сивi вуса... Тарас Шевченко!
- Не може бути!..
- Iстинно! Знайомтесь. Це, Тарасе, Михайло Чалий. Живе твоїми вiршами!
Тарас устав, потис тремтячу руку свого прихильника й подав стiлець.
- Ну що ви!.. - знiяковiв, аж виступив на лобi пiт.
- Сiдай, сiдай, Михайле, - радiв Сошенко друзям i їхнiй першiй приязнi. - Скажи, що ти колега мiй, iнспектор Другої гiмназiї, - напоучав вiн жартома.
- Так, так...
- Не маєте мого "Iвана Гуса"?
- На жаль...
- Не можу нiде знайти, щоб повний був. в тiльки шмат, торiк в Москвi надибали.
- На жаль, не бачив i не читав, - розвiв руками Чалий. - А втiм, спитати треба в одного хлопця...
- Можна до вас зайти?
- Зробiть таку велику ласку! Для нас це буде свято!
- Марiє! Неси сюди карафу, що з оковитою! - гукнув Iван. На другий день увечерi зайшов провiдать Чалого. Що чоловiк цей припав йому до серця, а що кортiло взнати, чи не знайшов вiн "Єретика", сирiч "Iвана Гуса". Якраз застав Сошенка, й вони утрьох, - опiсля учти, звiсно, - веселi, вийшли глянути на вечоровий Київ.
- Невже отак i пропаде? - зiтхнув Тарас.
- Про що ти? - спитав Iван.
- Та "Гуса" жаль...
- Знайдеться!
- Тарасе, вашi твори всi переписували, мов одкровення, - втiшив його i Чалий. - Той гiмназист, якого я питав про "Гуса", де тiльки мiг, вишукував, збирав...
- Як прiзвище його?
- Маслiй.
На всяк випадок закарбував у пам'ятi.
- До речi, треба вчити простих людей. Гiмназiї - це крапля в морi, та й то для панства й пiдпанкiв, - згадав, що в цьому також iшов порадитися iз Чалим. Iнспектор же!
- Коли i як? Ось заковика...
- Можна вiдкрить недiльнi школи, - сказав Тарас. - Студенти вам у тому допомогли б... До неписьменних мислi найполум'янiших, пророчих навiть вiршiв доходять ледве-ледве, мов крiзь туман. Розвiять, браття, мусимо цю пелену, а iнше все додасться. Освiчений рабом не може бути!
Тим часом вийшли за монастирський високий мур, i перед ними, в сяйвi старого мiсяця, вiдкрилася така чарiвна панорама на Заднiпров'я, Подiл, Почайну та Оболонь, що занiмiли, наче все це уперше бачили...
Тарас вбирав душею, усiм вством i повний чистий мiсяць, i чорний лiс, який зливався з небом у темнiй, ледь пiдсвiченiй далечинi, i рукави Днiпровi, й саму рiку, що мерехтiла в мiсячнiй холоднiй зливi, i сонний пiзнiй човен, що плив у нiч, i розсип хат iз тьмяними вогнями вiкон... Невже колись вiн зможе стояти так щовечора на тiй горi, за Кановом, i милуватись, слухати ласкаву, тиху вкраїнську нiч!.. А по Днiпру повз нього, як човник цей, проходитимуть старим Днiпровим шляхом човни, дуби, вiтрильники та пароплави... А ген, на самiм обрiї, стоятиме, мов хмара, лiс, стрiмка гора Михайлова... Гай-гай!.. Щось пан Парчевський крутить... Вони таки зустрiлися, уже в Черкасах. Каже, що треба мати дозвiл, бо вся земля закладена за тi борги, в якi залiзли її колишнi хазяїни...
- У Петербурзi такi ж прекраснi бiлi червневi ночi... - тихо сказав Iван Максимович. - Було, всю нiч проходиш...
- А день проспиш, - втрутився Тарас у милий спомин.
- Було й таке! - озвався Сошенко весело. - Пригадуєш, як ми з тобою сплутали якусь поважну панi з натурницею iз рисувальних класiв?
Хоча Тарас такого й не пам'ятав, проте не став спростовувати. У молодостi буває все!..
- Такої ночi, хлопцi, - згадав натомiсть випадок iз заслання, - я ледь не вмер на островi... Ми припливли на ялику до нього, i я знайшов мiсцину в очеретах, лiг горiлиць... Матроси сiли в човен i вiдпливли... Помiтили, що я пропав, гукають, пливуть назад, а я лежу i думаю: померти б тут i - воля!..
Дихнув з Подолу вiтер, зашелестiв уже пришерхлим листям...
- А якось тут, на Українi, я гостював в одного пана, - згадав Тарас iще пригоду. - Якраз було перед Великоднем. Струмки бiжать, латаття пахне, мостять на осокорi гнiзда меткi граки... Увечерi перед всеношною пiшли до церкви. Сумно було стояти й слухати, як бубонить старий дячок. От-от мав бути батюшка... Я нишком вийшов, лiг на сухому мiсцi бiля куща, дрiмаю... Коли це гуп-гуп-гуп... Дивлюся, аж то по кладцi чеше сам панотець. Як тiльки вiн дiстався до середини, я раптом: "Тю!" Тут батюшка притьмом шубовсть у воду, а я бiгом до церкви; став i стою межи людьми...
- Як видно, ви священикiв не дуже любите, - сказав зi смiхом Чалий.
- Вiн у попа наймитував; iще малим, - внiс яснiсть Iван Максимович.
Тарас поволi рушив уздовж стiни Михайлiвського золотоверхого й спинився там, де повертала вона у бiк костьолу. З цього рiжка було вже видно i Ланцюговий постiйний мiст через Днiпро - одна з новин, якi найдужче вразили Тараса, що довго так не був у Києвi...
- Як вам, Тарасе, пам'ятник святому князю Володимиру? - спитав тим часом Чалий.
- А-а, так собi... - сказав Тарас, поглянувши згори на князя. - Зирить, чи не горить що на Подолi... Мiг би наш славний Клодт i лiпше щось зробити.
- З Днiпра - чудово! - сказав Iван Максимович. - Ти бачив його з Днiпра?
- Ще нi.
- Найми човна, поплавай i подивися!
Коли Тарас оглянувся на голос друга, вгледiв неподалiк пiд деревом якусь незрушну постать. Згадав, що й там, де зупинялись вони ранiше, враженi красою ночi та краєвиду, цей чоловiк також стояв i... Слухав?.. Нишпорка? Мерзенний шпик?..
Нiч посiрiла, втратила казковий чар.
- Ходiмо звiдси, - мовив. - Тут зайвi очi й вуха.
- Де? - здивувався Чалий.
- Укляк оно пiд деревом.
- А може, просто дивиться, гуляє...
- Бридко!
Стежкою пiшов униз, до витвору барона Клодта. Слiдом спустились друзi. А трохи згодом, назирцi, - i та самотня постать.
- Тарасе, ти, напевно, для них страшний! - сказав Iван Максимович.
- Тiкати треба... Завтра ж чкурну кудись на Куренiвку чи на Преварку[5]!.. Братцi, а де Сенчило-Стефановський? Ми з ним колись сходили усi околицi...
- В училищi, що на Подолi, - сказав Сошенко тихо. - Вiн теж якийсь...
Тарас ураз заметушивсь, заквапився здiйснити задум iз переїздом. Не йшов, а бiг з гори в своє пристанище бiля Козиного болота, що стало вже майданом.
- Ох ти ж i мчиш!.. -стогнав Iван Максимович. А Чалий мовчки, вперто йшов поряд з ним, Тарасом, аж до ворiт.
...Сказав - зробив. Раненько, поки не так пече, пiшов, пiшов на захiд, у тi мiсця, де Київ стає селом. Минув уже й Кирилiвську, - оту таки лiкарню, якою у Черкасах лякав його Табачников, - а все не мiг спинити зору на котрiйсь хатi... Раптом, вже на Преварцi, впала Тарасу в око хата. Не вiдав, чим вона йому сподобалася, проте зайшов у чистий зелений двiр i погукав:
- Чи є хто вдома?
Вийшла ще не стара охайна жiнка.
- Здрастуйте! - вклонився їй. - Оце iшов, дивлюся - стоїть хатина, не то панська, не то мужича, бiла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворi розвiшанi сорочечки, рукавчатами махають, нiби кличуть мене до себе... Можна я поживу у вас у борг?
- Хто ж ви такий? - всмiхнулася.
- Та-а, чоловiк собi...
На диво, вона погодилася. Зiйшла з порога:
- Входьте.
- Чи я сказав...
- Що й годуватиму вас теж у борг? - спитала. Всмiхнувсь у вуса:
- Правда. -
Ось тут живiть, - ввела його в кiмнату з вiкном у сад. Спасибi. То я пiду до мiста та привезу свої пожитки? З богом!
Надвечiр вiн, - уже преварський житель, - прийшов провiдать давнього (як час бiжить!) i вiрного свого товариша Сенчила-Стафановського. Дорогу знав, нiкого й не розпитував.
Олекса довго мружив пiдслiпуватi очi, тодi дiстав з кишенi старенькi вбогi окуляри й повiсив їх на нiс та вуха.
- Вбийте - не впiзнаю, - розвiв руками. - Що ж ти, старий гультяю, ганьбиш мене! - з журбою сказав Тарас. Це ж треба: нiхто його не впiзнає, забули за тi роки, вiдколи вiн полишив Київ. - Згадай, як ми з тобою були в шинку, i нам розказували, який на вид кобзар Тарас Шевченко...
- Козацький чуб i вуса - мало не до плечей? - здивовано спитав Олекса i раптом скрикнув: - Батьку!.. їй-богу, ти! - заплакав. - Ах, що ж вони зробили з тобою, батьку!..
Вгортав в обiйми гостя, вiдстороняв i роздивлявся знову.
- Душу мою, Олексо, не поламали, - твердо сказав Тарас. - Яким взяли, таким на волю випустили.
- Я чув, що ти вернувся, що ти вже десь на Українi. Студенти тут були й казали...
- Хочу купити шмат землi на горах бiля Днiпра й поставить хату.
- Правда? Так це ж чудово!
- Вибрав уже мiсцину... Аж тут мене хапають i... на ланцюг!
- В хурдигу?
- Як бачиш, ще гуляю. Хоча й на приколi, немов бичок... Васильчиков порадив швидше їхати до Петербурга. Подалi, мов, од грiха. Жду грошi...
- А тут тебе студенти ждуть...
- Я повернусь! Поставлю хату й житиму пiд рiдним небом.
- Знаєш, коли тебе забрали, то наче вийняли з усiх нас душу... Бачиш, яким я став?..
- Не одружився?
- Що ти! Платня така, що ледве зводжу кiнцi з кiнцями... Справдi, його квартира мала печальний вид. Убогi меблi, всюди слiди злидарства та запустiння.
- Треба тобi женитися! - сказав Тарас рiшуче.
- А ти хiба?..
- Женитимусь. Знайду собi якусь чорняву кирпу!.. - пригладив ус. - Хатина бiля Днiпра, а в хатi жiнка, дiти...
- Якби й менi до тебе ближче...
- Зробимо! Не буду ж я один, як сич, на тiй горi пустельнiй...
- Покличеш - все покину й пiду до тебе!
- Дякую. Покличу, жди. Тим часом вiзьмись людей навчати.
- Я й так, здається...
- Треба вiдкрить недiльну школу, для неписьменних.
- Я вже над цим подумував... - сказав Олекса. - Важко!.. Нема нi книг, нi коштiв, нi вчителiв...
- Знайдеться все, якщо гуртом... Постукавши i не заждавши дозволу, влетiв земляк Тарасiв Феофан, синок отця Гаврила Лободи з Зеленої Дiброви.
- О! На ловця, як кажуть, i звiр бiжить! Я вас шукаю всюди. Немов у воду канув... А ви ось де... - Добридень! - сiв на лавку.
- Знайшов "Iвана Гуса"? - спитав Тарас, згадавши, що при знайомствi в хатi отця Юхима просив про те.
- Нi... Є хорошi люди, якi бажають вельми зустрiтись з вами...
- Хорошi?
Так. Студенти, учителi, чиновники...
Коли i де? - спитав гранично коротко, немов спартанець.
- Я вас знайду i повiдомлю! - зрадiв його ласкавiй згодi Лобода. - Ви тут тепер живете?
- Нi. На Преварцi. Шукай Пашковської Варвари дiм.
- То я побiг! - схопився, немов хлопчак, хоча йому було вже десь пiд тридцять. - Зберемося за кiлька днiв.
- Не гайтеся! - гукнув Тарас, бо Феофан встиг вiдчинити сiнешнi дверi, - Скоро мене вiдпустять з Києва у Петербург! Вже нiби зовсiм виправдали...
- Розумний хлопець, - мовив Олекса, дивлячись услiд меткому гостевi.
- Ти знаєш їх?
- Кого?
- Ну, тих студентiв та вчителiв...
Сенчило зразу не вiдповiв. Зняв окуляри, витер старанно їх хустиною, знов одягнув i посмiхнувся:
- Знаю... То я сказав, щоб Феофан знайшов тебе й домовився...
- Пробач!.. А я подумав, коли зайшов до тебе в хату й глянув, що ти вже геть iзледащiв, - обняв Тарас товариша.
- Свiтюсь твоєю славою, - всмiхнувся той. - Хто знає, чув, що ми з тобою друзi, товаришi, до мене йдуть, розпитують, поради просять...
- Доброго я маю друга! - мовив Тарас розчулено. - Поставлю хату - й житимемо, як з братом брат!..
Хазяйка його зустрiла весело. З її очей випорскували iскринки смiху. Наймичка всмiхалась також.
- Тiтонько, чого це ви сьогоднi такi веселi? - спитав Тарас, чудуючись, у господинi.
- Та ви ж мене й розвеселили, - мовила i погрозила пальцем: - Бач, прикидавсь сiромою, просився в борг пожити, а грошi добрi має!..
- Прислали вже з Петербурга?
- Та нi... Оришка знайшла в бiлизнi, яку дали їй випрати.
- Та ну! Багато? Буде хоча б карбованець? - зрадiв Тарас, бо вчора взяв у борг десять копiйок.
- Аж двадцять вiсiм.
- Леле! Це ж сущий скарб!.. Оришко, що ж ти, серденько, так сплохувала? Мовчки взяла б собi...
- Як можна!.. Вони ж чужi.
- Спасибi! - розчулився ще бiльше вiдповiддю Оришки.
- Тепер не треба буде вам жити в борг, - промовила, вiддаючи його добро, хазяйка.
- Е нi, дурнi це грошi! - гукнув Тарас, надумавши чудову рiч. - Борги сплачу з тих, що пришлють. А цим дурна й дорога!..
В недiлю вiн, позичивши добрячу торбу, пiшов раненько, - ще поки дiти спали, - на базар i накупив повнiсiньку, якi були там, ласощiв. Принiс iз сiножатi учора скошеної трави, заслав увесь хазяйчин двiр. На обрусi, що постелила наймiчка, вони таки ж з Оришкою поставили в мисках гостиь з торби й потому вже пiшли будити хазяйчиних та вс сусiдських дiток.
Тарас сховався в кущi бузку й спостерiгав, як сходили на учту дiти. Меншi спинялись, тiльки входили i помiчали обрус, а старшi радо скрикували й сiдали швидше за дивний стiл.
- А що ж це воно таке? - спитав один, не смiючи, хоч як кортiло, взяти що-небудь з миски.
- Мабуть, у них весiлля... - тихо сказала дiвчинка з блакитними, як льону цвiт, очима.
- А мо', хто вмер?
- Напевно, хтось iменинник!..
- Може, Тарас Григорович?
- Або Оришка...
- Буде тобi Оришка ставити такi гостинцi!
- Мабуть, дядько Тарас!..
Облизувалися, проте нiхто не смiв узяти першим.
Аби покласти тим мукам край, Тарас прогув зi схованки
- Це вам усе!.. Берiть смiливо, їжте!..
Малi злякались, бiльшi схопились з мiсця, кинулися за куп бузку i витягли "страшне" у двiр. Тарас упав, обвiшаний малим народом, iншi метнулись теж до кучi невеликої... Смiх вереск, жарти!..
Потiм так само раптом стихли, розсiлися довкiл Тараса та скатертини i почали трапезувати. Боже, якi були в них милi щасливо-мрiйнi личка i сяючi, немов роса на сонцi, невиннi чистi очi!..
...Зустрiтись вирiшили на Оболонi, на березi Почайни-рiчки. Лiто ж!.. Та й зустрiч ця була така, що краще без зайвих вух.
Зiбралися бiля училища, де жив Сенчило-Стефановський Взяли припасу, чайник i нобрели Подолом, яе поспiшаючи до мiсця, де Олекса та Феофан були не раз i запевняли, що лiпшого нема довкола Києва, їм заперечив якийсь студент залюблений в Труханiв острiв. Iнший сказав, що справжнє диво - за Корчуватим, де рiчка Вiта впада в Днiпро...
Тарас мовчав. Одне, що вiн не знав так добре околиць мiста, а друге - тяжко йому було нести увагу й приязнь людей, якi чекали вiд нього слiв, достойних його поезiй, його парсуни, вималюваної в цих добрих, щирих душах. Вони зiйшлись послухати борця за волю, лицаря святої правди свiточа своїх надiй, а вiн ходив, припнутий до Андрiєвського й чекав, коли пiлати дозволять йому зiтхнути вiльно, з миром зiйти з голгофи й виїхати в Санкт-Петербург... На добрий лад вiн мав би не йти кудись у пустинь чи катакомби, а стати десь у найлюднiшiм мiсцi святого Києва й гукнути людям сурмою страшного суду, вилити на них всю душу, виповнену сльозами, горем, кров'ю свого народу, болем за рiдний край!.. Натомiсть iшов i мимоволi вивчав супутникiв, шукав мiж них затаєну чужу людину, шпика вiд жандармерiї... Яка ганьба! Нас змусили боятись брата, ближнього, сусiда, друга (навiть самих себе!), сахатись правди, iстини, якщо вони не вимазанi єлеєм слiв, що свiдчать про наше вiрнопiдданство царю й вiтчизнi-мачусi!.. Жандарми добре втямили: де недовiра й розбрат, там можна спать спокiйно - вогонь повстання бунту не спалахне. Один не воїн, сила народу в єдностi!..
- Не притомився? - спитав Сенчило.
- Трохи... Так нiби духу не вистачає...
- Може, десь ближче станемо?
- Нi, нi. Йдемо, куди намiтили. Для молодi поет повинен бути вернигорою, богатирем!.. Сенчило вмовк, дiстав хустину й витер на лобi пiт. Сьогоднi вiн устиг йому сказати, що юнаки, з якими мав зустрiтися, вже дещо роблять, з'єднанi в якийсь гурток чи товариство, що в них є друзi в Харковi... Що ж вiн їм мовить нинi, якi слова? Одкрити душу, вибухнути, а потiм знову скнiти в якiйсь пустелi?.. Змовчати, погомонiти про се, про те? То це ж зламати пагiн, що в них прорiс, розчарувати!.. Може, було б не йти, уникнути, знайти якусь причину?.. Того простить не змiг би собi до смертi!..
Молодики пiшли вперед. При ньому (вiн бачив це) вони були притишенi, врочистi, мов у церквi, а там, за крокiв тридцять, вже чулись вiльно. Молодiсть!.. Як був таким... Нi, лiпше того не згадувати! Його насправжня молодiсть розпочалася тiльки в двадцять чотири роки, коли вiн скинув рабство й розправив плечi... Здається, те було недавно, а вже ось лисий, сивий... Так нiби вiн перескочив прiрву в десяток лiт солдатчини. Страшну, бездонну прiрву!..
Мiсто давно скiнчилося, i йшли вже лугом, мiж озерець та шелюги. Праворуч синьо сяяли Днiпро й Почайни гирло. Лiворуч, скрiзь, куди сягало око, ряхтiла жовто-зелено низька отава, шатрами то тут, то там стояли лози...
- А пам'ятаєш вечiр пiд Межигiр'ям?.. - тихо спитав Сенчило.
- Нiч на плотах... - зiтхнув Тарас.
- Розмови, спiви бiля вогню... I все пропало!..
- Бачиш, ти не забув, носив у серцi цiлих шiстнадцять лiт. I я носив. Кулiш також недавно про вечiр той нагадував... Нi, брате, все хороше навiки в нас!.. I цей похiд вiдлуниться колись щемливим спомином... Яка ж краса!.. Як дихається на цiй широкiй волi!..
- Ось мiсце те, тут станемо, панове, табором! - гукнув, спинившись бiля вербового густого гаю, Лобода. За сажнiв двадцять рiчка. Слiди старого вогнища...
- Чудово... Тiльки... - глянув на гай Тарас. Над рiчкою посеред луки привабив зiр могутнiй явiр. - Може б, отам розбити табiр? Щоб вiтер дув, розгонив гедзiв та комарiв... Чогось останнiм засом за мною в'яжеться всiляка нечисть. Тiльки зустрiнусь з кимось погомонiти, вона вже в очi сичеться...
Молодики взяли свої торбини та саквояжi й мовчки пiшли пiд явiр.
- Можуть, гадаєш, бути пiдслухачi? - спитав Олекса, мружачись на непроглядний вербовий гай.
- На луцi легше дихається, - сказав Тарас. - I видно далi... Глянь-но! То ж, мабуть, славний Вишгород?
- А певно ж вiн.
- От жаль, що треба їхати!..
- Хiба тебе хтось пiдганяє? Гуляй собi!
- Коли б то в них один був справник, брате... Дивись, iще якийсь захоче вислужитись... Та й Андрiєвський менi звелiв сирiч порадив, просити дозволу якнайскорiше виїхати до Петербурга. Я попросив. Тепер чекаю вiдповiдi...
Од явора лежала довга й широка тiнь. Хоч сонце звернуло з полудня, та ще пекло. А тут було так добре i прохолодно.
Тарас присiв пiд стовбуром, заплющив очi. Серце озвалось болем, нiби йому на щось жалiдося...
Згадав, що мусить, бути богатирем-вернигорою, i швидко встав.
За чаєм з ромом (звiдки вони дiзналися, що вiн любив чай з ромом) усiх йому назвали. Як i тодi, пiд Межигiр'ям... Венiамiн, Гаврило, Леон, два Якови i Митрофан - студенти. Було ще два чиновники та четверо учителiв. Всi молодi, гарячi. Вiн сам, Сенчило та Лобода були мiж них, мов патрiархи...
- Батьку, - заговорив, допивши чай, студент Леон Зелiнський. - За що вас знову арештували? Там, бiля Канова.
Всi затаїли подих. Так нiби вiн сказати мав якусь премудрiсть вiчну. А втiм, для них, що стали на шлях борнi за волю. питання це було i справдi як одкровення, оскiльки кожен мiг сподiватися на щось подiбне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та вiн не смiв i тим карався тяжко.
- Чогось мене жандарми так полюбили, - пожартував, - що їм стає не по собi, коли мене не бачать.
- Як можете, то розкажiть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодiя, - озвався Якiв Бекман. - Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота бiда повинна стати досвiдом, застерегти. I все ж...
- Були високi помисли про всеслов'янську єднiсть, про волю всiм народам... - промовив, нiби ступив на кладку через потiк. - Дискутували, писали рiзнi такi папери, що згодом стали свiдченнями... I не робили дїла! - додав сердито. Потiм обвiв усiх похмурим, пильним поглядом i посмiхнувся гiрко: - Де не вiзьмись студент Петров; пiдслухав, залiз у душу братчикам i... всiх продав! Студенти поопускали очi.
- А де тепер вiн, знаєте? - спитав Гаврило.
- Мабуть, десь процвiтає... Або знайшов свою осику...
- Тепер iуди вiшатися не побiжать, - сказав один з учителiв. - їм честь i шана!
- Влада, яка живе доносами, не довговiчна. Це знали ще в Стародавнiй Грецiї, - сказав Тарас. - Насильство, страх перед людьми, що прагнуть свiтла iстини, - ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудростi, старе - покори й слави з уст лицемiрiв...
- Кому, панове, чаю? - схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожнiй чайник. - 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.
- Хлiб-сiль! - пiдняв бриля над головою, як порiвнявся з табором.
- Здоровi будьте їхавши! - гукнув Сенчило замiсть "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повiд й притис коня пiдборами. Той окрунувся, нiби хотiв також пристати до чаювання, i боком, боком рушив.
- Гадаєте, що хтось iз тих? - спитав у повнiй тишi Лобода.
- Хто знає... Може, й порядний хтось... - сказав Тарас пригнiчено. - А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
- Не вмре вiд того, - втiшив його Сенчило.
- - Може, той чоловiк нам став би другом, братом... - тужив Тарас. - Ось що таке великий державний страх!
- Береженого бог береже, - сказав Сенчило й пiдвiвся важко. - Лiпше пiдкиньмо дров та ще поставмо чайник... Венiамiне, збiгай, ласкавий будь, по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник i почвалав до рiчки, що хлюпотiла неподалiк.
- А там якийсь рибалка в кущi лози... - всмiхнувся, коли прийшов.
- Далеко? - спитав Тарас.
- Коли говорять голосно, то чути все.
- Вiн справдi ловить рибу чи удав?
- Пiти спитати, може?
- Дивись, щоб вiн тебе про дещо не запитав! - озвався другий Якiв.
- Тихiше, хлопцi!.. - шикнув на них Сенчило. I стало чути рiчку, потрiскування дров у вогнi, шипiння крапель, тужний далекий голос чайки...
- Правда, що вам сам цар заборонив писати i малювати? - спитав Леон.
- Було таке.
- I ви за десять лiт солдатчини не написали й слова?
- Я неслухняний, хлопцi, - сказав Тарас. - Написано ще цiлу торбу вiршiв.
- I де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?
- Як свисне рак!
- Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди...
- Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзi.
- У ваших вiршах схована велика сила, батьку! - промовив палко Бекман. - Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!
- Спершу народ навчити треба грамоти, - сказав Тарас. - Навчити всiх!
- А як?
- Недiльнi школи. Ви б там могли навчать не тiльки письму та читанню, але й лiчбi, iсторiї... Iсторiя - це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борнi за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рiдний грунт...
- Ще Архiмед промовив: "Дайте менi точку опори, i я зрушу землю", - сказав, пiднiсши палець, Лобода.
- От, от! - пiдтримав його Тарас. - Тим паче, в нас iсторiя - всуцiль страждання та боротьба. Варяги, торки, печенiги, кумани-половцi, ординцi, турки, шляхта, царi росiйськi з панством - всi прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тiльки плоть, а й душу. Немає нам дороги iншої, як воскресiння духом i пiзнання самих себе - вiд давнини до сьогодення!..
- Ви вчились в унiверситетi? - спитав невдовзi Венiамiн.
- Це пiзнають душею, серцем, хлопцi, - сказав Тарас. - А може, навiть совiстю... А вчився я в Академiї мистецтв.
- Ну-у, там iсторiю не дуже вчать, - подав Сенчило голос.
- Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нiкому дiла!
- Тому-то ви писали про Гамалiю, Трясила, Гонту, Залiзняка?.. - спитав один з учителiв.
- То наша слава! I, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей свiт крiпаччини, неволi, зла... Над вогнищем застукотiв, запирхав чайник.
- Наллємо ще по склянцi чаю, хлопцi? - спитав Тарас, вiдчувши раптом холод у всьому тiлi.
Сонце вже потемнiло, збiльшилось... Згортало крила променiв, щоб опуститися кудись за гори київськi...
- Краса ж яка!.. - зiтхнув Тарас, вiдчувши раптом серцем iще не знану йому бiду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустрiччю, такi надiї на неї мав, а скоро вже й прощатися...
- Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? - спитав Сенчила згодом, як захiд став червоним.
- Вона...
Тарас поставив склянку й пiдвiвся. Київ, гори взялись багровим тоном... Подiл покрила довга вечiрня тiнь; тут починались київськi погiднi, тихi ночi й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом...
Вiд Оболонi поплив туман. Купчастий, свiтло-сизий, вiн заливав поволi рiчку, луки... Ставало свiжо й нiби аж якось моторошно. Здавалось, свiт тонув у ньому, знищувався, щезав навiки...
Київ теж пригасав. Подiльськi тiнi скрадливо сягали вжо Андрiївської й Золотоверхої церков, дзвiницi Лаври, фортечних мурiв...
Сльози здушили горло. Мовчки пiшов у сивий рiдкий туман, аби нiхто не бачив тих слiз журби й зачарування... Раптом на вже погаслiм небi помiтив ледве видиму правiчну й непогасну свою зорю... Вечiрню, ту, що сяяла йому в Кирилiвцi, свiтила в душу ночами в Санкт-Петербурзi й сходила до нього там, за Каспiєм та за Уралом, щоб вiн зiгрiвся нею на чужинi й змiг витримати неволю й муштру...
Плачучи хтозна-чого, спинився i заспiвав пеан зорi:
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
Рада б аiрка зiйти - чорна хмара наступає;
Рада, б дiвка вийти, так матуся її не пускає...
А нiч усе густiшала, вгортала в морок милу картину лугу, Києва... I серце бралось тугою, неначе все те диво вiн не побачить знову, не доторкнеться во вiки вiчнi душею, всiм своїм єством того, за що готовий був щомитi прийняти муки, навiть пiти на смерть!..
Туман, туман... Клубочиться, тече кудись...
Трам-там-татам!
Схопився - вже б'ють зорю! Навпомацки шукав мундир i не знаходив. Щось перекинув раптом - i той уже, не барабанний, звук привiв його до тями.
Зiтхнув полегшено й, знесилений, прилiг на лiжко. Радуючись, що то були лише куранти Петропавловської, вернувся знову в Київ, на Україну... Хоч розпинали його i там, ця подорож була як свято серця, як подарунок-плата за всi страждання... Совiсть його не мучила, коли вернувся до Петербурга. Був, правда, жаль, що так повiвся iз гiмназистом, який сердечно прагнув з ним познайомитися в Мошнах, почуть вiд нього слово... Прислав листа iз Києва. Юнак, а так глибоко й щиро збагнув його поезiю, його зболiлу душу!.. Вже рiк минув, а й досi стоїть той лист перед очима - бери й читай.
"...Цi три побачення, як три зорi, як вiра, надiя i любов, будуть моїми керiвниками в життi..."
"...Давно вже я присвятив своє життя вивченню Ваших, творiв, витканих iз горя та печалi й пiдбитих гнiвом, - труд, для якого мало життя, над ним мають працювати вiки й нащадки. Кiлька рокiв я збираю Вашi твори, вишукую в усiх Малоросiйських бiблiотеках, перериваю шафи - i праця моя часто увiнчується успiхом. Останнiй твiр, добутий мною, є "Сон", ця генiальна сатира, що так влучно вiдбила в собi пороки петербурзьких придворних вельмож, що так грiзно карає наших мучителiв, розкриває рани нашої України..."
Василь Маслiй... Той бiсiв справник забив йому так баки своїм "усердием", що вiн образив тяжко таке дитя, таку людину мислячу!.. Ось купить землю, перебереться на Україну, тодi знайде i вибачиться... Щось там не так, з купiвлею!.. Вже бiльше року крутиться на цьому дiлi Варфоломiй, а вiз, як мовиться, i нинi там...
Примусив себе пiдвестися i запалити свiчку. Нi, треба якнайшвидше придбати лампу! Добре було б, якби знайшлася така, яку вони колись купили iз Штернбергом... Ет, то пусте! Нi Васi тим не воскресиш, нi молодiсть свою не вернеш...
Одягся повагом, узяв свiчник i рушив схiдцями в свою майстерню. Ноги були важкi й незграбнi, так нiби за нiч не вiдпочили. Ба, навiть стали важчi... I голова якась несвiжа... Мабуть, усе вiд холоду та ревматизму, який привiз iз тих пустель, давно забутих богом... Е-е, нi, так можна геть розкиснути! До бiса всi хвороби! Йому ж бо тiльки буде... ось за три мiсяцi сорок i сiм. Для мудростi найкращий вiк!..
Пiшов жвавiше, нiби вiд слiв своїх став дужчим. Порипували пiд ним тужливо сходи... О, Федiр вже давненько встав i запалив (бо тепла) грубку! Послухався старий Михайла... А може... той сказав йому?.. Ет, що вiн мiг сказати! Тут всi зимою кашляють, усi носами хлюпають... Ось вирветься на Україну i заживе!.. Збере довкола себе малу громаду друзiв...
Ну що ж там монявться Варфоломiй! Останнiй лист вiд нього прийшов... у вереснi, а нинi вже зима надворi... Коли б то сам поїхав!..
Узяв портрет свiй - в шапцi та у кожусi - й довго вдивлявся в нього. Має зробити так, щоб це був твiр, картина, а не його подоба чи тiнь його. Так, схожостi одної мало... Портрет людський - це вiддзеркалення скорiш душi, духовний образ...
Рiзець був нiби з льоду, аж пальцi зводив холодом. I мiдна дошка - крига.
Рiшуче сiв до столу, поставив свiчку вище, на стосик книг, i - до роботи!.. Мабуть, пiдмерзло знову. Краплi не барабанили, й з вiкна тягло не вiльгiстю, а льодяним зимовим духом... Ще до весни аж цiлих чотири мiсяцi! Щоправда, можна виїхати ранiше трохи й мати тепло весняне в березнi... В них там у цьому мiсяцi вже сiють!.. Жайворонки дзвенять над полем, мрево стоїть тремтке, пронизане промiнням сонця... Що це з його очима? Сльози весь час iзкраю...
Як розвиднялося, прийшов Михайло.
- Трудишся? - спитав вiн замiсть привiтання.
- Господь робив i нам велiв.
- Його не брали хворостi.
- Хто зна, хто зна... - всмiхнувся. - Чогось-то вiн недочуває... Бува, так ревно моляться, а вiн i вухом не поведе!..
- Дай, думаю, зайду до служби, гляну, - перемiнив Михайло тему. - Снiдать тобi принiс...
- Спасибi.
- Ти лiки пив?
Хотiв сказать неправду, але не змiг.
- Нi. Геть забув, - признався.
- З цим не жартуй, - нахмурився, немов хлопчак, хайло. - Барi сказав...
- Що вiн сказав? - спитав тривожно.
- Треба поберегтися, попити лiки, вилежатись.
- Гаразд. Я лiки питиму, - зiтхнув Тарас. - Робити брате, мушу. Без працi я зведусь на пси i справдi зляжу...
- Горе менi з тобою, - нiжно обняв його Михайло. А може б, ти пiшов до мене жити?
- Нi, нi, - сказав рiшуче. - Я вперше, брате, за все життя отак собi... - обвiв майстерню поглядом.
- Чого ж тодi шукав собi дружину?
- То зовсiм iнше дiло. То вже сiм'я... Згадав Ликеру i спохмурнiв.
- Ти й досi її кохаєш? - тихо спитав Михайло, нiби хтось мiг почути.
Змовчав. Не знав i сам. Була якась бездонна пустка талi, де колись витала його Ликера, й невтихлий смуток.
- Вибач... - торкнувся знову його плеча Михайло, що був також старим невдатним парубком. - Як видно, нам з тобою не доведеться по-людськи жити...
- Вирвуся iз Петербурга, поставлю хату бiля Днiпра й женитимусь! - сказав Тарас. - Ткаченко мене в Полтавi женить.
- Еге, еге...
- Не вiриш? Вiн там одну був напитав!..
- I що?
- Давно не пише. I карточки її не шле...
- Напевно, уже засватана. Чи гарбуза дала важкого вельми...
- Тiпун тобi, Михайло, на язик! Помовчали, посумували.
- Бери скорiше снiдай, бо захолоне! - схопив Михайло кошик, з яким прийшов.
- Спасибi.
Прибрав хоч трохи мiсця на столi й пiшов помити руки.
- То я побiг. Увечерi загляну ще, - запоспiшав Михайло.
- I що б я тут робив без тебе!.. - вдячно гукнув йому. Невдовзi прибiг iще один сердечний друг - Григорiй Честахiвський. Засапаний, впав на диван, засяяв сонцем усмiшки.
- А кажуть, ти захворiв...
- Кулiш сказав?
- Та нi. Барi. Зустрiв його в театрi... Ледь дочекався ранку... А ти собi нiвроку!
- Пiдстрибую, - сказав Тарас.
- Ти снiдав?
- Тут Михайло недавно був, принiс менi гаряченького... Що в свiтi чути? Воля вже скоро буде?
- Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!..
- Може, то все обман? - подумав Тарас уголос. - Щоб ошукати дурнiв? Почують, хто чим дише, - й по головi, по головi!..
- Це надто пiдло навiть i для мiнiстрiв... - сказав Григорiй. - Цар же пообiцяв...
- Цар, цар! - скипiв Тарас. Не мiг спокiйно чути цього бридкого слова. - В царевi зло! Цар - то уже неволя, гнiт. Назви менi такого, щоб вiн стояв за правду, за рiвнiсть всiх, за щастя свого народу!
- Ану їх, батьку, к бiсу... - безжурно мовив Честахiвський. - Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твiй вже дозволив духовний цензор!
Тарасовi ця новина була цiлющiшою од всяких лiкiв.
- Справдi? Й псалми пройшли?
- Напевно. Бо про купюри менi нiхто нiчого не говорив.
- За це не грiх i випити!
- То, може, збiгати та принести?
- Не можна. Я нездужаю...
- Таки Барi не обманув... - притих Григорiй. - Що ж ти мене морочиш, батьку?
- Барi не бог, - наїжився. - Почни їх тiльки слухатись, тих лiкарiв, то й жити буде нiколи.
- Вiн доктор медицини! А це не жарт.
- У нас був лiкар у Новопетровському, - всмiхнувсь у вуса. - Тiльки прийде недобра звiстка, що їде наш батальйонний командир, одразу всiх, кого не можна йому показувати, - до лазарету, в лiжка!
- Ти першим бiг, звичайно, в тi райскi кущi?
- Дивно, - сказав Тарас роздумуючи, - та я нiколи там не ховався... Влазив у свiй мундир парадний i йшов на плац, на ту страшну голгофу...
- Чому?
- Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечi...
- Досi ти не розказував менi нi разу про тi часи.
- Минули, й слава богу!..
Григорiй взяв зi столу дошку з його портретом i запитав:
- Ти й досi б'єшся над цим своїм поличчям?
- За вiсiм днiв скiнчити мушу.
- А що таке?
- В суботу в Артемовської велика учта, i я вже їй пообiцяв вiдбиток цього портрета.
- Ти сам пiдеш?
- Не знаю...
- Тодi i я з тобою! Як джура, як тiлохранитель, - поклав портрет.
- Спасибi...
Увага ця була йому приємна, та навiвала сумнi думки. Вiдтодi, як вiн упав недавно посеред вулицi (земля йому схитнулась i попливла), Микешин, Честахiвський та Лазаревськi не вiдпускають його самого в мiсто, хтось з ним iде. Круневич каже - серце... То лiкар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрiлися вже тiльки тут, у Петербурзi..
- ...Кажу, що треба менi вже йти! - гукнув Григорiй.
- Чую. Чого кричиш?
- Я двiчi мовив тихо.
- Пробач. Думки усякi лiзуть до голови...
Лишившись сам, вiдчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзi, зробив би бiльше... А втiм, нiчого б вiн не зробив без друзiв! Тим паче нинi, хворий, з пiдступним болем в грудях... Нi, до Семена в гостi пiде, хоч там лети камiння з неба! I так занудився в оцiй майстернi-келiї, вже котрий день нi за порiг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора i попросив приготувати чаю. Таки свого, з цiлющих трав, привезених iз України...
Суботнiй день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снiгом й легким морозцем. Нiби на Українi... Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рiдний край в безсонну нiч i ждав листа iз Корсуня, йому згадався раптом отой такий далекий рiздвяний день у Києвi, коли збиралось Братство й Кулiш йому пообiцяв раптову i таємничу подорож в Європу...
Навмисне вийшов за пiвгодини, аби зустрiтись з Грицем на пiвдорозi. Та й, правду кажучи, хотiлося пройтись зимовим мiстом на самотi, поглянути на все, чого, можливо, вiн не побачить бiльше в такiй красi. Поїде на Україну, й хто зна, чи будуть у нього час i грошi, щоб приїздити в Санкт-Петербург...
Од свiжого повiтря й сонця ураз сп'янiв. Постояв бiля Неви, помилувався сфiнксами, якi сьогоднi були кумедно мурими, - бо розтавала паморозь, пригрiта сонцем, - i почвалав на величезний постiйний мiст через Неву. Дивився на все довкiл, i щось його помулювало, чогось не мiг збагнути... Нева текла, лише мiсцями скута тонким грудневим льодом, по нiй iшли - останнi в цьому роцi - натомленi, немовби соннi човни та бiльшi судна... З високого, мiцного мосту вiдкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру i водночас на лiвий берег, де вигравали вiкнами та позолотою, залитi сонцем Адмiралтейство, Зимовий... Скiльки їх, тих палацiв!.. Дивно, колись вони вражали, окремi з них захоплювали, а нинi тiльки давлять, дратують навiть величчю та розкiшшю своїх фасадiв...
Дiставшись того берега, звернув уздовж Неви, лiворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грiзна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще - як шмат природи. Хоча й закутий в камiнь, проте нескорений i таємничий...
По праву руч масивно й легко зводився Iсаакiївський собор. Вiн погубив Брюллова, й того Тарас не мiг простити... Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) полiз пiд саму баню робити розпис i там зачах на протягах, у каторжнiй щоденнiй працi?.. Кому була потрiбна така офiра? Боговi? Царевi? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав смiливо й гордо виклик, а тут зламався...
Вершник бiлiв од снiгу й паморозi, кiнь басував, змiя звивалась мiддю в його ногах...
- Ху-у, ледь догнав!.. - спинився поряд Честахiвський. - Чого це ти не дочекався?
- Схотiв пройтися, глянути на рук Петра творiння...
- Чи ти на нього не надивився!
- Сьогоднi я немовби з ним прощаюся... - промовив тихо. - Наче останнiй раз... Прийде весна, поїду на Україну... I все!..
- Такої! - жваво гукнув Григорiй. - Приїдеш, як захочеться, дорогу добре знаєш. Та й до весни ще!..
- Правда... - зiтхнув Тарас. Зима ще тiльки розпочалася, а вiн уже так тяжко чекав весни.
По набережнiй сюди й туди летiли сани, вершники в яскравих строях, схожi на снiгурiв...
- Стомився? Може, взяти й нам вiзника? - турботливо спитав Григорiй, завваживши його цiкавий погляд.
- Нi, нi, - сказав поспiшно. - Пройдемося. Я десять днiв не був нiде... Коли Михайло взнає, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав'язку!
- То, може, й справдi?..
- Що ти! Щоб я в Семена не побував, не привiтав його дружину милу!
Прискорив крок. Немов злякався раптом, що сили йому забракне виконати своє палке бажання.
Семен напався з докорами:
- Прийшов, нарештi, зволив! Я вже забув, який ти з виду... Шурочко! - гукнув у глиб квартири. - Тарас прийшов! I з ним Грицько!
- Бiжу, бiжу!.. - з'явилася, немов рожеве марево. Пiдставила щоку Тарасовi, тодi Грицьковi. - Що ж це ви про нас забули зовсiм? А де портрет?
Тарас дiстав iз течки, вручив з поклоном.
- Можна менi поглянути? - спитав Семен i взяв офорт. - Чудово!
- На жаль, сумний, - сказала Олександра. - Усi портрети вашi - сама печаль.
- Таким удався, мабуть...
- Це все тому, що нежонатий...
- Шурочко!.. - спинив Семен.
- Поїду на Україну й там оженюсь, - невпевнено сказав Тарас.
- Та щоб було весiлля, щоб мiй Семен гукнув вам "многа лiта"!..
- Ну, роздягайтесь швидше, бо ви прийшли останнiми, - кивнув Семен на дверi, в яких виднiлись постатi струнких жiнок, огрядних чоловiкiв...
Бенкет удавсь на славу. Верталися глухої ночi. Стомленi й щасливi братством, музикою, усiм, чим може нагородить людину взаємна приязнь i добрий стiл. Григорiй випив зайве i, як завжди в таких випадках, почав молитися на свiтлий образ Батька i пiддавать анафемi всiх тих, хто й досi ще не зрозумiв його ваги та значення для України й людства.
- Вгамуйся, Грицю, - лагiдно просив Тарас. - За богом i за народом не пропаде.
- Смiєшся? Плакать треба!
- Ну, добре, я заплачу, коли тобi так хочеться, але i ти дай спокiй Санкт-Петербургу. Бачиш, он хтось iде за нами...
- От цi панове знають, чого ти варт! - своєї вiв Григорiй.
- Тихiше. Прошу тебе, Григорiю... Причепиться якийсь квартальний - будемо тодi доводити, що ми не ми...
- На добрий лад ти мав би жити в теплiй i вiльнiй хатi, кiмнат на п'ять, писати i малювати, а ми - ходить навшпиньки та прислухатися, чи не бракує тобi чогось!..
- Хiба я пан?
- Нi, ти - душа народу, його надiя, батьку! А ми тебе занапастили, кинули на розтерзання злидням, хворобам, псам з полiцiї!
- Зате я вiльний.
- Вiльний? - аж зупинився Честахiвський. - То, може, йде слiдом за нами воля твоя, Тарасе, а не мерзенний жандармський шпик?
- Поїду на Україну...
- А хто тебе потурив звiдти?
- Поставлю хату й житиму, - сердито сказав Тарас.
- Чому тобi нiхто не хоче продать землi?
- Торгується Варфоломiй...
- А може, князь Васильчиков не дозволяє?
Припущення було страшне. I схоже на щиру правду. Вже вiсiмнадцять мiсяцiв Варфоломiй купує марно землю!.. I все ж не мiг повiрити в таку бiду, в таку пекельну кару йому за те, що любить рiдну землю i свiй народ.
Хапнув повiтря ротом, бо враз його не стало, i зупинився.
- Батьку, пробач менi... - протверезiв його супутник. - Дурний язик...
- Нiчого... Зараз воно мине...
Стояли вже на мосту. Нева текла, шурхочучи об чорно-бiлi забережнi та кам'янi опори, вiд чого мiст ледь-ледь тремтiв.
- Ну й сила... - сказав Тарас.
- Про що ти?
- Нева як котить води... А ти Днiпра не бачив пiд час грози? От де могуть!.. Григорiй став у позу i прочитав з "Причинної":

Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма!..

Пiшли мостом. Григорiй чогось притих, сумирний став. Стомився чи хмiль минув.
- Полегшало тобi? - озвався.
Тарас узяв його пiд руку. Лунко рипiв снiжок пiд чобiтьми... З-за хмари виплив мiсяць - тонкий, мов серп, рiжками вгору...
- Бачиш, мороз мiцнiшатиме, - кивнув Тарас на ту красу.

I блiдий мiсяць на ту пору
Iз хмари де-де виглядав... -

сказав Григорiй сонно й повис у друга на руцi...
Мороз таки ударив справжнiй. Вистачило кiлькох днiв, аби Нева всуцiль взялася льодом; по нiй помчали сани, як по шляху... А потiм випав глибокий снiг, i потеплiло знову.
Побачивши, що протає на шибах лiд, Тарас утратив спокiй. Хоч як йому болiло в грудях, поклав рiзець (робив якраз портрет барона Клодта), одягся швидко й рушив у бiлий свiт. Цi лiкарi домучать його, примушуючи сидiти в хатi, пити якiсь огиднi лiки й не працювати.. Як же йому лежати лежнем, коли вже стiльки найкращих лiт змарновано, пiшло на плац, казарму, "тягни носок"! Вiн так його й не витяг хоча б на унтера, аби полегшити свою солдатську долю...
Що снiгу!.. Вже подекуди були стежки: якiсь служивi люди прокопували в снiгу новi; по набережнiй, мов по пустелi, борсався розкiшний виїзд четвериком, хропли натужно конi, гукав до них щось кучер, хльоскав по мокрих спинах батогом... Бери отак - i в бронзу!.. Дрiмали сфiнкси, вкрившись пустельно бiлим снiгом...
Набрав повiтря в груди i рiзко, дужо видихнув. Кортiло взять лопату, покидать снiг. Або злiпити снiговика... Струсити снiг iз дерева ген у Румянцевському скверi!.. Не можна. Кажуть, треба поберегтися... А до Румянцевського таки пiде. Хоч це й не лiс, а все ж дерева. Як-то тепер у лiсi?.. А на горi бiля Днiпра?.. Це ж там краса-а!.. В снiгу рiка, i луки, i верболози, i той далекий-далекий лiс, що злився з небом!..
Бiля високих вiкон квартири вiце-президента пройшов, схиливши голову. Тут пустка теж... I граф Толстой, i все його сiмейство, що стало рiдним i вiдставному рядовому (як iменують ще й досi чини полiцiї та жандармерiї художника-академiка Т. Г. Шевченка!), поїхали десь за кордон. Графиня, його свята заступниця Анастасiя Iванiвна, прощалась з ним, як назавжди...
- Побережись! - рвонули конi з-за Академiї, обкидали його шматками збитого копитом снiгу.
Золочений орел колони-пам'ятника Румянцеву дивився хижо, нiби хотiв злетiти, вдарити залiзним клювом. Побережить!.. Тут всюди це трикляте слово!.. Може, коли б йому дав бог осiсти на березi Днiпра-Славутича, зiтхнув би легше Звiльнять людей чи нi?! Окрiм чуток, пересудiв, нема нiчого Мабуть, дадуть таку жебрацьку волю, що й говорити про те бояться, iроди!.. Хiба зайти до Чернишевського й спитать його? Вiн знає, у нього сходяться усi новини, всi полiтичнi зрушення, оскiльки вiн скрiзь має палких своїх прихильникiв, кореспондентiв i просто чесних воїнiв свободи й правди.. Добре, що вiн недавно тут поселився, на Другiй лiнiї. На Поварський провулок, аж за Неву, дiйти не змiг би нинi...
Дiстав годинник. Можна. У них такi стосунки, що без умовностей. Зайшов, i все. По дiлу чи й так, аби побачитись, погомонiти...
Його зустрiла Ольга Сократiвна, чи просто Ольга. Хiба вiї мiг так офiцiйно звати цю милу жiнку, матiр, з очима сарни, з посмiшкою Джоконди!..
- Добридень вам! - вклонився. - Микола вдома? Не зайнятий?
- Для вас, Григоровичу, вiн завжди вiльний, - всмiхнулася. Взяла у нього шапку i палицю. - До речi, вiн збирався зайти до вас, провiдати. Та ви вже, слава богу, здолали хворiсть.
- Вашими б устами, Олечко, та пити мед! - зiтхнув Тарас. - Долаю її, прокляту, але, на жаль, вона така ж уперта, як ваш слуга покiрний...
- Що ж каже лiкар?
Тiльки махнув рукою. Скинув i сам повiсив свою овечу шубу бiля господаревої. Згадав єнотову, що вiн колись носив, як вирвався iз панських рук. Ах, що то воля, молодiсть i свiт, для того створений, щоб ти його пiзнав, скорив i чим-небудь покращив!..
- О, на ловця, як кажуть, i звiр бiжить! - схопився з крiсла Чернишевський. - А я оце сиджу й читаю гранки статтi про ваш новий журнал "Основа".
- Своєї?
- Так.
- То це чудово. Будеш хрещеним батьком!
- Хочеш, я прочитаю тобi окремi її мiсця? Тодi сiдай у крiсло... До речi, як здоров'я?
- Борюсь...
Господар зняв окуляри i проказав:

Борiтеся - поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
I воля святая!..

Чи так?
- Ну й пам'ять! - гукнув Тарас. - Коли-то я тобi читав поему... Вже рiк чи навiть бiльше?
- Вони завжди зi мною, оцi рядки. Як заповiдь, як волi вiщий голос!..
Нiби засоромившись високих слiв, Микола Гаврилович знов запросив сiдати гостя, сiв сам i взяв одну з кiлькох широких гранок.
- Мета статтi не тiльки iнформативна, - сказав уже по-дiловому просто. - Мовляв, вийшов новий журнал, читайте його, панове!.. Я хочу нею дати по носi тим, хто через брак розуму чи за iнерцiєю вважає вашу прекрасну мову лише нарiччям нашої, а все на нiй написане - не вартим честi зватись лiтературою...
- Дай, дай, Миколо! - радо сказав Тарас. - Щоб їм три днi крутило й чхалось!
- Слухай, що я пишу. "Питають iнодi: чи здатна малоросiйська мова досягти вищого лiтературного розвитку? Нам здається, що прощенна рiч, коли ставлять таке запитання люди, якi нiколи не думали про малоросiйську народнiсть, - не через вiдсутнiсть симпатiї до неї, а просто тому, що не випадало їм думати нi про Малоросiю, нi про Росiю, нi про Європу, нi про Америку, та й нi про що в свiтi, як не випадало прочитати Кольцова чи Островського, яких вони, проте, мабуть, полюбили б, якби прочитали. Але ми трохи ображаємось за Малоросiю, коли таке саме запитання ставлять собi малороси, нiбито про це можна питати! Та хiба дозволено мати тут будь-який сумнiв?.."
- Побусурманилися! Заради лакомства нещасного готовi все вiддати! - ударив Тарас рукою по столу. - Пробач... - знiтився. - Добре ти їм утер кабаки.
Узявши iншу гранку, Микола Гаврилович зиркнув поверх своїх маленьких окулярiв на темпераментного надмiру гостя, i ледь помiтна усмiшка торкнулася його тонких виразних уст.
- Послухай ще й такий уривок, батьку. У ньому, власне, найголовнiше... Що й казати, яких тiльки людей не носить наша матiнка Велика Русь. Є такi молодцi, якi не тiльки не почуватимуть дружньої прихильностi до ёОснови", - не почувають її нi до жодного бiльш-менш порядного московського або петербурзького журналу; якi не те що по-малоросiйському, а й по-великоруському вчитися не дали б нiкому. Та про таких людей нема чого й говорити: ми готовi були б вiддати їх усiх з головою не тiльки малоросам, а хоч би й друзам, але й тi не вiзьмуть до себе. Ми говоритимемо тiльки про тих великоросiв, яких може, не соромлячись, назвати своїми людьми їх батькiвщина, i ми можемо запевнити малоросiв, що нiхто з таких людей не вiдмовиться назвати своєю думкою такий погляд на лiтературнi прагнення малоросiйської народностi.
Вiдтодi, як будь-хто у великоруськiй лiтературi холодно вiдзивався про це прагнення, часи змiнилися, не мало змiнилися ми, та й малоросiйська лiтература набула вже такого розвитку, що могла б обiйтися i без нашого великоруського схвалення, якби могли ми не спiвчувати їй. Коли у полякiв з'явився Мiцкевич, їм уже не потрiбнi стали поблажливi вiдгуки якихось французьких чи нiмецьких критикiв: не визнавати польську лiтературу означало б тодi тiльки виявляти власну дикiсть. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросiйська лiтература також не потребує нiчиєї ласки. Та й, крiм Шевченка, пишуть тепер малоросiйською мовою люди, якi були б не останнiми письменниками в лiтературi навiть багатшiй, нiж великоруська..." Ось так!
Тарас сидiв, оглушений словами, писаними про нього, й не знав, як бути. Йому хотiлося поцiлувати автора, подякувати йому за них i водночас боявся здатись сентиментальним, залюбленим в свою особу.
- Ти й справдi так про мене думаєш, як написав? - спитав нарештi тихо.
- Хiба я дав тобi чим-небудь привiд засумнiватися в моїй любовi й щиростi?
- Крий боже! Ми брати по Правдi. Добре сказав про нашу мову й лiтературу. Дяка тобi за це!
- Стаття пiде у перший номер "Современника"... - знiяковiв тепер господар. - Оленько! - гукнув, немов рятуючись од похвали. - Будь ласка, дай нам чаю!
Пили гарячий трунок i розмовляли стиха про те, що вже волало на всю Росiю. Мислячi, поряднi, чеснi люди не мали сили ждати й шукали свiтла в темрявi, зорi в нiчному мороцi самодержавства.
- Пристойний ви журнал зробили, - знову торкнувся гранок Чернишевський. - Програма теж цiкава... Боюсь лише одного: аби Кулiш та iже з ним не вибудували на цiй "Основi" свiй панський дiм етнографiзму та хуторянщини...
- Допоки я живий, Миколо, того не буде, - твердо сказав Тарас. - Матню не важко вишити, а як її носити серед людей!
- Їй-богу, гарно сказано! Цього i я злегка торкнувся у цiй статтi... I вам потрiбно, браття, iти вперед, iз усiма, хто встав за кращу долю!
- Правда, - зiтхнув Тарас. - Жаль, я старим зробився... У сорок шiсть...
- Поїдеш на Україну й там помолодшаєш, - торкнувся його руки господар. - Ще не купили землю?
- Щось там таке... Не продає нiхто менi...
- Ще є мiська, не панська. Не пробували купить таку?
- Дiйшли до цього саме. Так пише брат.
- У вас там - бочка з порохом. Подвiйний гнiт, дух волi й така, як дзвiн, iсторiя!..
- Пiдмокла бочка...
- Висохне. Для того, певно, їдеш на Україну?..
- Ну й хитрий ти, Миколо! - всмiхнувся на те Тарас. - Пiдсовуєш свої думки... Зi мною мiг би бути й одвертiший. Ще до заслання, братику, я намагався робити щось, аби тої! порох висушити...
- Пробач, ласкав будь... Добре, щоб ти осiв там, батьку пустив мiцне корiння по всьому Пiвдню...
- Тiльки б менi одужати!
- А лiкар був?
- Та-а, слухав...
- I що?
- Велять сидiти в хатi... А як же в нiй усидиш, коли душ за все болить, коли сатрапи хочуть селянству дати волi i в жебрацькiй торбi!.. Що там чувать нового? Буде вже т хиренна воля?
- Коли б давали чесно, давно була б. Мудрують, щоб бе землi. Вив'язують такi вузли...
- Сокирою по тих вузлах, сокирою!
- Без неї нам не обiйтися, батьку. Розхвилювавшись, Тарас вiдчув, що час iти, що сили в нього стане лише дiстатись, дому. Пiдвiвся важко.
- Вибач. Я мушу йти... Жаль, пiзно ми зустрiлися!..
Коли прощався з Ольгою, торкнувся її щоки своєю, а потим ще й поцiлував. Уперше. Неначе щось його примусило про ститись так, серйозно, мов назавжди.
Надворi стало легше. Нi, вiн таки людина волi, простору! Напевно, це в кровi у нього, вiд козакiв, яким був степ домiвкою, а шабля жiнкою. А мо', й сирiтськi мандри дають про себе знати й на старiсть лiт. Тодi вiн - боже праведний! - попоблукав...
Дороги вже попрокидали. Обабiч них здiймались гори снiгу... Як вiн хотiв побачити Кубань, Кавказькi гори - не довелося!.. Може, коли одужає i житиме бiля Днiпра, поїде... Там Кухаренко намарне жде... Як кажуть, йому вже боком вилiзли з засланцем дружба та листування. Хто знає, що вiн думає, проте нiчим нi разу не дорiкнув... Нi, Якiв справжнiй i вiрний друг!.. О! Хто ж то вийшов такий знайомий постаттю з дверей парадних Академiї?.. Жемчужников, либонь...
- Левко! - гукнув.
Спинився, постояв мить у нерiшучостi й оглянувся-таки.
- Куди ж це ти тiкаєш, Левку? Всмiхнувся в пишнi вуса, пiшов назад.
- Дай, думаю, зайду провiдать хворого. А вiн в бiгах! - обняв, притис легенько, поцiлував.
- Чкурнув iз дому трохи. Я ж степовик, син волi...
- Тобi уже покращало? - з надiєю спитав Левко. Вiн, власне, Лев, русак, як кажуть, справжнiй, а так шанує щиро все українське, що радий цiй маленькiй змiнi свого iмення.
- Та нiби став оклигувати... А може, звик... Ну, як там моя землячка?
- Добре.
- А дiти?
- Теж, як видно, степовики - розносять дiм, - всмiхнувся. - Про тебе знай питають.
- Зайду, зайду. Ось трохи ще пiддужчаю... Який з недужого їм буде кiнь! Лев усмiхнувся:
- Мають уже сiдло, гнуздечку й допитуються, де взять вiвса.
- Ох бiдна ж моя голiвонька! - сплеснув Тарас руками. - Та як же я його жувати буду!..
Пересмiявшись, пiшли поволi набережною. Лев рушив перший, нiби хотiв вiдвести друга на вiльний простiр, далi вiд Академiї. Бiля Неви, де снiг не був прокиданий, а тiльки ледь протоптаний, вiн зупинився, глянув з-пiд брiв на сфiнксiв, на вкриту снiгом рiчку й сказав Тарасовi:
- Читав твою "Марiю"... Страшна то рiч...
- Для бога чи для попiв?
- Для тебе.
- Я ж не пускаю її до друку.
- А по руках вона пiшла?
- Дав декому...
- Коли сюди додати ще й iншi твори, вислови твої в салонах, що враз стають крилатими, та щиру дружбу з "Современником", що став уже нестерпним для вiрнопiдданих, то вийде мало втiшного...
- Я не збираюся когось втiшати, - рiзко сказав Тарас.
- Про тебе йдеться... Я чув, що шеф жандармiв князь Долгоруков знову тобi погрожував... Не чим-небудь, а Петропавловською фортецею.
- Крий боже!.. - тихо сказав Тарас. - Я звiдти вже не вийду...
Вiн нiби був десь поряд; дивився, слухав свої слова й слова Жемчужникова i з похололим серцем уболiвав за долю таки ж себе самого. Подiбного з ним не було нiколи. Навiть в найтяжчi митi його життя.
- Наш "добрий" цар натiшився лiбералiзмом i вже, вважай, готовий явити кiгтi... Григоровичу, молю тебе, благаю: побережись!..
I знову це сакраментальне "побережись"! Воно йому вже так по серцю рiже, як гострий нiж.
- То що ж менi, не жити, а берегтись? - спитав, ураз вiдчувши знову себе готовим до протидiї та до борнi.
- Ти надто щирий, ходиш все по прямих дорогах. Он Чернишевський пише свої статтi з параболами та паралелями, а б'є у цiль, бо кожному, хто має розум, ясно, про кого йдеться.
- Знаю... I все ж отак не можу. Як б'ю, то б'ю!.. Помовчали. Невою, де мiлкiший снiг, ходили чорнi ворони. Лискучi, гордi, стриманi. Ну, справжнi царськi птицi.
- Не знаєш, де вони живуть? - спитав Тарас.
- Хто?
- Тi круки чи ворони. Не при царевi часом?
- Так, вид у них придворний, - всмiхнувся Лев. - Постав людськi лиш голови - й хоч у Державну раду!..
- Пiду додому, мабуть... - сказав Тарас, вiдчувши знову втому. Вона находить хвилями, немов туман в осiннiм лузi.
- Менi також уже пора, - озвався Лев. - Скажу малим, що ти прийдеш небавом. Хоч на рiздво... Домовилися?
- Вiвсом нехай пiдзапасуться!
- Буде. Не потерпай, - обняв Тараса. - Глянеш, коли прийдеш, - я вже скiнчив "Покинуту".
- Ти хитрий, знаєш, що прибiжу!..
Як Лев пiшов, оглянувся i похолонув: ворони йшли по снiгу до нього! За рядом ряд - лискучi, грiзнi, чорнi...
В майстернi трудно сiв на диван. Втiшався тим, що мав вiкно не на Неву, а в тихий дворик, де, крiм колони й кiлькох дерев, i не було на що дивитись... Смеркалося. Пiтьма вповзала важко, мов волохатий неквапний звiр... Спочатку вiн збирався в кутках кiмнати, потiм поволi рiс частинами, що пiдповзали з усiх сторiн до столу та до дивана, щоб тут зiйтися, злитися у щось єдине цiле й ковтнути... зорю?..
Встав, добув вогню i запалив руками, якi йому не пiдкорялися, високу грубу свiчку. Прислухався, бо враз йому здалося, що каркають отi лискучi ворони... Бридня! Вони давно в своїх палацах... Господи, та що ж це з ним!.. Звичайнi собi круки, а вiн з них робить... Смiшно... Трам-там-татам!.. О! Б'ють зорю?.. Нi, хтось пройшов по коридору, пiдстрибуючи. Це з молодих художникiв. Знайшов якесь цiкаве рiшення чи свiтлотiнь i радий... Та нi, таки б'є барабан... Трам-там-татам! Трам-там-татам!.. Все дужче, дужче, дужче... Кудись iдуть солдатики. Напевно, цар надумав помилуватись їхнiм парадним строєм. А може, стягує до себе ближче вiрнi свої полки? Як випустить селян на волю в однiй сорочцi - буде для них робота... Звiдки Левко дiзнався про тi погрози шефа синьо-мундирих? Де взяв "Марiю"?.. Мабуть, поему дав йому Тарновський чи Лазаревський... А в колах тих, де обретається князь Долгоруков, у Лева повно родичiв. Толстi, Перовськi... Трам-там-татам!.. Не може вiн спокiйно згадувати цього сатрапа царського, що був йому найвищим "благодiйником", у тiм сумнiм Закаспiї. Хоч вiн i дядько Лева, а справжнiй пес придворний Миколи Першого... Якась дурниця вийшла... Лев, пес... Невже так вдарила йому по серцю та дружня просьба Лева поберегтися? Пусте!.. А втiм, якщо згадать Мошни, Черкаси, Київ та бесiди "во назидание" вже тут-таки, в Санкт-Петербурзi, то перспектива померкне вельми, як тiльки що померк недовгий зимовий день.
Поволi встав, роздягся i тiльки зараз помiтив кошик з їжею. Михайло був i не застав! Сваритиме тепер... Вiн сварить також лагiдно, мов винен сам у всьому... Це ж треба, щоб у найтяжчу пору, у першi днi заслання вони йому зустрiлися, цi Лазаревськi! Щирi, чарiвнi душi... Спершу подумав був, що то лукава щирiсть, що поцiлунок за срiбняки... I досi сором пече за ту лиху пiдозру, за ту невiру. Вибачився, - й "неоднократне"! - а десь на днi душi помулює, мов неодмольний смертельний грiх...
- А-а, вже прийшли?..
Не спостерiг, як одчинились дверi й у них з'явився Федiр. Його мундир ударив, наче блискавка; аж потемнiло в хатi й душа пiшла, пiшла кудись униз, у прiрву!.. В солдати, мо', не вiддадуть - старий уже й недужий...
- Вечерю он принiс Матвiйович.
- Спасибi, бачив... - ледве добув iз горла слово.
- Лаявся за ваш непослух... Може, щось треба вам, то ви кажiть. Матвiйович мене просив дивитись, як за дитиною...
- Нi. Все гаразд, - поспiшно сказав Тарас, не зводячи очей з мундира. - Поїм i - спати, спати!..
- Тодi добранiч...
Дверi тихенько рипнули, й мундир пропав. Тарас заплющив очi й почув, як лоскiтне душа спливає в груди... Та нi, тепер до вiйська не вiддадуть... А раптом?! Зашлють туди ж чи на Кавказ...
Схопився, узяв свiчник. Вогонь тремтiв... Свiчник тремтiв... Рука тремтiла... К бiсу! Цього iще не вистачало, щоб вiн боявся!.. Треба спинити дрiж!.. Отак, отак... Вогонь палає рiвно... Ледь-ледь схитнувсь... То протяг... Гаразд... Тепер вечеряти! Як їсть, так робить, кажуть... Що тут принiс Михайло?.. Руки його не слухалися. Були якiсь немов чужi...
На антресолi, в лiжку, вiдчув, як добре мати свою кiмнату... I свiй вогонь... Горить, ледь-ледь похитується, немов живий... В казармi... А хай їй грець! Навiщо про неї, кляту, згадувати!.. Ось купить землю, хату собi поставить вiкнами па широчiнь Днiпра-Славути... Як же вiн переборов наругу ту, як витримав?.. Це ж десять рокiв!.. Нi, трохи бiльше. Його взяли на рiчцi у квiтнi, п'ятого, взяли жандарми; i почалися його невольничi, його "христовi страстi". А вирвався у серпнi, другого числа... Вважай, iще аж цiлих чотири мiсяцi!.. I, мабуть, тi чотири були найважчi... А першi - легшi?.. Першi були борнею, герцем, що розпочався ще в казематах Дубельта...
У Петропавловськiй пробило вiсiм... Вiн чув цей дзвiн i на Фонтанцi, у сорок сьомому, коли сидiв iз братчиками в тому розбiйницькому вертепi... Цi дзигарi й гармата, яка стрiля ополуднi - мов "благовiст" столицi, немов нагадування синам царя й отечества, що Їх там ждуть, що. за найменший спротив чекає кара... Певно, Левко Жемчужников не все сказав, що знає. Його щось тяжко змусило гукнуть йому: "Побережись!" Даремно вiн не потривожив би...
У грудях бiль подужчав. Де взявся знову кашель, що був притих. А може, справдi треба сидiти вдома й ждати... Чого?.. Одужання. Весни. Мандрiвки на Україну!.. Або жандармiв... Лiзе чорт знає що у голову! Як бог не видасть, свиня не з'їсть.
Дмухнув на свiчку. Спати! Раненько встане. Треба кiнчать портрет барона Клодта... Вiчно щось та не так! Як має час, майстерню, робочий стiл - нема здоров'я, сили нема трудитися. А там, було... Йому ж сам цар заборонив писати i малювати. Ать, два, тягни носок - i все життя!.. Найдужче його обурило якраз це мiсце вироку. I, як не дивно, зробило дужчим, здатним пiти на прю з усiм, чим намагалися його зламати, знищити сатрапи царськi, пiдлi його кати. Ще в кабiнетi Дубельта, перед портретом грiзного царя Миколи, коли йому оголосили вирок, вiн присягнув, - звичайно, тiльки подумки, - що марна праця їхня, що вiн не дасться зробити, з себе iграшку, захисника царя й престолу, що вiн нiколи не осягне того, чого його навчатимуть... А може, то було пiзнiше, вже на плацу в убогiй Орськiй фортецi? I там, i там. Хiба ж то раз доводилося йому клястися в тому, долати вiдчай та безнадiю!..
Проїхав хтось по Другiй-Третiй лiнiї... Невдовзi ще... А потiм - вершник чвалом промчав у глиб Васильєвського. Конита били лунко, мов барабан...
...Його везли, як на пожежу. Наче там, за рiкою Волгою, в степах Уральських, раптом усе завмерло, вклякло, ждучи нового воїна, грози хiвинцiв диких i всiх, хто ще не втямив, як добре жить пiд скiпетром царя Миколи.
Трудно тому повiрити, та все ж на восьму тяжку добу солдат Тарас Шевченко вночi влетiв до Оренбурга, зiскочив з воза й миттю... був упроваджений у передпокiй самого штабу корпусу, де й переспав до ранку на голiй, наче бубон, бруднiй пiдлозi.
Десь пiд обiд, приласканий уже батьками-командирами, лежав собi на нарах у пересильнiй тiснiй казармi й читав слов'янську бiблiю, коли почулася швидка хода, стук-грюк i молодий панок-чиновник кинувся йому на шию. Наглядачi, яких було тут двоє, перезирнулися.
- З ким маю честь? - пiдвiвся Тарас iз нар.
- Я ваш земляк, iз Гирявки пiд Конотопом. А звуся Федiр, Лазаревський. Я тут служу. Чи можу я вам чимось допомогти? - посипав, як iз мiшка горохом.
- Спасибi, - хмуро сказав Тарас. Попов у Третiм вiддiлi навчив його обачностi. - Я сам собi допоможу. Юнак знiтився, глянув на караульних.
- Повiрте, я вiд душi!.. - прошепотiв. - Ми з братом читали вашi книги...
- А як же ви дiзналися, що я це я? - всмiхнувся.
- Сказав земляк, що чув про вас вiд офiцера, який приймав. Прибiг i нiби вдарив мене по серцю: "Вночi до нас Шевченка привезли!"
Тарас не знав, як бути. I конфiрмацiя, i перемiна стану, й далекий шлях, i ця неждана зустрiч змiшалися в його душi.
- Пробачте... - озвався вже привiтнiше до юнака. - Два мiсяцi ледь не щодня мене терзали i так, i сяк, аби загнати на слизьке...
- Жандарми?
- Третiй вiддiл.
- Чув про такий... Вас вiддали в солдати?
- Еге ж. Iз правом вислуги.
- За вiршi?
- Хто багато знає, стає старим...
Постояли якусь часину тихо. А далi Федiр мовив, аби його пiдтримати чи й справдi так вважаючи:
- I тут є добрi люди. Щось зробимо для вас!..
- Спасибi.
- Я побiжу, - скривився Федiр болiсно. - Ждiть тут!
- А де ж менi подiтися... - всмiхнувся на те Тарас. - До смертi буду ждати...
На третiй день його покликали до генерал-губернатора. Вели бiгом. Як везли iз Петербурга. Напевно, тут вважається, що швидкiсть рiвнозначна посадi й чину того, хто дав наказ доставити когось кудись.
Проте прийняв не генерал, а пiдполковник. Глянув на нього пильно, гмикнув у пишнi чорнi вуса i раптом мовив лагiдно:
- Берiть стiлець, сiдайте,
Тарас присiв на край стiльця, готовий до будь-чого. Попов, друг велiй, також бував з ним лагiдний...
- Тарасiй, син Григорiя? - спитав так чемно. - А я Юхим Матвiйович... - Хотiв подати руку, але зам'явся i не подав. - Пан Лазаревський - родич чи давнiй друг?
- Нi се, нi те. Ми вперше тут зустрiлися.
- Прекрасно!.. Вiн так перейнявся вами, що я не мiг повiрити... Це робить честь йому i вам, - пригладив вуса. - То ви поет, художник?
Лише кивнув. Слова цi йому здушили горло. Було колись...
- За що ж до нас попали?
- В паперах сказано "за сочинение возмутительных й в высшей степени дерзких стихотворений".
- Ну й ну... Кого ж вони так "возмутили?" - примружив гарнi очi.
- Царя самого нiби...
- Ото! То ви.. - затнувся, не доказав того, що мав на думцi. Устав, пройшовся по кабiнету, хмурячи густi кошлаг брови. - Можете провiдать пана Лазаревського й заночувати в нього. Бiля костьолу, будинок Кутiна, - сказав, нарештi тихо. - Куди дали призначення?
- Фортеця Орська. П'ятий батальйон.
- А-а, до Мєшкова. Iсаєв там комендантом.
Таки подав правицю i мiцно стис Тарасаву.
Курним убогим плацом, мимо фонтана, який не дiяв, пiшов шукать єдиного свого знайомого в усьому цьому краї. Може якби сюди приїхав сам, iз волi власної, зустрiв би щось цiкаве i навiть варте пензля, - як Вася Штернберг! - а так усе довкiл йому було чуже й вороже. В'язниця є в'язниця, нехай вона й не замкнена. Iшов, а серце бралось тугою, а очi повнилися йому сльозами, а думка билась, нiби орел у клiтцi... Гори мої зеленi, i мiй Днiпро, i Київ мiй золотоглавий, i милий степ!.. Новий знайомий Федiр зустрiв його, як брата рiдного.
- А це Сергiй Левицький, також земляк, - пiдвiв до нього русого молодика.
- Яке це щастя!.. - радiсно схопив його долоню i стис легенько, нiби вона була з кришталю чи порцеляни.
- Щастя моє лишилось, друже, на Українi, - сказав Тарас.
- Пробачте... Я мав на увазi лише себе... що бачу вас... - геть розгубився хлопець. - Я знаю вас ще з Києва, де вчився в унiверситетi...
- Ми зустрiчалися?
- На жаль... - розвiв руками.
- Сiдайте. Зараз ми щось придумаємо... Ну, молодець Матвєєв!.. - заметушився Федiр.
- Юхим Матвiйович? То я оце вiд нього. Покликав сам, поговорив i навiть дав твою адресу.
- То чоловiк! Iз козакiв уральських. Знає, почому лихо.
- Не думав я i не гадав, що й тут знайду спiвзвучнi, рiднi душi. Спасибi вам! - сказав Тарас розчулено.
- Все ваш "Кобзар" та "Гайдамаки", - признався щиро Федiр. - Як прочитав-то нiби менi-розвиднiлося, немовби я лише тодi став зрячим...
- А я не мiг повiрити, що є таке, що можуть бути вiршi, якi отак беруть за душу, - додав Сергiй.
- Ну, хлопцi, годi, годi!.. - спинив Тарас. - Захвалите, i стану дерти носа...
- А вiн i так у вас кирпатий, - пирснув зненацька Федiр.
- Справдi? - пiдтримав жарт. - Вiн був прямий... Це вже в дорозi вигнувся, бо везли, наче генерала, - аж заганяли коней.
- Судив сам цар? - спитав Сергiй серйозно.
- Нi, граф Орлов. А цар лише погодився i ще додав, як кажуть, рукою власною: "Под строжайший надзор й с запрещением писать й рисовать". Ось так, панове молодцi... Прошу любити i жалувати!..
- За що ж вас так? - скривився Федiр, нiби хотiв заплакати. - За ваш "Кобзар"?
- Нi. Iншi вiршi тому виною, що не друкованi. Поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим..."
- Поглянути б хоч краєм ока! - вигукнув Сергiй пiвголосом.
А Федiр взяв його за лiкоть i показав на дверi, де хтось мiг їх пiдслухати.
- А що, якби ви, хлопцi, мене вгостили чаєм? - гукнув Тарас. - Та ще б коли до чаю якусь закусiю!..
Пiсля вечерi зняли матраци з лiжок, поклали їх на пiдлозi та й полягали покотом: Сергiй, Тарас i Федiр. В будинку тихо-тихо. I з вулицi не долiтало й звуку...
- Як у могилi!..
- Рано лягають спати... - сказав Сергiй.
- Разом з курми, - озвався Федiр.
- От би хоч щось почути iз тих поем! - не мiг Сергiй лати свою цiкавiсть.
- Далеко сплять хазяїни?
- Аж в iншому крилi будинку, - шепнув Сергiй.
Тодi чого ж ми шепчемося, мов неофiти у катакомбах? А й справдi, - мовив Федiр i засмiявся.
- Дещо я розкажу по пам'ятi... Але дивiться, хлопцi, аби нiде нiкому!.. Бо вам ще гiрше буде. Менi вже й так, як кажуть, по саму зав'язку...
- А смертна кара? - глухо спитав Сергiй.
- Мiй вирок - гiрший смертi. Повiльна смерть страшнiша кулi й шибеницi...
В незрушнiй, мертвiй тишi Тарас почав неголосно поему "Сон":

У всякого своя доля
I свiй шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край свiта зазирав,
Чи нема країни,
Щоб загарбать i з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирав
Свата в його хатi,
А той нишком у куточку
Гострить нiж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кiшечка, пiдкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурi в печiнки, -
I не благай: не вимолять
Нi дiти, нi жiнка...

Читав усе, що пам'ятав, що збереглось у вирi, який його викручував останнiм часом, i сам немовби знов повертався у тi роки й години, коли писалися оцi рядки любовi й гнiву, коли вiн зносився на крилах муз, сягав вершин людського духу й радо вiв за собою iнших, тих, що дрiмали довго й попрокидалися, почувши дзвiн його душi. Не бачив лиць, а тiльки чув нiму спiвзвучнiсть хлопцiв, а може, й страх за нього й власну долю. Стишував до краю голос i пропускав мiсця найбiльш крамольнi, та все ж було й вiд тих, невинних, моторошно... Облишив "Сон", узяв з "Кавказу" мiсце, яке немов написане й про цi краї:

...Читаєм божiї глаголи!..
I од глибокої тюрми
Та до високого престола -
Усi ми в золотi i голi.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хлiб i сiль почiм!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тiльки сакля очi коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам,
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тiй собацi!..

- Там ходить хтось, - сказав тихенько Федiр i доторкнувся його руки. Прислухався... I справдi нiби ходить, рипить пiдлога.
- Тарасе, ви зiйшли до нас iз неба!.. - прошепотiв Сергiй Левицький.
- Коли б то, - тихо зiтхнув Тарас. - З Фонтанки я, iз казематiв Третього вiддiлу "зiйшов" сюди.
- А ще ранiш, до того?
- З крiпацьких злиднiв. Хлопцi, я чверть столiття був крiпаком!..
- Жахливо...
- Злочин!..
- Нинi в неволi знову... Завтра вдягнуть мундир!.. Лежали довго в тишi. Не стало чути крокiв у коридорi.
Щоб не заплакать при земляках, Тарас почав улюбленої своєї пiснi:
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная...
Не змiг спiвати далi, бо та зоря, та дiвчина i та земля тепер йому явитись можуть хiба ввi снi...
Здолавши тугу, тихо завiв iще сумнiшої, бо всю дорогу вiд Петербурга в душi його вилися лише пiснi печалi й горя:
Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька.
Заболiло тiло, бурлацькеє бiле,
Ще й головонька, ще й головонька.
Нiхто не заплаче по бiлому тiлу,
По бурлацькому, по бурлацькому;
Нi отець, нi мати, нi брат, нi сестриця,
Нi жона його, нi жона його...
Сергiй пiдтримав - гарним, високим голосом, пiшов за ним по пiснi, мов по життi. I Федiр вторив баском, крiзь сльози; бо всi вони були тут, мов тi бурлаки, без матерiв, дружин, дiтей...
В чужiй землi, й самi чужi...
Раненько прибiг солдат, розгублено оглянув їх, не бачачи мiж них вiйськового, i мовив, дивлячись собi пiд ноги:
- Шевченко, до каптенармуса!
- Ну, от i все, - сказав Тарас. - Прощайте, други! Маю уже призначення. Фортеця Орська, п'ятий батальйон... Коли-то ще побачимося!..
- Гора з горою, кажуть... - почав Сергiй було втiшати, але замовк.
- Чим зможем, допомагатимемо, - сказав похмуро Федiр i вiдвернуся, дiстав хустину.
- Пiду вже, мабуть, браття...
Обняв по черзi, поцiлував i швидко вийшов.
Невдовзi його ввели в якусь похмуру кам'яницю, i чоловiчок з хитрим, як у кота, обличчям недбало глянув, змiрявши його очима, узяв мундир, штани, шинель i кинув йому на груди.
- Мiряй! - сказав так, нiби Тарас просив у нього собi обнови.
- Що, прямо тут? - оглянувся. - А як зайде хто-небудь?
- Не бiйся - дами тут не бувають! - оскалив зуби пан каптенармус.
Солдат також всмiхнувся. Пiдвiв до лавки й спритно стягнув сюртук. Подав мундир.
- Вдягайте.
- Воно ж тiсне...
- Так треба. Солдат повинен бути неначе лялечка!
- Штани також?
- Звичайно... Тепер шинель...
- Як влито! - в долонi ляпнув каптенармус i пiдкрутив котячi вуса. - А ти казав...
Тарас стояв i слухав, як кров йому поволi холоне в жилах. Ось та страшна, пекельна мить, що вiдокремить його вiд свiту волi, вiд того, чим вiн жив останнi дев'ять рокiв i що зробило з нього людину, вiльну серцем, i правдослова гноблених!.. Кати людськi, сатрапи царя-тирана, цербери!..
Щосили зцiпив зуби, щоб зупинити сльози, якi уже душили горло й ось-ось могли йому заслати очi. Повинен бути кременем, бо це лише початок, бо попереду ще довгий-довгий незнаний шлях по муках, тернистий шлях!..
...Перше, що вiн побачив в Орськiй, - це каторжан, якi понуро лагодили розбитий шлях, та муштру (своє тяжке прийдешнє!) бiля казарми. Вiн так уп'явсь очима в це богомерзьке дiйство, що й не помiтив, коли спинились конi й поручик По-чешев гукнув йому чи сам собi:
- Приїхали!
Стрибнувши з воза, Тарас ступив крок-другий за офiцером i знову глянув на всипаний жорствою плац.
- Подобається? - спитав поручик. - Завтра i ти почнеш отак "виходити в люди". Ти ж з правом вислуги? - перепитав.
- Еге... А iншого шляху немає?
- Для конфiрмованих, - та ще самим! - пiднiс рудий вiд тютюну великий палець, - є тiльки цей. Ать-два, ать-два - i в унтерах! Ну, як?
Це поки сонце зiйде, то роса очi виїсть... - зiтхнув Тарас.
- Тут не столиця, i плац, на жаль, не бальний зал... - . всмiхнувся.
Хотiв йому сказати, що вiн з людей, а не з панiв, та не сказав: хай думають собi, що хочуть.
- Зажди отут, - звелiв поручик строго, коли ввiйшли у сiни чи коридор. Сам одчинив неоковирнi й скошенi сосновi дверi, виструнчився i увiйшов таким же кроком, як ходять тi горопашнi там, на плацу. Невдовзi, правда, почувся смiх, вiтальнi дружнi вигуки. Як кажуть, ворон вороновi ока не виклює... А з вулицi через прочиненi надвiрнi дверi чулися рiзкi команди, гупання важких чобiт i брязкiт зброї. "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" - "спiвав" якийсь служака з таким натхненням, що нагадав Тарасовi весняний стогiн горлицi.
Ховаючи папiр, - розписку, певно, - поручик вийшов швидко i наказав:
- Марш представлятись батальйонному! Потому, вже тихiше, можливо, навiть iз спiвчуттям, промовив людськi слова:
- Прощай, солдат. Моя тобi порада: як гнуть, то гнись, викручуйся; iнакше - геть зламають... Ну, будь здоров!
Пригнувшись, - дверi були низькi, - шмигнув мерщiй на вулицю. Той батальйонний, видно, не з тих, iз ким поручики запанiбрата...
- Заходь! - гукнули басом iз кабiнету. Тарас поставив ранець, поклав шинель на нього й, осмикавши, як фрак, мундир, ступив у дверi.
- Здрастуйте... - сказав несмiло, вгледiвши похмурий вид батальйонного, що возсiдав гранiтне якось, монументально за невеликим легким столом.
- Шевченко? - звiв на прибулого бровастi чорнi очi. Тарас кивнув.
- Ще не служив?
- Бог милував.
- Не до душi вiйськова служба? - скривив м'ясистi губи. - Художник я.
- А вскочив за написання вiршiв!.. - узяв папiр i знову поклав на стiл.
- I вiршi також пишу...
- Писав! - пiднiс гранiтний палець. - Знаєш, що заборонено тобi писати i малювати? Гляди менi, Шевченко! Щоб був як штик! Просили тут за тебе... - примружив гостро очi. - То я вiзьмусь, при змозi, сам i вимуштрую такого унтер-офiцера, що рiдна мати тебе впiзнать не зможе!
- Вони просили, певно...
- Мовчати! - встав. - Вiднинi ти повинен знати одне лиш слово "слухаюсь"! Ну, ще хiба "так точно!"...
- Так точно! Слухаюсь! - хтозна-чому гукнув Тарас.
- Отак-то, - вже спокiйнiше сказав гранiтний капiтан. - Служитимеш у третiй ротi, за номером сто дев'яносто першим. Iди й представся ротному. Здається, вiн на плацу. Й гляди менi, Шевченко...
- Щоб був як штик! Так точно! Слухаюсь!
- У тебе добра пам'ять, - глибокомудро нахмурив брови батальйонний. - Збагнеш статут... Старайся!
- Дозвольте йти?
- Iди.
- Так точно! Слухаюсь!
Крутнувся, мало не впавши, й поспiшно вийшов iз кабiнету. Ледь зачинивши дверi, вiн засмiявся. Може, щоб не заплакати. Матвєєв просив за нього, мабуть, i цей Мєшков тепер покаже йому козу осмалену!.. Звiрюка, кат... Який-то ротний? Певно, отой спiвун? "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" О господи! Тобi ще мало рабства, що допустив на цiй землi й солдатчину!..
На лихо, вiн угадав. Якийсь похмурий унтер йому вказав на Спiвуна, коли спитав, хто буде його начальством. Цей також був капiтаном. Проте струнким, високим, як тополина.
- Здрастуйте! - гукнув Тарас, вловивши мить, коли Спiвун дав спокiй своїм спiтнiлим жертвам.
- Здоров. Що скажеш? - вирячився на новачка.
- Прибув у вашу роту.
- Ще не служив?
- Так точно!
- Прибув звiдкiль?
- Iз Петербурга.
- Горiлку п'єш?
- Так точно!
- А де навчився правильно вiдповiдать начальству?
- Ось тiльки що сподобили пан батальйонний.
- О, вiн сподобить!.. - хмикнув. - Новеньких страх як любить. А ще коли з артистiв!..
- Художник я, Шевченко.
- Хохол?
- Так точно!
- Будеш козлом одпущення. У тебе є двi вади: хохол, артист...
- I третя - людина я.
- Тю-тю! Вiднинi лише солдат. Як хочеш жить, забудь про все... А зараз - марш в казарму!
- Слухаюсь!
- Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! - зигтiв аж до казарми високий голос ротного.
На другий день раненько взялись за нього, грiшного. Приставили найперше "дядька", аби навчив усiх солдатських мудрощiв, а по снiданку вивели його на плац, дали рушницю в руки i почали робити з нього слугу царя й захисника отечества. Як видно, це для них було розвагою, щось на зразок театру або вертепу. Крiм Спiвуна, прийшло душ п'ять молодших офiцерiв, двi жiнки й сам батальйонний командир. Спiвун командував, старий солдат, приставлений до новачка, показував, як що робити. "Публiка" втручалась теж. Мовчав один лише Мєшков. Нарештi, й вiн не витримав. Пiдбiг, вiдтрутив ротного й узявся сам до дiла.
- Носок, носок, таку твою!
Здуваючи з вусiв краплини поту, Тарас потяг носок навмисне у протилежний бiк. Мєшков вiд того осатанiв.
- Стiй! Струнко! - крикнув. - Налiво кроком руш! Ать-два, ать-два! Тягни носо-ок! Тягни носо-ок! Куди ж ти тягнеш, йолоп царя небесного?! Отак, отак! - пройшовся сам, чим викликав аплодисменти дамської частини глядачiв. - А що в руках у тебе? - спинився перед новобранцем.
- Не знаю, ваше благородiє!.. - вiдсапуючись, сказав Тарас.
- Рушниця! Для чого вона тобi? Стрiлять, колоть врага царя й отечества!
- Так точно!
Свiдок тому сам бог, як пiдмивало використати властивiсть ту рушницi, бо лютий враг отечества стояв за крок вiд нього i намагався знищити людину в ньому, вбити живу i вiчну душу!..
- Збагнув, збагнув, таку твою? - мов випробовував його терпiння.
Тарас мовчав. Щосили зцiпив зуби. Проте в очах у нього, напевно, все ж вiдбилося його страшне бажання, бо, стрiвшись з ними поглядом, Мєшков знiтився раптом, позадкував i крикнув:
- Струнко! Направо! Марш! Iшов i чув мєшковський бас:
- Фу-у, сатана... Художник!.. Розбiйник вiн справжнiсiнький!..
Щось щебетали дами. Почув лише: смiються з його вусiв, вiдпущених ще в казематi. Бороду зголив давно, а вуса лишив собi, хай будуть; як в запорожцiв...
- Кру-у-гом!
На зло крутнувся не через те, що вчили його, плече. Нiколи нiхто не зробить з нього солдата, ляльку! Вiн краще вмре...
- Стiй! До ноги! Поставив не до тiєї.
- Тьху! - плюнув iзпересердя пан батальйонний. - Ти в школi вчивсь?
- Так точно!
- В дяка?
- А потiм ще й в Академiї мистецтв.
- Бездарнiшого не зустрiчав! - розвiв Мєшков руками.
Тарас всмiхнувся нишком. Почув би це великий Карл! Аби Жуковський... Може, якби вони побачили його в такiй бiдi, то помогли б... Подати б їм iзвiдси голос!.. Мов з того свiту...
- Струнко! - пiдскочив знову батальйонний. Вiн, мабуть, трохи з мухою у головi... - На пле-е-че! Кру-у-гом! На-а-лiво! Марш!
- Вiдставити! - почувся iнший голос. Так захопилися, що й не помiтили, як пiдiйшов сам комендант фортецi.
- Що за солдат?
- Новенький, ваше благородiє. Iз конфiрмованих по височайшому указу.
- А-а, пан художник!.. - немов зрадiв уже, як голуб, сивий генерал. - Панове, ви всi вiльнi! - недбало кинув через плече. - А з вами я погомоню. Ось хустка, витрiть, будь ласка, пiт... Менi писав про вас Матвєєв...
- Спасибi... Думав, що пропаду... - сказав Тарас, вiдсапуючись. - Взялися круто...
- З нудьги вони втрачають тут людську подобу. Горiлка, карти, пiдступи один супроти одного... Ви не мисливець? Тут полювання знатне! Пташви!..
- Не знав... не взяв, що треба... - озвався.
- То не страшно. Вiзьмете в мене.
- А випускатимуть мене з фортецi на полювання? - схопився Тарас за ниточку.
- У вiльний час - будь ласка.
О, це вже щось! На волi, десь пiд кущем над рiчкою чи й у степу, писати можна нишком...
- Дозвольте, ваше благородiє, просити вас... - осмiлився.
- Ви хочете найнять квартиру? - зрадiв старий своїй догадливостi.
- Немов у воду глянули... Казарми...
- Знаю, знаю! Скажу сьогоднi ж Фiшеру, щоб пiдшукав для вас що-небудь. Фiшер - також солдат iз конфiрмованих. Поляк. Ви теж iз Царства Польського?
- Нi. З України.
- А-а, з Малоросiї... То я скажу Мєшкову, щоб вам дозволив жити поза казармою.
Сказав, пiшов. Так нiби раптом вичерпався запас снаги на добре дiло. Дивуючись, Тарас провiв його очима аж до будинку, який стояв на чiльнiм мiсцi. Нi, свiт таки не без людей! Коли вже й тут, у дикiй оцiй пустелi, знайшлись вони, то доля ще вiд нього не вiдвернулася!..
...Пригнiчене, прибите .зло затаюється i жде, коли проб'є його година.
Надвечiр якось Тарас iшов з казарми в свою кiмнатку, найняту йому поляком Фiшером, задумався про щось своє i вгледiв батальйонного всього за кiлька крокiв. Спинився, зняв кашкет не лiвою, а правою рукою.
- Шевченко, а йди сюди! - пiдкликав його Мєшков, який недавно, днями, одержав чин майора. - Ось ти себе вважаєш за благородного, а й досi ще не знаєш, як слiд знiмать кашкет перед начальством. Ступай на гауптвахту й скажи, що я звелiв вiдсидiти тобi добу за незнання статуту.
- Так точно! Слухаюсь! - гукнув Тарас.
- До речi, - хмурячись, спитав майор, - ти на квартирi? Завтра ж, - коли вiдсидиш, - збереш свої манатки i марш менi в казарму!
Тарас був так уражений, що не спромiгся мовити сакраментальне "слухаюсь!". Проте Мєшков, на диво, не зауважив йому за те, а мовчки пiшов собi.
Iз жалем Тарас звернув на стежку, втоптану до гауптвахти, й побрiв по нiй, мов на голгофу. Десь трохи бiльше мiсяця погралася iз ним, як кiшка з мишею, примхлива доля. Вiн жив собi пристойно (для цих умов) i раптом - ця фатальна зустрiч!.. Треба ж було пiти якраз сюдою й саме о цiй порi... Мєшков його не зачiпав вiд того дня, коли Iсаєв визволив i взяв пiд добру руку, а тут одразу вдарив iз двох стволiв. Губа й казарма! Знову випробування. Iще одне. А скiльки їх попереду?..
Унтер, що вислухав його печальний вирок, дiстав ключi, безмовно завiв його до камери й замкнув. Ну, геть як на Фонтанцi! Тiльки йе те вiкно, не та пiдлога, стеля, та й замiсть лiжка - нари... Замок так само клацнув... Треба сприймать такi обставини як ординарнi, треба звикать до них. Хто став на прю з тиранами з одним лише сумлiнням та небажанням сприяти злу, приречений страждать i дух свiй змiцнювати в нерiвнiй битвi з ворогом!.. А може, це йому спочинок перед казармою, де п'ятдесят нещасних душ живуть у брудi й смородi?.. Це, може, бог йому послав Мєшкова як благодать?.. Всемилостивий угледiв з неба, що вiн, Тарас, уник якоїсь дещицi з тих мук, яких йому призначено зазнати тут, i возроптав, ошуканий в своїх найкращих замiрах...

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам дiла твої судить!
Нам тiльки плакать, плакать, плакать,
I хлiб насущний замiсить
Кровавим потом i сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить... -

спливло з далеких країв i днiв... Ой, як тодi писалося!.. Лише два роки тому!.. Пропало все... Ще добре, що цей "Кавказ" устиг послати за кордон. То, може, там не згине...
Сiв на краєчок убогих нар. Це ж на Вкраїнi в розпалi зелене, дивне лiто, як все росте, буяє, повниться новим життям!.. А тут - пiски, якась убога травка, кущi, обдертi вiтром, i сонце, сонце... З чого живуть киргизи? Убогi страх, а гордi, якiсь величнi навiть, i водночас простi-простi, мов дiти... Йому б сюди паперу, фарб та пензлiв!.. Без них, без вiршiв вiн згасне тут, як вогнище посеред поля, i тим потiшить лютих своїх катiв!..
Зiскочив з нар, пройшовся сюди, туди. Ну, тiло вони заслали, замкнули тут, у цiй хурдизi, а дух, душа - на волi! Вiн може думать, згадувати свiй рiдний край, журитися його журбою, вiн може й далi словом ламать кайдани в душах свого народу, будить людей i тим не дать заснути собi самому. Вiн плоть од плотi i кров од кровi...
Крiзь вир думок, крiзь муку, а може, з неї, вродилися новi слова, новi рядки, нове життя:

Думи мої, думи, мої,
Ви мої єдинi,
Не кидайте хоч ви мене
При лихiй годинi.
Прилiтайте, сизокрилi
Мої голуб'ята,
Iз-за Днiпра широкого
У степ погуляти...

Спинився, вражений цим воскресiнням себе самого, й метнувся шукать папiр та олiвець. В кишенях голо, порожньо, в хурдизi теж... Прокляття!.. Хiба що - запам'ятовувати, ховати в мозку, в серцi?.. Злякано знов прочитав по пам'ятi... Є, є! Не сон, не виплiд його уяви, а справжнiй вiрш!..

З киргизами убогими.
I вони убогi,
Уже голi... Та на волi
Ще моляться богу.

Пробiгся знову камерою, шепочучи новi рядки, i раптом вкляк бiля вiкна, залитого багровим сяйвом сонця, що вже сiдало десь за степами. Може, на Українi...

Прилiтайте ж, мої сизi,
Тихими речами
Привiтаю вас, як мати,
I заплачу з вами...

Перечитав ще й ще... Сльозами втiхи, радостi омив свого новонародженого, своє дитя єдине на цiй землi з пiску та сонця... Тiло замкнути можна, а душу зась! Душа людини вiльна, допоки є у нiй любов до того, що дороге, що варте мук!
Веселий вийшов з камери на другий день. Аж унтер на нього вирячився, мов на блаженного.
Збирав свою мiзерiю, готуючись брести в казарму, коли прийшла чудова думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до неї вiршi й ховати в чобiт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й нi разу вiн не бачив, щоб хтось полiз у чоботи... То це ж його рятунок!
Схопив паперу аркуш, згорнув його учетверо i записав щонайдрiбнiше "Думи мої", свiй перший вiрш солдатчини. Як милувався зробленим, почулися чиїсь поквапнi кроки, i вiн мерщiй запхав той зшиток за халяву. Вдоволений, пiдняв свiй ранець...
- Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? - запитали його спiвучою, якої вiн iще не чув тут, мовою.
Подумав - Федiр Лазаревський! Проте, коли оглянувся, побачив зовсiм iншого, не знаного йому панка.
- Так, - мовив стримано, бо земляки йому стрiчались всякi.
- А я - Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який...
- Та знаю, знаю! - радо не дав йому домовити. Впустив до бiса ранець i, пiдiйшовши, подав пришельцю руку. - Менi про вас розказував ваш милий брат.
- Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про вас дiзнався, бо їздив у службових справах далеко в степ.
- Сiдайте, прошу! - скинув з стiльця шинель. - Оце зiбравсь... Наказано в казармi жити...
- Хто наказав?
- Майор Мєшков. Хiба пiти до генерала?..
- Iсаєва зняли з посади коменданта.
- Коли?
- Учора вже й передав усi дiла.
- А я ламаю голову, чого Мєшков за знятий не так кашкет послав мене на гауптвахту... - зiтхнув Тарас.
- Я попрошу!..
- Не треба. Вже вiдсидiв. I як! - засяяв усмiшкою. Кортiло страх похвастати своїм солдатським первiстком, та побоявся. Краще, аби про зустрiч з музою нiхто не знав. Йому ж царем заказано писати вiршi!..
- Я тут привiз журналiв трохи.
- Справдi? - зрадiв Тарас. - Уже чотири мiсяцi, як я не бачив жодного... Тут цiлий скарб!.. I "Современник" навiть!.. "Отечественные записки"!
- А як у вас з грошима? - спитав Михайло тихо, нiяковiючи.
- Спасибi. Є ще трохи. Пропити мусив iз офiцерами, щоб не ввавжали гордим... А ще один позичив i - мов забув...
- Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справдi, тут не варто тримати зайвi грошi. Помовчали.
- Менi пора, - зiтхнув Тарас. - Вiдбiй небавом. Треба переселятися.
- Можна, я проведу? - схопив Михайло ранець. Тарас забрав.
- Звичайно. А нести цю мiзерiю я маю сам. Смiятимуться... Тут є свої закони. Окрiм статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.
- Спасибi вам, Мустафа! - гукнув, щоб чув господар. Визирнувши в ледь-ледь прочиненi убогi дверi, той закивав:
- Корош, корош.
Надворi Тарас оглянувся i мовив сумно:
- Добре на самотi... А там, у тому вавiлонi!.. - кивнув у бiк казарми. - Не побажаєш того i вороговi... Пiвсотнi доль - понiвечених, напiвживих, зхудоблених... Вже за одну солдатчину царi достойнi!.. Вибачте...
- А що з людьми тут дiють! - пiдтримав його думки Михайло. - Я надивився. Нiби вони й не люди, а так собi, скотина... Весь корпус тут i стоїть для того, щоб "усмирять".
- Товариш був у мене, - сказав Тарас, - убили десь на Кавказi... Волею, сердешний, снив, а вмер, чужу пригнiчуючи...
- Тут теж бунтують iнодi, - сказав Михайло з натяком.
- Я все одно стрiляти в цiль не вмiю.
- Навчать.
- Якщо не схочу, то не навчать!
- А як уб'ють?
- Коли прийдеться вибрати, чи смерть, чи кат, я виберу, Михайло, перше...
Били уже вiдбiй. Солдати, що десь затрималися, вбiгали мерщiй в казарми. Темрява лягла раптово, нiби звалилась з неба, де ще кривавився далекий край.
- Спасибi вам, Михайло, - сказав Тарас, подавши руку. - Будете у цих краях, провiдуйте.
- Василь також вiтає вас, страждаючи бiдою вашою.
- Це ж хто такий?
- Наш старший брат.
Тарас обняв Михайла й, розчулений, врочисто мовив:
- Благословенна мати, що народила таких синiв!
Не озираючись, пiшов у чорнi дверi свого вертепу, звiдки ще чувся крик, команди, п'янi брутальнi спiви...
...Цей день був днем великої печалi й радостi! Нi, спершу все-таки явилась радiсть...
Знеможений цингою та ревматизмом, що мучили його всю осiнь-зиму, лежав собi в казармi й радiв, що день уже минув, що взавтра знов недiля (на муштру не поведуть!), аж вiдчинились дверi й поштар гукнув:
- Шевченко, тобi посилка!
Скочив на рiвнi ноги, як молодий, пiдбiг, узяв. Вiд Лизогуба! Господи, то, може, це?..
- Важке й незручне... Поки допер, упрiв.. - занудив старий поштар.
Дiстав останнiх пiвкарбованця, вiддав йому i знову впився поглядом у дорогий пакунок. Поклав на нари, з яких устав (таки важке!), обмацував з усiх бокiв, а розкривать боявся... Малярська скринька нiби?.. Твердi кути i гранi... Де ж нiж?.. Та ось вiн, ось вiн...
Руки йому тремтiли, як розрiзав, знiмав торбинку бiлу... Це ж полотно!.. їй-богу, скринька й фарби!.. Скарб, сущий скарб!
Обмацував, немов слiпий, новенькi, ще не займанi всiлякi тюбики й не витирав щасливих слiз. Рiк, цiлий рiк не бачив вiн цього добра! А ще ж папiр i пензлi та олiвцi!.. Й Вiльям Шекспiр!.. А скринька та, яку вiн бачив ще недоробленою в майстернi в Седневi... Хто б мiг тодi подумати, що через рiк вона до нього з'явиться, мов благовiст, в оцiй тюрмi незамкненiй, в оцiй пустелi!..
Брав кожну фарбу в руки, ласкаво пестив, нiби вона жива, i цiлував, нестямлений таким дарунком. Добре, що всi кудись запропастилися й нiхто того не бачив, нiхто не лiз дивитися... чи й куштувать. Тут тьма була така густа, дрiмуча, що все оцiнювалося лише на зуб чи горло. Хiба то раз, вернувшись з мандрiв за межi фортецi i не знайшовши своїх книжок, випитував, в який занесли шинок, i викуповував з того полону!..
Як стали сходитися, вiн заховав пiд голови свiй дивний скарб i знов розкрив лише тодi, коли вся бiдна братiя позасинала. При свiчечцi, що ледь яскрiла, перебирав своє добро неоцiненне i знову плакав. За вiсiм мiсяцiв життя в казармi, якi, вважай, прослабував (останнiм часом болiли зуби й очi), вiн став таким чутливим i тонкосльозим, що соромно було людей. Ледь що, у сльози. З болю не плакав, правда. Бiльше з журби, з нудьги та радощiв. Одержав лист вiд Лизогуба, - таки Андрiя, а не Iллi, - посипалися його гiркi. А там княжна Варвара озвалася до нього щирим словом... Михайло Лазаревський лист надiслав iз Петербурга, куди поїхав... А то Василь прислав сигар i п'ятдесят карбованцiв... I Федiр його весь час не забуває... Це вохра? Це, здається, сурик?.. Щось став вiн гiрше бачити... I як художник, втратив колишнiй зiр. Аж страшно! Колись, було, дивився на все в природi - живе, ба навiть i неживе, як на довершенiсть, як на картину, викiнчену i досконалу, а нинi нiби очi перемiнилися: нi лiнiй, нi барв не бачить бiльше... Господи, а раптом те вiдчуття прекрасного пiшло назовсiм, втрачено!.. Ось буде день... День буде. А дозвiл малювати?.. Поганин Август i той, як висилав Овiдiя в страшну країну гетiв, не боронив писати та малювати, а християнський "ласкавий" цар заборонив йому рукою власною i те, i те!..
Сiрiло, коли заснув, сховавши своє багатство. I снилося воно йому. А може, вiн i не спав, розбурханий давно незнаним щастям, передчуттям повернення у царство лiнiй та кольорiв, у свiт краси?..
Прокинувся iз усiма i, тiльки змiг, чкурнув у степ. Скрадаючись поза валами, - бо прихопив папiр малярський та олiвець, - невдовзi вийшов на вiльний берег рiчки, порослий де-де шелюгою, що вже прокинулась, зарожевiла й пахла так само, як днiпровська... З веселим криком плинуло на пiвнiч птаство, й душа його зривалася услiд йому. Всiм тiлом вiн чув той тужний весняний крик, той помах крил закутих i навiть десь краєчком серця вiрив, що раптом злине, злине в блакить небес i стане там журавлем чи лебедем...
Урал набух, пiдняв високо воду й шумiв густою, кригою, що йшла i йшла в далеке Каспiйське море. А берег був пустельний. Пiсок, бур'ян та шелюга... Це те, що там, на рiднiй його землi...
Примружившись, побачив луг iз вербами та яворами, дубовий гай, заквiтчаний внизу веселим рястом, мiлку затоку в квiтах, рожеве мрево котикiв над верболозом i теплий дощик з неба, що ледь взялося туманом хмар... А далi, далi, ген за Днiпром, - блакитнi гори в синiй красi небес, залитi сонцем, нiжним весняним дзвоном жайворонкiв!..
Зiтхнув i рушив далi, де в межирiччi Уралу й Орi слалося пiщане мертве поле. Подекуди виднiвся снiг, поточений, побитий сонцем, видолинки ряхтiли синьо-бiлим серпанком вод, i в ньому дивно змiщувалися качки, бекаси, гуси та журавлi...
Дiстав папiр, поклав його на книжку й оглянувся, на що б його присiсти... I тут помiтив, -що вiн не сам. Неподалiк з рушницями напереваги бродили ротний командир та пiдпоручик Бархвiц, який iще торiк позичив у нього мало не сiмдесят карбованцiв i не вiддав. Коли ж Тарас осмiлився про це йому сказати, той звинуватив його у наклепi й ледь не пiдвiв пiд суд...
Сховавши мерщiй папiр та книжку, Тарас подався у протилежний вiд офiцерiв бiк i вже не став ризикувати. Ходив собi на волi, пiд височенним синiм весняним небом i дихав, дихав... Сонце його ласкаво грiло, вiтрець ледь-ледь побурхував йому в лице, пташиний хор втiшав зболiлу душу хоралом степу, неба, й вона скресала, сповнювалася жагою жити й мислити. Чув, як у нiй зароджувалися ще невловимi тiнi майбутнiх дум, i, щоб пiдтримати святий вогонь поезiї, читав уголос вiршi, якi були вже тут написанi й таїлись нинi в книжечцi бiля ноги. Вiн їх, тi думи-сироти, весь час собi повторював, щоб не забуть. На той лихий випадок, як доведеться знищити дрiбнi таємнi записи...

Мiй краю прекрасний, розкiшний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Iсторiю-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
I все то те лихо, все, кажуть, вiд бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її дiти в кайданах мовчать?..

Замовк. Не мiг сьогоднi згадувати такi рядки... Щось треба iнше, легше...

Ще як були ми козаками,
А унiї не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвiли,
Неначе лiлiї, дiвчата...

Полякiв тут багато. Не тiльки в Орськiй, кажуть. По всьому краї... Вони бунтують, тужаться спихнуть царя зi спини, а їх - сюди, в солдати!.. Братаються, шукають дружби... Скiльки намарно кровi пролито!.. А стрiлися в неволi, тут, за тисячi печальних верст од Києва i вiд Варшави...
У цих кущах на березi тодi мiлкої Орi торiк над осiнь вiн написав вiрш-вiдповiдь на ще одне прилюдне його приниження, коли Мєшков послав його на гауптвахту за рукавицi, одягненi на хворi руки...
О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Стис кулаки. Останнiм часом в нього з'явилась звичка стримувати себе в такий, спартанський, мабуть, спосiб. Як зле йому, як хочеться вчинити щось одчайне i непродумане, стискає пальцi у кулаки, збирає силу волi й долає гнiв, обурення, якi могли б завдати тiльки шкоди. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!" - стало його магiчним висловом, його молитвою iз молитов, його спасiнням у днi тяжких випробувань. Недавно...
- Шевченко! Ей, Шевченко! - долинуло супроти вiтру, що дув у бiк фортецi. З пагорба йому махав рукою солдат з його казарми. I тут знайшли... Недiля ж...
Пiшов до нього.
- Швидше! Тебе до штабу кличе майор Мєшков! Як мовиться, про вовка рiч, а вiн навстрiч. Давно його не напоучував, яким повинен бути солдат його величностi!.. "Тягни носо-ок!" - ось альфа й омега мудростi, яку сповiдують такi, як вiн, уся мерзенна зграя цих кровопивць!..
- Два рази вже присилав по тебе... - вiдхекуючись, сказав солдат. - Подать йому Шевченка хоч з-пiд землi!.. Ще добре, що хтось iз роти бачив, куди пiшов...
Майор зустрiв його суворим поглядом.
- Де пропадав?
- Недiля ж. Ходив у степ.
- Чого ходив?
- Молитися.
- Ну, ну... - сказав, пом'якшивши свiй командирський холодний зiр. - Солдат неважний з тебе, то, може, хоч псаломщик вийде, - хмикнув. - А втiм... Питають iз Оренбурга, - поклав брунатну руку на бiлий аркуш, - чи вартий ти клопотання про височайший дозвiл малювати...
Тарас увесь напружився. Iще одна надiя шелеснула йому крильми. А скiльки тих легких, тендiтних крилець уже зламалось!..
- Вбий, не збагну, - примружився майор Мєшков, - чого тобою такi тузи клопочуться... Чи, може, ти якогось князя нешлюбний син?
- Берiть, майоре, вище...
- О?!
- Крiпака.
- Цiкаво... - сказав майор, помовчавши. - I неймовiрно...
- Ще десять рокiв тому я й сам був просто крiпаком.
- I як же ти... I як же ви уникли того ярма?
- Був здiбний до малювання, зустрiлись добрi люди i викупили мене на волю.
- За скiльки?
- Двi з половиною.
- Сотняги срiблом?
- Тисячi.
- Ого! Маленьке, та важеньке... Я теж з простих, - признався. - Горбом беру... Ну, добре. Якщо дозволять вам малювати, пiдете в похiд художником, вивчатимете Аральське море.
- Спасибi.
- Там пустеля, хвороби рiзнi, спека... Й хiвинцi, бува, пострiлюють чи налiтають iз-за барханiв...
- Нехай собi. Зате я зможу там малювати!
- О, ви, як видно, не з боязких?
- За що й попав у службу.
Помовчали. Майор вичитував щось у паперi. Потiм поволi звiв на Шевченка очi й сказав:
- Iдiть. Я напишу, що заслуговуєте на клопотання про височайший дозвiл.
Тарас крутнувсь i вийшов. Слiпило сонце, небо було високе, синє, а в ньому тихо й рiвно плив журавлиний весняний ключ...
...А за два мiсяцi Тарас прощався з Орською. Прощався радо, хоча й не знав, що попереду, якi новi випробування на нього ждуть. Принаймнi вже не муштра i не смердюча, брудна казарма!..
Вiн ледь дiждався митi, коли скiнчивсь молебень i величезний транспорт поволi рушив у ще зелено-жовтий травневий степ. Щоб не вернули часом, пiшов одним iз перших, з провiдниками. Тепер його начальством був Бутаков, моряк i... доброї душi людина. Вiн тiльки числився в його командi, а сам мiг дiяти, як заманеться, i бути, де завгодно (звичайно, в межах транспорту), i це давало вiдчуття хоча й не волi, та вже принаймнi чогось на неї схожого. А головне - вiн право мав тут малювати, був зобов'язаний робити це! Несповiдимi путi господнi...
Сам Обручов, командуючий Окремим оренбурзьким корпусом, провiв їх кiлька верст, а потiм, ставши з почтом на невисокiм пагорбi, всiх пропустив повз себе i попрощався. Нiби йшли на вiйну...
Рипiли сотнi важких возiв, кричали, знай, верблюди i цокотiли козацькi конi, поки ще не натомленi, спочилi в Орськiй. Сонце пекло все дужче й дужче. Хвилями жовтiла аж до обрiю уже присохла тирса. I тiльки талi води, якi стояли по улоговинах, синiли звабно й весело.
- Тарас Григорович? - спинив коня бiля Тараса штабс-капiтан.
- Так точно!..
Той скривився, стрибнув на землю i пiдiйшов.
- Макшеєв я, - подав привiтно руку. - Прибув у груднi мiсяцi з Санкт-Петербурга. Менi про вас розказували ще у столицi. Та й в Оренбурзi - вашi хорошi друзi... Маю на возi тут джеломейку, можу вам запропонувати у нiй ночiвлю... Чи ви вже?..
- Щиро вдячний, - сказав Тарас. - Оце подумав, де ночуватиму, а тут i вас господь послав...
- Домовилися, - кивнув йому штабс-капiтан. Сiв на коня. - Держiться до Бутакова ближче, я вас знайду!
Надвечiр, коли ставали табором, Тарас прийшов до екiпажу, як називав свою команду Бутаков, i вже застав Макшеєва.
- А ми якраз про вас говоримо, - всмiхнувся Олексiй Iванович. - Ось тезко мiй, штабс-капiтан, пропонує на весь похiд пристанище... Якщо i ви не проти...
- Я згоден.
- Ну й чудово. Чим бiльше ми подружимося на суходолi, тим легше в морi буде.
- I ви пiдете в плавання? - спитав Тарас Макшеєва.
- Коли вiзьме пан капiтан...
- Ви будете моїм найпершим помiчником! - сказав врочисто Бутаков. - Звичайно, пiсля штурмана...
- Та хоч i пiсля кока!
- Оце моряк! Чого ви не на флотi?
- Судьба... - зiтхнув Макшеєв. - По духу я географ i мандрiвник...
- Щастить менi: в цiй глушинi зустрiти двох одержимих - художника й мандрiвника! - обняв їх i пригорнув.
На другий день знялися з мiсця зi сходом сонця. Було ще прохолодно, й Тарас дiстав iз воза свою шинель. Як одягав, скривився, i це помiтив штабс-капiтан.
- У мене є пальто з собою. Можете вдягнуть його. Щоправда, воно приношене... - озвався вiн несмiливо.
- А на губу не втраплю? - спитав Тарас, згадавши про рукавицi й добу, за них вiдсиджену.
- Тодi ми зробимо такий фортель, - всмiхнувся штабс-капiтан. - Шевченко! - гукнув, неначе справжнiй тобi фельдфебель. - Одiть пальто! Шинель сховать! Побережемо добро казенне.
- Слухаюсь! Це, власне, перша була команда, яку вiн радо виконав.
- Якби ще бриль... - оглянув себе в пальтi.
- А що то таке, Григоровичу?
- Це... капелюх солом'яний... Такi в нас носять на Українi...
- Ну-у, ви вже хочете як мед, то й ложкою! Дай бриль, то ви запрагнете ще й хату бiлу, вишнi...
- Й Днiпро!.. Були б ми зараз десь на Днiпрi!.. Садки цвiтуть, лiтають крижнi, луки - зелено-жовтi, з купами по них червоної, як захiд сонця, смiлки...
- Ну, ну, не треба слiз... - долинув нiби здалеку ласкавий голос штабс-капiтана. - Опишемо Аральське море й за цi труди вам виклопочемо якесь звання... А там рiк-другий, та й у вiдставку!..
- Вибачте... Не можу я спокiйно все те згадувати...
- Любити край свiй-благо, а не ганьба. Коли б усi любили його, як ви...
- Були б усi в солдатах.
- Так... Парадокс! Любов зробили злочином. Та ще яким - державним!..
Обоз iшов рiвниною, яка не мала нiде кiнця. Здавалося, що ковилове бiло-жовтаве поле вливалося навсюдибiч у небо, й вози, верблюди, люди ось-ось також розтануть у тiй безмежнiй невiстi, як розтає, щезає мрево... I нi пташини тобi нiде, нi звуку, - окрiм густого стугону обозу, - нi хмарки в небi... Сонце i ковила!..
Вже пiсля полудня на видноколi злiва з'явилась бiла хмарка. Невдовзi щезла, потiм злетiла знову, ширячись...
- Що, буде дощик, може? - спитав Тарас у козака, що їхав сонний поряд.
Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусiда, який також куняв, руками впершись в луку сiдла.
- Угу... - озвався той. Пiднявся на стременах, приклав до лоба руку i знову сiв. - Степ палять.
- Хто? - спитав Тарас.
- Киргизи.
- Навiщо?
- Хто їх знає... По паленому обоз труднiше йтиме...
- Бояться нас?
- Та є й чого! Три тисячi лише возiв. I тисяча верблюдiв. Та козаки, солдати...
Подув вiтрець, i в ньому справдi чувся ледь вловний запах диму.
Попереду тим часом блиснула в'юнлива Ор, уздовж якої вони ще йшли, дихнула тихо свiжiстю її затока, що нiби вийшла в поле зустрiть обоз.
Тарас побiг, зняв одяг i кинувся в ту благодать.
Як почало смеркати, вогонь зайняв пiвнеба. Спочатку вiн вставав лише загравою, та чим густiшала довкiл пiтьма, заграва та ставала ближча й нiби пойнята кров'ю. То тут, то там на обрiї зривалися у бурячкове небо великi пасма полум'я, летiли iскри...
Пiд'їхав верхи штабс-капiтан i, кинувши слузi своєму повiд, спинився поряд.
- Гарно... I трохи страшно... Наче iз апокалiпсиса... До речi, Шрейбер, наш генерал i повелитель цього походу, просив, щоб ви для нього намалювали це диво в див...
- Отже, - зрадiв Тарас, - я мушу виконати його наказ, хоч дозволу царя й немає!
- Звичайно. Ви ж у вiйську, де всi накази для вас - закон.
- Так точно! Слухаюсь! - ступив Тарас в глиб джеломейки, знайшов малярське причандалля i вийшов знову.
- Скiльки не малювали? - спитав Макшеєв тихо.
- Вже бiльше року.
- Мучилися?
- I не питайте!..
Трепетно розкрив альбом, взяв олiвець i, сiвши по-козацьки, став малювати. Вогнище, яке горiло неподалiк, давало мало свiтла, проте йому того було достатньо, аби зробити начерк огненної картини степу, башкирiв, що варили кашу неподалiк, возiв, якi стояли стiнкою, впритул один до одного довкiл затоки... Колись отак, - вiн бачив десь малюнок, - i запорожцi ставили вози довкола табору!.. Це наче вал. Принаймнi кiньми не вскочиш нагло в табiр... Дивно, рука його ще не забула, нiби сама собою трудиться, i з-пiд тонкого вiстря, заздалегiдь заструганого, вже приготованого, на всяк випадок, олiвця випурхує штрих за штрихом... Узавтра вдень, при сонцi, вiн покладе на цю основу фарби. Видовисько таке страшне й прекрасне, що вiн не зможе його забути, що довго ще воно стоятиме перед очима в усiй своїй могутнiй дикiй силi...
- Ну як? - спитав Макшеєв, що встиг уже перевдягтися в нiчний домашнiй одяг.
- Малюю... Гляньте, гляньте, он караван верблюдiв на тлi пожежi!..
- Для щастя вам, артистам, так мало треба...
Тарас притих, замислився.
- Людина може бути вповнi щаслива лише тодi, коли народ її щасливий, вiльний... - тихо сказав Макшеєву.
Вогонь тим часом бурхнув з новою силою. Огненнi смерчi вирвалися з густої хмари диму й лизнули небо...
- Коли писав поему про гайдамакiв, ввижалися менi такi картини... Аж де побачив їх наяву!..
Закрив альбом з уже готовим начерком, прилiг на бiк i так всю нiч дивився на те велике огнище...
...За десять днiв дiсталися Карабутаку-рiчки й нового форту, що будувався. Тут, як було задумано ще в Орськiй фортецi, обоз спинився табором не тiльки на нiч, а i на день та другу нiч.
Уранцi батюшка, що їхав до Раїма, мав освятити мiсце нового форту, аби господь простер над ним свою десницю, сущу над багатьма укрiпленнями по прикордоннiй лiнiї. Без бога в цiй пустелi не витримав би, напевно, й камiнь. Правда, киргизи якось жили й живуть...
Допоки тривав молебень, Тарас трудився, прагнучи замалювати цю урочисту для форту мить. Коли ж гарматний пострiл iз бастiону благовiстив - замiсто дзвонiв - звершення святого дiйства, його знайшли й покликали в кибитку штабс-капiтана Герна - будiвника укрiплення, - де мав вiдбутися бенкет з нагоди зустрiчi христолюбивих воїнiв й освячення iще одного гнiзда орлiв його величностi.
- Сердечно радий, - потис Тарасовi правицю Герн. - Я знаю про вас давно. Ще як навчався в Петербурзi у вiйськовiй академiї, менi колеги-українцi читали вашi вiршi. А в Оренбурзi Михайло й Федiр Лазаревськi... Пробачте. Маю стрiти генерала... Ви ж не тiкайте - хочу поговорити з вами!..
Протягом всiєї учти Тарас вивчав нового свого знайомого. Вiн був простий, уважний до всiх однаково, й тому, напевно, його здебiльшого тут величали не по званню, а Карпом Iвановичем. Не забував господар i про єдиного тут рядового, стежив, щоб вiн мав що i випити, i закусити...
- Ви що, давно знайомi? - спитав Макшеєв, який сидiв бiля Тараса.
- Добрий вiн чоловiк... - ухильно сказав Тарас, який, по правдi кажучи, нiяк не мiг повiрити, що, вирушивши в похiд з обозом, втрапив геть в iнший свiт, де люди - люди, навiть коли вони в мундирах та еполетах.
- А чом немає батюшки? - спитав у Герна генерал.
- Вiн, кажуть, надто буйствує, коли хильне... То ми його й не запросили.
- Все-таки слуга господнiй...
- Це я взяв грiх на душу, - сказав Макшеєв рiзко.
- А-а!.. Ну, тодi... - зам'явся Шрейбер. Потiм звернув иа жарт: - Бо шкода, аби за це наш милий Карл Iванович колись зазнав пекельних мук...
- Панове, хочу сказати тост! - пiднiс маленьку чарку Бутаков. - Я прошу всiх вас випити за флот Аральський!
Випили пiд схвальний гомiн. Знали, що на возах "пливе" безмежним степом розiбрана новенька шхуна "Константин", яка невдовзi стане вже третiм судном на цьому морi серед пустель.
Тарас згадав свою мандрiвку Балтiйським морем, хворобу, Ревель, де мусив зiйти на берег... I Васю Штернберга, якого вiн провiв у море i... не зустрiв... Тепер йому самому на долк випало пiти в недовiдоме не тiльки йому, а й штурманам Аральське море, й хто знає, чи вернутися... Вiн чув, що там...
- Вас просять щось сказати, - шепнув йому Макшеєв. - Сам генерал...
Тарас пiдвiвся.
- Трудно менi, панове, сказати щось розумне або дотепне в цьому мундирi, на цiй землi... Я прочитаю лiпше рядки написанi колись давно... З поеми "Тризна"...
Провидя жизни. назначенье,
Великий божий приговор,
В самопытливом размышленье
Он подымал слезящий взор
На красоты святой природы.
"Как все согласно!" - он шептал
И край родной воспоминал;
У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал... "О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам - не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!
Сотрут высокие могилы
И понесут их словом зла!
Тебя убили, роздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!.."
Замовк i сiв.
- Чудово! Браво!..
- Вип'ємо за государя нашого! - пiдвiвся Герн. - Усi ми живемо тут його високим розумом... Вiват, панове!
Встали i мовчки випили.
Коли стемнiло й вийшли на моцiон, Герн щось сказав Макшеєву, знайшов Тараса й лагiдно торкнувся його руки своєю.
- Обоз рушає вранцi... - промовив журно. - Хто зна, коли ми ще побачимося...
- Те море, кажуть, кляте.
- Пусте! Я плавав торiк по ньому... Просто, цей край такий великий, а нас так мало... Вибачте, що я з тим тостом вискочив, немов Пилип iз конопель... Тут, знаєте, також усякi люди...
- Цiкавий тост. Як хочеш, так i розумiй, - всмiхнувся.
- Коли дивитись аж звiдсiля, то ми замало не земляки. Я з Вiтебщини.
- А я iз Київської губернiї. Крiпак колишнiй...
- Знаю i розумiю... - притишив голос. - Ваше життя та здiбностi - найкращий доказ того, яка ганебна рiч крiпацтво, яке гальмо для поступу.
Тарас мовчав, хоч любо було йому тут чути такi слова, зустрiти таку людину.
- Я дворянин, - щоправда, безмаєтковий, - i ви, звичайно, в правi остерiгатися, проте повiрте в щирiсть i слiв моїх, i ставлення мого до вас, - вiв далi Герн. - Пiдозра, страх перед доносом - це найсильнiша зброя тих, хто при владi. Кожен - один як перст, i що вiн може вдiяти, коли один!.. Не думайте, що я герой, що з кожним так розмовляю... Хочеться менi зiйтися з вами, полегшить, хоч духовно, солдатську долю вашу, зробити щось для того, хто кинув виклик царству неволi й тьми!..
- Спасибi, - сказав Тарас. - За одинадцять мiсяцiв я в Орськiй одвик од щирих людських взаємин...
- Як вiн, майор Мєшков, був з вами?
- Ганяв щодня. Я, каже, зроблю солдата з тебе чи навiть унтер-офiцера!..
- А ми ж з бригадним командиром писали йому листа, просили, щоб допомiг по-людськи вам...
- Я вдячний вам i генераловi за добре серце...
- Ну, вепр старий, - не мiг простити Мєшкову Герн. - Хiба i ти не спотикнешся!.. Федяев, хоч i добренький, падлюк караб без будь-якого жалю!..
- Бог з ним, з Мвшковим, - тихо сказав Тарас. - Аби менi до нього знов не втрапити...
- На морi ви пробудете десь рокiв два...
- А пошта туди хоч ходить?
- Лише в Раїм. Та й то на рiк два рази.
- Забудуть мене i тi, хто досi ще не забув, - зiтхнув Тарас.
- Не пишуть?
- Нi. Було колись, кинь у собаку палицю, а попадеш у друга. Тепер же - голо, нiби усi, крий боже, вимерли...
- Бояться.
- Певно...
- - Ну що ж це ви, мiй дорогий? - наткнувсь на Герна Шрейбер, що був таки добряче напiдпитку. - Ми вас усi шукаємо... Ще по однiй - на посошок - i спатоньки!.. Нам рано в путь...
До табору вертались геть за пiвнiч. Балакали про се, про те, як люди, що захмелiли... I раптом - бах, бах, бах!
- Свої, свої! - гукнули, вже втискаючись у теплий ще, сухий пiсок.
- Пароль? Пароль?!
Нiхто не знав. Забули, мов на лихо, що йтимуть пiзно ввечерi.
- Башкири тут на постах, - зiтхнув Макшеєв. - Можуть перестрiляти...
- Я - генерал! - пiдвiвся трохи Шрейбер. - Покличте когось iз ваших офiцерiв!
Стояла довго тиша. Тарас угрiвся - аж задрiмав. Хто знає, може, куля отут була б для нього найбiльшим благом?..
- Хто там?! - спитали їх росiйською.
- Я - Шрейбер! Ми забули узять пароль!
- Багато вас? П'ятнадцять!
- Один - до мене, iншим лежать на мiсцi! Встав генерал. Струсив пiсок з мундира й пiшов на голос. Вранцi, як тiльки табiр заворушився, "слуга господнiй", знехтуваний учора Герном, зчинив содом з гоморрою. Наповнивши утробу духом, - так називав вiн премудро спирт! - святий отець у супроводi п'яної в дим попадi наблизився до вчора ним освяченого нового форту, пiднiс трагiчно руки й гукнув на всю свою дияконiвську горлянку:
- Нехай не буде благословення божого над фортом цим!!
А матушка зняла такий прокльонний лемент, що здибилися козачi конi й рвонули в степ...
...На край iмперiї обоз дiстався на сороковий день. Коли на видноколi постав Раїм - укрiплення на Сирдар'ї, в степу з'явились групи бiдах-солдатiв, якi iшли назустрiч своїм жiнкам, що їхали до них з обозом. Бiльшiсть iз них не бачилися по дев'ять-десять рокiв i ледь могли впiзнати своє подружжя миле. Стояв смiх, плач...
В укрiпленнi Тараса вже чекав Макшеєв, який помчав туди ще вранцi з якимось мiсцевим князем або султаном. Невдовзi серед площi поставлена була кибитка, занесенi до неї речi - й житло готове.
- А що то за руїни? - спитав Тарас Макшеєва. - Немов верблюд двогорбий...
- Могила батира Раїма.
- Он звiдки назва!.. Хто вiн, якi дiла уславили його iм'я?..
- Киргизи, певно, знають, - сказав Макшеєв. - Поки чужа нам їхня слава, їхня iсторiя, ми будемо для них також чужими...
- Це правда. Шлях руйнацiї, зневаги, гнiту та заборони до дружби не приводить.
- Киргизи тут колись жили i навiть хлiб вирощували.
- Куди ж вони подiлися?
- Вiдкочували в пустельний степ, як почали тут будувать укрiплення. Один лишився, кажуть. Йому за це дали землi в спадкове володiння.
- Дали йому його ж землi? - спитав Тарас.
- Виходить, так...
- Христолюбиве воїнство!..
- Де Бутаков?
- Повiз на пристань шхуну. За морем скучив, рветься в незнаний свiт.
- Вiн справжнiй вчений i мандрiвник-першопроходець!
- Хоче за мiсяць скласти шхуну i вийти в море.
- Вийде! - сказав Макшеєв твердо. - О, комендант вже шле гiнця по мене... Дослужує останнi днi. Матвєєв мав приїхать з нами...
- Юхим Матвiйович? - спитав Тарас.
- Ви знаєте його?
- Стрiчались в Оренбурзi. Торiк iще. Як тiльки мене привезли з Пiтера. Душевний вiн чоловiк...
- Це точно. I вмiє дати усьому лад.
- Вашбродiє, - гукнув солдат, як на парадi, - пан командант!..
- Iду, iду, - скрививсь Макшеєв. - Чого кричиш?
- Не знаю, ваше благородiє!
- Твоя також приїхала?
- Так точно!
- Що ж це тебе начальство не вiдпустило?
- Не можу знати, ваше благородiє!
Вони пiшли, i стало тихо-тихо.
- Одружений? - спитав Тарас слугу Макшеєва.
- Нi.
- Я також...
Матвєєв його зустрiв на верфi, де будували шхуну. Сам пiдiйшов. Хотiв подати руку, та не посмiв при людях.
- Ну, як ви тут? - спитав, коли Шевченко виструнчився перед начальством. - Вiдставити. Ви не в строю...
- Малюю ось! - усмiхнено сказав Тарас. - Спасибi тим, хто визволив мене iз Орської.
- Живете де?
- В кибитцi штабс-капiтана.
- I як живете?
- Добре. Мов з братом рiдним.
- Радий за вас сердочно!.. Сходите в Аральське море - будемо робити щось для вислуги. Ця експедицiя для вас єдиний пристойний шанс.
- Старатимусь. Тим паче, я так скучив за малюванням, що малював би i день, i нiч.
- Ну й славно! - всмiхнувся мило Юхим Матвiйович. - Заходьте в гостi. Не як солдат, а як художник i просто друг.
- Спасибi. Не знаю, як вiддячу...
- Ви наперед вiддячили.
- Чим?
- Ваш земляк Левицький читав менi "Кобзар" ваш i "Гайдамаки"... Я теж козак, уральський!..
Матвєєв сiв на коня, пiдведеного йому солдатом, i взяв його в остроги, немов хотiв пiдтвердити свою козацьку сутнiсть. Помчав у бiк Раїма - мов полетiв!..
Прибiг геолог Вернер, що помагав на верфi складати шхуну. Поляк-засланець. Теж рядовий.
- На скiльки дiб? Звелiв носить мундира?
- Нi, брате. Просто погомонiв...
- Дива-а! Ти що, Тарасе, чаруєш їх?
- Чудово, що й пiд мундиром б'ються такi серця... - сказав Тарас не то Хомi, не то собi самому. У цiй проклятiй Орськiй вiн був вiдчаївся, зненавидiв усе мундирне та еполетне, а познайомився iз Бутаковим, Макшеєвим, сердечним Карпом Герном (щастить йому на Карлiв!) й пiднiсся духом. Ведмiдь Микола, царствуючий рукою твердою, не все ще вбив, не винищив у людських душах честi та потягу до справедливостi.
- А ти не хочеш вибитися принаймнi в унтер-офiцери?
- Тут, Хомо, дiло принципу, - сказав Тарас. - Для чого вони вписали до конфiрмацiї пiдступне "з правом вислуги"? Щоб я старався, прагнув служити так царю й отечеству, як служать їм мєшкови, щоб я iз жертви став добровiльним - i через те без мiри лютим! - катом. Був сином волi, лицарем добра i правди-iстини, а став бездушним унтером, слугою тих мучителiв, якi його заслали у цi степи, - ось що їм, брате, бачилося, коли вони давали право вислуги!
- А як тобi присвоять якесь звання пiсля Аралу?
- То iнша рiч, - всмiхнувся. - Вони менi заборонили малювати, а тут взяли й дали звання за малювання!. Збагнув, у чому тут заковика, хто на конi?
- Воюєш з самим царем...
- В самодержавствi найбiльше зло. Де свiжа думка - злочин, там все гниє, стає болотом, гине.
- А як же ми?
- Нам треба не загнистися, вистояти! Тим самим ставши прикладом, зразком для тих, хто, як i ми, не зможе байдужим бути в свiтi неволi й зла.
- Не знав, що ти такий трибун. Говориш, мов Цiцерон!
- А то не я, то зболена душа мого народу, що довго так мовчала... Що там за регiт? - оглянувся на будiвництво шхуни.
- Ходiмо й ми, подивимося, - всмiхнувся Вернер. - Цiкавий тип тубiльця!
Матроси якраз зiбрались на обiд, чогось там ждали, i серед них показував якiсь химернi вправи байгуш[6] киргиз.
- Джульбарс[7], як тигр скрадається до кабана? - гукнув матрос з рябим лицем.
Байгуш тiєї ж митi упав на руки й ноги, поповз, поповз. Спинився весь напружений, немов чогось чекаючи, проповз iще... i раптом кинувся на кабана, яким служив дiрявий старий халат. Хропiння, рик, повискування почулись з хмарки куряви, яку пiдняв, звиваючись, байгуш Джульбарс. Нарештi, вкрай знеможений, облитий потом, вiн заспокоївся i лiг на бiк, простигши лапу-руку для подаяння.
Рябий матрос поклав сухар. Хтось з гурту кинув гудзика, який блищав, мов золотий. А кухар, щось бурмочучiї у довгi сивi вуса, поставив миску кашi, зiтхнув i мовив своїй братвi:
- Знайшли собi забаву... Марш до столiв!
- Хто вiн, цей бiдолаха? - спитав Тарас у кухаря.
- Киргиз, який залишився бiля укрiплення.
- Єдиний тут землевласник, - додав Хома насмiшкувато. Тарас зиркнув на байгуша, що їв квапливо кашу, i вiдвернувся.
- Пiду ще трохи помалюю, - сказав Хомi.
- А каша?
- Не хочеться чогось обiдати... Нещасний цей... Махнув рукою i вiдiйшов. Побрiв до того мiсця, де малював ранiше, щоб мати той же ракурс. Наполовину готова шхуна здiймалась гордо, весело й на тлi рухливих купчастих хмар, що вкрили зранку небо, сама, здавалося, кудись пливла - без весел та без вiтрил...
...За мiсяць, справдi, вийшли в Аральське море, де не було, крiм них, нiкого. Щоправда, десь блукали у синiй цiй пустелi вiйськова шхуна "Николай" i рибальська, - теж торiк привезена, - "Михаил", проте, як тiльки зникли вони за обрiєм та островами, на "Константине" вiдчули враз одiрванiсть свою вiд свiту i вiд землi. Нiхто не знав нi розмiрiв, нi глибини, нi норову цього безмежжя. Плавання у невiдомiсть було цiкаве вельми, але й тривожне в тiй же чи навiть бiльшiй мiрi. Принаймнi новоспечений моряк-художник скоро вiдчув журбу, якусь густу осмуту, що полонила його всього. Для нього, сина степу, ця твердь, обмежена бортами шхуни, була така ж мала й нiкчемна, як камера або казарма. Тiльки й того добра, що тут не мав нi муштри, нi наглядацьких стежень. Жили хоч тiсно, скупчене, зате по-братськи дружно. I, може, це морське одвiчне братство дало їм сили витримати оте одне з найважчих випробувань.
Був гарний день. Нiщо, здавалося, не провiщало лихих якихось перемiн, i Бутаков звелiв Макшеєву разом iз прапорщиком Акишевим та вiсьмома матросами обстежить острiв Барсакельмес. Їх висадили, дали харчiв на тиждень та невелику барку, на всякий випадок, самi ж на шхунi рушили до Куланди, пiвострова, де нещодавно знайшли шматки вугiлля.
Попутний вiтер туго напнув вiтрила, тонко свистiв у снастях, нiби спiвав якусь киргизьку сумну й безмежну пiсню. Шхуна ледь-ледь здригалася, здiймала бризки носом. Невдовзi вже не видно стало Барсакельмесу й бiлого, як сiль, намету...
Тарас стояв на палубi й дивився в далеч, де, крiм води та неба, не вловлював уже нiчого... Е нi, на обрiї з'явився темний острiв... А може, хмара... Де їй, тiй хмарi, взятися? Три мiсяцi, як вийшли з Орської фортецi, а ще не бачили дощу нi краплi...
Почувши стук, оглянувся. То капiтан узяв трубу пiдзорну й вдивлявся теж. Невдовзi вiддав її Поспелову, який стояв на вахтi бiля керма, i штурман також довго вивчав ту сiру смугу на видноколi.
I що воно за Змiй Горинич? - спитав Тарас, наблизившись до морякiв.
- Здається, буря буде... - озвався штурман.
- Скiльки до Куланди?
- Ще зо три милi.
- Встигнемо?
- Навряд...
А вiтер вже не свистiв у снастях, а завивав голодним вовком.
- Усiх наверх! - подав команду Бутаков. - Знiмати парус! Та темна хмара чи пелена росла й росла, охоплюючи все бiльше неба й моря. Вiтер зробився пружним, зимним... I раптом вдарив шквалом, крутнув, як трiску, шхуну, яка була вже, правда, без головного паруса.
Тарас упав на палубу. За щось устиг схопитися, коли його рвонуло знову, i вiн на мить чи й бiльше завис мiж небом i кораблем. В очах йому стемнiло... Нi, це померк довкола свiт. Буран закрив низьке ранкове сонце й творив своє жорстоке, чорне дiло в напiвпiтьмi...
- Ну, як ви тут? - долинув голос Бутакова. Тарас хотiв пiдвестися, але не змiг.
- Лежiть, лежiть! Звикайте! - гукнув до нього капiтан.
- Надовго це?
- Хто знає... Для нас довкiл, як кажуть, - terra incognita, земля незнана... А може, ви в каюту спуститеся?
- Нi. Буду тут. Мої далекi прадiди ходили Чорним морем аж до Босфору!.. Таки вловчився i став на ноги.
- Браво! - схвалив його вiдвагу Бутаков. - У вас морський характер.
Розвеселившись вiд похвали чи вiд шаленства бурi, Тарас почав кобзарським речитативом:

Гей, на Чорному морi,
На каменi бiленькiм,
Там сидить сокiл яснесенький,
Жалiбно квиле-проквиляе
I на Чорне море
Спильна поглядав,
Що на Чорному морi
Щось недобре починає:
Злосупротивна хвилечна
Хвиля вставає,
Судна козацькi молодецькi
На три частi розбиває...

- Це вашi вiршi? - гукнув крiзь бурю Бутаков.
- Козацька пiсня-дума...
Прибiг матрос i крикнув до капiтана:
- Вашбродiє, нас швидко зносить до Куланди!
- Пробачте... Iншим разом продовжимо цiкаву нашу бесiду, - сказав Тарасу Бутаков. - Не дай господь, потоне "Константин", тi, що тепер на островi Барсакельмесi, всi перемруть вiд голоду.
- А ми? - спитав матрос. - Що з нами буде?
- Нас викине на Куланди, а це ж земля, не острiв посеред моря.
Лишившись сам, Тарас узявсь мiцнiше за конопляний шорсткий канат, що йшов до рей, i став дивитися на збурене, пекельне просто море. За валом вал котилися високi сiрi хвилi, над ними, ще прудкiше, зриваючи iз гребенiв бризки, мчали баскими кiньми лютi морськi вiтри, i в бiлопiннiй цiй веремiї гойдалась їхня шхуна, така змалiла раптом, така беззахисна...
Вже на виду у берега, коли загибель шхуни була, як кажуть, вирiшена, матроси встигли пiднять вiтрило. Шхуну рвонуло вбiк, схилило на лiвий борт i винесло назад у море. Потiм вона пройшла вздовж берега, минувши мис Куланди, й притихла в бухтi, знову вже без вiтрила.
- Кок, де обiд?! - гукнув до трюму Бутаков.
- Готую, ваше благородiє! - озвались звiдти весело. Шторм не вгавав. До острова Барсакельмесу шлях був одрiзаний, i, щоб не гаяти часу даремно, на третiй день рискнули висадитись на Куланди i пошукать вугiлля. Поки ладнали шлюпку, Вернер ходив сюди-туди по палубi вiд нетерплячки, так нiби весь горiв бажанням знайти горючий камiнь для пароплавiв, якi колись ходитимуть Аральським морем.
- Чого ти, Хомо, нетерпеливишся, немов гончак, що жде коли затрублять початок гонiв? - спитав Тарас насмiшкувато. - Тебе обходять вельми купцi московськi, що запускають лапи в цей дикий край?
Хома спинився, глянув печально так на нього i вiдповiв серйозно, як на духу:
- Коли знайду вугiлля, пiдстава буде Бутакову просити менi звання. Вiн сам сказав.
- А-а! Вибачай...
- I це єдиний для мене шанс побачити свою Варшаву.
- Тодi i я з тобою!
Шлюпка не допливла до берега, бо скрiзь були мiлини, i їм нiчого не залишилося, як скочити у скаламучену жовтаво-сiру воду й брести по нiй до пагорба iз черепашок. Один матрос почав бурчать, готовий плюнути на цю затiю, але Хома уперто йшов до мети, не слухаючи нi скарг, нi навiть бурi, що бушувала в морi.
На суходолi вiн вiдпочив, не викрутивши одягу, як те зробили iншi, пiдвiвся мовчки й рушив у ще гарячий пустельний степ.
Тарас здолав утому й також устав. Радiв, що Вернер виявився таким затятим, здатним на будь-яке шаленство заради волi. Рiдна йому душа!..
Вони знайшли! Аж за версту вiд моря. Набравши повну торбу, що прихопив Хома з собою, вернулися на "Константин", де їх давно чекали. Шторм починав стихати, i можна вже було рискнути й вийти в одкрите море, узявши курс на острiв Барсакельмес.
Йшли цiлу нiч, - бо вiтер був ледь не зустрiчний, - i цiлий день. Надвечiр удалинi побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всi на палубi й похмуро, мовчки ждали. Тi десятеро, остров'яни, могли зчинити панiку, побитися за невелику барку i вийти в море, прагнучи дiстатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правдi кажучи, i не було б якоїсь iншої надiї на порятунок. Пустельний острiв, море, чуже, незнане, спека...
Вже почало темнiти, а острiв нiби тiкав вiд них, не збiльшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стiну й не рухалася. Слiд за кормою, правда, було виразно видно, хоч мiсяць ще не зiйшов i зорi теж ледь-ледь поблимували в густiй iмлi. Вгорi на щоглi вивiсили лiхтар. Хоч тут, в Аральськiм морi, зiткнутись з iншим судном ще менш ймовiрно, як у степу двом вершникам, такi морськi традицiї - лiхтар повинен бути.
- Невже нема нiкого? - спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носi шхуни.
- Якби були, вогонь горiв би... Вечiр...
- Макшеєв не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупi в море.
- Страх дужчий всiх штабс-капiтанiв. Вiн - як вогонь в сухому лiсi...
- Де, де вогонь?! - спитали десь по борту.
- Нема вогню! - гукнув матрос, який чiпляв лiхтар на мачтi та й там лишився стежити за видноколом. - А злiва нiби блискає... - сказали з борту.
- Братцi, вогонь, вогонь! - гукнув матрос зi щогли. - Розпалюють для нас сигнал!
- Лiво руля! - подав команду Бутаков. Невдовзi всi побачили ясний вогонь на обрiї, що розгорявся, бурхаючи в пiтьму снопами полум'я.
- Ура-а! - гукнув матрос на щоглi й шугнув униз...
...Вертаючись до Оренбурга, Макшеєв лишив Тарасовi свою раїмську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалiк могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися iз Косаралу, де шхуна зимувала, в Раїм. Своя квартира все-таки! Мав "квартиранта" навiть - з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськiм морi...
Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустiв снiжок пiд чобiтьми, а вранцi вони прокинулися вiд дивних звукiв - весело вдаряли краплi об металеву миску, яку забув Хома надворi.
Тарас одразу ж вибiг iз джеломейки, вдихнув повiтря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, i звiв до неба очi, шукаючи ключ журавлiв чи жайворонка.

А вже весна, а вже красна,
Iз стрiх вода капле... -

заскiмлила в душi далека пiсня. Там, на Вкраїнi... Сльози йому здушили горло, її вiн одiйшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Вiн мусить бути сильним, бо вiн поет!.. Розтане лiд, i знову вони пiдуть у плавання, i знову - тiльки шхуна, вода, пустельний берег... I нi вiд кого звiсточки... Чи там вони повимирали, на тiй далекiй, святiй землi?.. За цiлий рiк нi слова!.. Тут хоч надiю має, а в морi...
- Йду по їжу! - гукнув Хома.
Вiн чуйний друг, цей Вернер. Не лiзе в душу. Бродить десь по пiвдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жiнка в плотi, та все ж таємнi зустрiчi поета з нею люблять самотину... А на Вкраїнi... Скоро уже два роки виповниться його розлуцi з нею. Два роки... Скiльки встиг би вiн там зробить для волi!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те... Без рiдного свого народу, землi, що, нiби мати, одна в усьому свiтi, поет - лиш тiнь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання... Мило як жебонить майданом до Сирдар'ї дзвiнкий струмок... Заплющиш очi - й нiби ти у Кирилiвцi, десь на вгородi...
Швидко ввiйшов у "хату", лiг на матрац й дiстав з-пiд нього зшиток та олiвець. Задумався... Тут вiршi важче пишуться. Не налiтають, як буревiй, - скрадаються... А на Вкраїнi... Боже, чи вiн її побачить хоч краєм ока?.. Мабуть, тут i помре, i ляже в чужий пiсок...

Заросли шляхи, тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навiки,
Навiки покинув.
Мабуть, менi не вернутись
Нiколи додому?..

Писав про думи-сироти, про нерозтрачене своє кохання, про все страшнiшу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу... Мовчки здолав розпуку й скiнчив свiй плач невольника:

Тяжко менi, боже милий,
Носити самому
Оцi думи. I не дiлить
Нi з ким, - i нiкому
Не сказать святого слова,
I душу убогу
Не радовать, i не корить
Чоловiка злого,
I умерти!.. О господи!
Дай менi хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!

Лежав ослаблий, нiби пiсля тяжкої хворостi, й тихенько пестив думкою своє дитя, народжене не у законi. Як хтось iз злих дiзнається та донесе!.. А за кибиткою спiвав струмок, радiючи веснi та сонцю... Десь мекетало мале ягня... Забемкав дзвiн до утренi...
- Там привезли каракалпакiв зранених, - ввiйшов Хома. - Тигр-людоїд...
- Напав на гурт? У полi, в очеретах? - здивовано спитав Тарас.
- Нi, гiрше. Внадився ходить у стiйбище, хапати верблюженят, а потiм так знахабнiв, що й спать лишався в стiйбищi. Ходив лише прогулюватися у комишi.
- Змiнили б мiсце.
- Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стiйбища.
- Ну, справжнiй князь!
- А потiм став вбивати й малих дiтей, що вийшли необережно.
- I люди те терпiли?
- Озброїлись чим бог послав, - рушниць у них нема i рушили в кривавий бiй.
- Тигр не злякався, не вiдступив?
- Шiстьох роздер i двадцятьох поранив.
- А сам?
- Пiшов у плавнi. Зранений, проте живий, не переможений.
- Ось що таке тирани, - сказав Тарас, схвильований отим смертельним боєм. - Дозволили брать верблюжат - схотiлося людської кровi. Треба таким давати зразу по зубах! Щоб не кортiло!
- Народ терплячий, вiрить у перемогу добра над злом...
- А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп'ється в тiло - не вiдiрвеш! Надворi почулись кроки, гомiн, якiсь тривожнi вигуки.
- Пiдходимо, а там уже немав пiвкабана. Слiди такi... ну, як кашкет!
- Кабан великий ?
- Пудiв, напевно, з двадцять.
- Ото! I за нiч з'їв пiвтушi? А може, це той самий, що людоїд?
- Ми теж таке подумали i накивали п'ятами!..
- Хомо, пiдемо на людоїда! - устав Тарас.
- Ми?! - вирячився на нього Вернер.
- Ти ж чув, що джульбарс бере дiтей, верблюженят. А ти у нас ще юний...
Тарас притьмом метнувся iз джеломейки, аби знайти охочих до полювання.
Пiд вечiр вже, з рушницями напоготовi, душ десять найхоробрiших (на тигрiв тут, вважай, не полювали!) ввiйшли солдатським цепом у комишi. Тарас iшов у центрi, як заводiй, лiворуч - Вернер. Добре, що тут були стежки, протоптанi до водопою, бо стовбури стояли густо, волотi здiймались в небо на сажнiв п'ять...
Щось трiснуло, i всi завмерли. Рушили, коли Тарас махнув рукою. Нiби iшли на бiй... Багнети тьмяно зблискували в низькому сонцi... Десь пiд грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах... Очi - до болю пильнi, вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вiтру...
- Буде вiн нас чекати... - тихо сказав Хома.
- Якщо це той, поранений, прийде до тушi знову, бо, певно, вiн не має сили пiймати свiжу здобич, - шепнув Тарас.
Спинилися неподалiк галявини, де був кабан. Пiвтушi лежало, як i вранцi.
- Чекати будемо? - спитав козак, що вчора вбив веприська. - Засядемо i...
- А з якого боку його чекати?
- Справдi...
- А може, лiпше кинути марудне дiло? - мучився страхами унтер, що за компанiю прийшов сюди.
- Чи викопати глибоку яму?
- Лопат нема.
- От був би у нас капкан!..
- Зробити можна.
- Доки його змайструєш...
- Влаштуєм пастку з кiлькох рушниць, - дiстав Тарас з кишенi шворки, якими вiн запасся ще в укрiпленнi, бо припускав, що їм джульбарс не стрiнеться. - Давай-но, Хомо, свого ножа!
Вiн вирiзав мiцнi рогатки, встромив у землю колом iз тушею якраз у центрi й поклав на них аж шiсть рушниць.
- Прив'язуйте, - звелiв солдатам та козакам. - Нацiльте їх на кабана.
- А хто ж стрiляти буде?
- Сам тигр.
- Його не вчили.
- Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до тушi, i тiльки вiн потягне - рушницi залпом!..
- Здорово! Ну й голова!..
Назад iшли по-iншому. Тi шестеро, що без рушниць, оточенi були озброєними, як арештанти. А тут iще спадали швидко сутiнки, i кожен звук у плавнях здававсь ходою тигра.
Зiтхнули лише тодi полегшено, як вийшли в степ. Уранцi, ще до снiдання, бо нетерплячка, вся та компанiя, - окрiм сердеги унтера, що мав дiла по службi, - рвонула дружно у комишi, їх гнав азарт мисливський, а ще - бажання вгледiти свої рушницi, бо за таку пропажу... Не приведи того господь!..
Рушницi, слава богу, лежали всi незайманi. Веприна теж була на мiсцi...
- Братцi, курок моєї спущений! Моя стрiляла! - крикнув один солдат.
- Моя також!
- А тут ось кров!
Всi шiсть рушниць - розрядженi. Новi слiди. I кров на них.
- Гайда за ним! - гукнув Тарас.
- Вiзьмiть рушницi навпереваги i зарядiть, бо, може, тигр iще живий! - сказав козак, досвiдчений у полюваннi.
Слiд вiв у глиб дрiмучих плавнiв, i через те мисливцi скоро попритихали. Ще й мимоволi вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи й фланги.
Тарас iшов мiж Вернером i козаком, що вiв по слiду тигра.
- Невже утiк? - спитав Хома.
- Багато кровi втратив, - сказав козак. - Десь ляже...
- Це ж треба - сила така страшна!
- Цар звiрiв.
- I тут царi!.. - зiтхнув Тарас.
- Хтось мав давати лад, - сказав козак.
- Ти, братику, те називаєш ладом, що витворяв цей лютий цар з киргизами?
- Ну-у... вiн, як мовиться, тут перегнув... зарвався...
- I має те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'єднаний. А як народ вiдчує, що вiн...
- Джульбарс! - гукнув козак.
- Де?
- Он лежить, на стежцi..
- Живий?
- Хто знає... Треба бути напоготовi... Скрадалися, як до живого. Аж поки хтось торкнув багнетом звiра.
- Готовий!
- Ну й чудовисько!
- Аршин десь буде до чотирьох!
- Цар, справжнiй цар!..
- I все ж ми, браття, його подужали, - сказав Тарас. - Коли гуртом та дружно - нiякий цар нам не страшний...
- Громада - то великий чоловiк, - додав козак. - А як же ми його допремо?
- Навiщо? Знiмем шкуру, та й всi дiла, - сказав солдат iз сивими, як волоть, вусами. - Вiн попопив людської крiвцi. Мусить тепер платити шкурою.
- Шiсть куль влучило!
- Ловко!
- Ну й голова!..
У небi проплив гусиний веселий ключ. Тарас згадав про плавання, що ждало їх з Хомою, i посмутнiв. До осенi, аж поки гуси не полетять на пiвдень, їм борознить пустельне Аральське море i жити тiльки споминами. Та ще хiба надiєю на кращi днi...
...В'їжджаючи до Оренбурга осiннього грязького дня, Тарас вiдкрив для себе цiкаву iстину: те саме мiсто може здаватись рiзним - в залежностi, з якого боку до нього в'їдеш. Два з гаком роки тому, коли прибув iз Петербурга, фортеця на Уралi його пригнiтила, прибила навiть сiрiстю свого буття, а нинi, пiсля Раїма й Орської, здалась йому замало не столицею. Будинкiв тьма, народу, хоч прорiдженого холерою, також лiчи - не перелiчиш!.. А головне - вiн тут i далi буде при Бутакову, художником, а не солдатом, який щодня виконує безглуздi вправи.
Першим, кого зустрiв бiля будинку, де мав квартиру Бутаков, був друг-земляк Левицький. - Сергiю! - крикнув з воза,
Той озирнувся, зморщив чоло, пригадуючи, де бачив вiн цього аж бронзового вiд сонця й вiтру вусаня, i враз зiрвався з мiсця, пiдбiг, обняв, зсадив на землю.
- Як ви тут? - спитав Тарас. - Спiваєте?
- Без вас немає дiла! - радiв Сергiй. - У Федора слабенький голос...
- Федiр ще тут чи, може, подався геть?
- Вiн у степу. Вже днями бути має.
- То, може, я до вас, братове, у пiдсусiдки?..
- Та, батьку, ми!.. - зрадiв Сергiй ще дужче. - Зроби таку нам ласку!
- Спасибi вам, - зiтхнув Тарас полегшено. - В'їжджаємо у браму мiста, а я сиджу та й думаю: де прихилюся, бiдний? Не йти ж менi в казарму, коли не тягнуть...
- Федiр про вас уже домовився i з господинею.
- А звiдки вiн дiзнався, що я приїду до Оренбурга?
- Герн розказав.
- Вiн тут?
- Учора бачив.
- Це чоловiк, скажу тобi! Ми познайомилися в Карабутацi.
- I вiн те ж саме сказав про вас...
- Ну й славно. На справжнiх друзiв життя скупе - радiймо ж, други, кожному!
Вiн поспитався дозволу у Бутакова i, взявши речi (ранець та малярську скриньку i два портфелi) рушив по знанiй вже дорозi до дому Кутiних, де мав тепер пристанище. Сергiй хотiв забрати все, та вiн вiддав лише портфелi. Скриньку лишив собi: вiн нинi ще член експедицiї, її художник i має право... Права, коли казати щиро, йому нiхто так i не дав - не побажав цар-батюшка. Так малював два лiта, на будь-що-будь...
У хатi зняв шинель i чоботи, лiг на диван i втомлено заплющив очi.
- Мо', поспите? - спитав Сергiй.
- Нi. Просто я раюю... - сказав Тарас. - Два роки жив як вовкулака... Казарма, джеломейка, тiсна каюта, палуба... Що не кажи, людинi треба хата... Вернусь - збудую десь на горi щоб видно був широкий Днiпр!.. Приїдеш тодi до мене в гостi?
- На крилах прилечу!
- I сядемо з тобою ми на призьбi тiєї хати, послухаємо бджолиний гул у вишнях i заспiваємо...
- Якої пiснi, батьку? Щоб я хоч знав...
- Та будь-якої, друже... Бо всi вони в нас гарнi... Що пiсня, то й душа людська!..
- Це правда... - зiтхнув Сергiй. - У них щось є таке, таке!.. Сказав би, та слiв нема.
- Словами того не скажеш... Вiдчути треба, злитися iз ними серцем. То, брате, наш духовний спадок, святиня, скарб!.. Iсторiя душi народу, яку нiхто не зможе заборонити, знищити, перекрутити на власний лад. Ми носимо її в собi. Вмираючи, лишаєм дiтям... Може, це та, вважай, єдина у нас фортеця, яку не взяв нiякий ворог!.. Вiчна i неприступна!..
У передпокої нараз почулися швидкi, рiшучi кроки, i на порозi постав високий юний прапорщик.
Тарас помимо волi зiрвавсь на ноги, виструнчився.
- Лежiть, лежiть, - всмiхнувся той. - Добридень!.. А пана Федора немає ще?
- Немає, - сказав Сергiй. - Знайомтеся, - узяв за лiкоть Прапорщика й пiдвiв. - Поет Тарас Шевченко...
- А-а! - засвiтився прапорщик. - Iсаєв я, Микола. Подав привiтно руку, легенько стис Тарасову.
- Вiн, може, син Iсаєва, що в Орськiй був комендантом? - спитав Тарас.
- Нi. Я з Полтавщини.
- Земляк,виходить?
- Точно. Менi про вас Сергiй та Федiр понарозказували!
- Спiвати вмiєте?
- Нi, бог не дав...
- У нього iншi здiбностi, - сказав Сергiй лукаво. - До молодичок...
- Хто з нас не без грiха! - прийшов Тарас на допомогу прапорщику, що зашарiвся, немов хлопчак. - Сiдайте в нашiй хатi.
- Я вже пiду. На службу час. Спасибi... Радий був познайомитися! Крутнувсь i вийшов.
- Красень... - сказав Тарас. - Полтавець!..
- Вiн тiльки родом звiдти.
- А я ж то чую - хоч би тобi словечко...
- Ви справдi, батьку, ляжте та подрiмайте, - запоспiшав Левицький. - Менi також на службi треба бути. Харчi накритi он на столi...
- Спасибi. Мабуть, так i зроблю.
Коли Левицький вийшов, вiн зняв мундир i знову лiг. Сон навалився раптом. Як у дитинствi...
Федiр застав його за малюванням острова, якого виявили вони посеред моря i нарекли iм'ям царя Миколи. Тарас, було, скривився, та Бутаков одвiв його i пояснив, що робить це заради них iз Вернером...
Мовчки вони потисли руки, поцiлувалися, i Федiр вийняв зi скриньки аркуш.
- Що це? - спитав Тарас.
- Княжна Варвара Рєпнiна питає, чи я не знай, де ви подiлися.
- I що ж ти їй вiдповiв? - узяв той лист, проглянув. - Вже цiлий рiк!..
- Чекав, що ви повернетеся i все самi напишете. Я теж не знав нiчого... Питав - на морi, кажуть, чи у Раїмi...
- Нiхто, крiм неї, не написав?
- Принаймнi я не одержував.
- Забули!..
- Там також була холера...
- Не вимерли ж вони усi. Було багато друзiв...
- Нiчого. Ось напишете - i вiдгукнуться.
- Одному я вже написав; Андрiєвi, в чарiвний Седнiв. А де твiй брат Михайло?
- Ще в Петербурзi. Пише, що скоро їхатиме до Оренбурга.
- Хочу вас змалювати з братом, - сказав Тарас. - Допоки маю фарби... Бо Олексiй Iванович, наш капiтан, накидав стiльки менi роботи, що фарби просто тануть.
- Брат привезе.
- Тим паче!.. На весну десь мене послати мають на Мангишлак...
- Чого?
- Шукать вугiлля.
- Це ж так далеко! Тисяча, коли не бiльше, верст! У Гур'єв, а далi морем...
- Знову - як у могилу.
- Може, ще перемiниться... - сказав не скоро Федiр. - Я попрошу когось iз штабу корпусу.
Тарас iще раз перечитав листа княжни Варвари. Турбується, сердешна, ним... Свята душа!.. Заступниця його єдина!..
- Пiду явлюсь начальству, - озвався знову Федiр. - А ввечерi влаштуєм учту. Треба ж нам порадiти зустрiчi!
- Тим часом я складу листа княжнi Варварi, - тихо сказав Тарас. - Напевно, вже й розучився...
Вiдклав альбом, узяв перо й поквапне сiв до столу. Два роки майже, як вiн одержував чиїсь листи, як сам писав!.. Два роки... Вiн так чекав на дружнiй бiлий аркушик в отiй сумнiй пустелi на Сирдар'ї... Як прибувала пошта й солдат-поштар вручав листи, вiн йшов у степ i там собi доводив, що так йому найлiпше, що звiстка з краю рiдного чи з Петербурга розвередила б душу, якiй i так нелегко... А сам чекав тим часом, що хтось гукне й подасть йому конверта...
Сидiв за чистим аркушем i намагався згадать лице Варвари, яке нiяк не вимальовувалося в його уявi. Бачив окремi риси, жести, чув навiть голос, проте не мiг злiпити з них портрета. Забув чи, може, вiн не смiв тодi вдивлятися в княжну, як в iнших, щось змушувало його вiдводити вiд неї погляд. Напевно, те невловне "щось" вiдмовило його вiд намiру намалювати її портрет з натури...
Чув серцем: нинi, зараз же повинен щось зробити, аби спинить своє сповзання в нежитiє з гори високих помислiв i вболiвань. У морi, на Косаралi, де зимувала експедицiя, в Раїмi - скрiзь вiн жив життям, що нищило поволi душу, змеяшувало у ньому опiр присуду катiв людських. Лист до княжни Варвари - це той мiсток, який з'єднати може з минулим, з вiчним... Нi, вiн писав поезiї i малював. Та й зараз ось малює. I все ж вiдчув, - найдужче тут, вже в Оренбурзi, - що iншим став, байдужiшим до свiту й зла, яким його виповнюють царi й сатрапи їхнi усiх мастей та рангiв. А це - ознака краху, капiтуляцiї, як кажуть у вiйськових колах!..
З чого ж почати? Мабуть, з оцих думок, iз того, що вiн не винен у довгiм своїм мовчаннi...
Рвучко вмочив перо в чорнило. Раїм, Аральське море враз вiддалились, зменшились. То все гiрке минуле, накинуте йому чужою волею, i через те також чуже. Тепер чуже! Тягар рокiв, одбутих на засланнi, скидати має з себе, щоб не давив, не гнув його додолу. Прожив - i слава богу. Хто знає, скiльки ще в цното їх попереду... А всi разом не витримає одна, - нехай i з кременю! - людська душа...
...Зiбралися на другий день, увечерi. Компанiя, - як висловився пан Бронiслав Залеський, його новий знайомий i спiвробiтник, - була не вельми велика, але вельми поважна: сам Бутаков, Поспєлов, Герн, Залеський, Вернер, ну i, звичайно ж, трiйця господарiв - Тарас, Сергiй та Федiр. Останнiй, правда, був невдоволений, що запросили "шляхту", та явно виду не подавав.
Пригубивши мiцного трунку, згадували краї далекi милi. Це замiняло усiм їм брак яскравих, щасних вражень у тому життi-буттi, яким жили, яке їх тут засмоктувало, вганяло в сон душi та думки.
- У Миколаєвi акацiй тьма, - озвався Олексiй Iванович. - Як зацвiтуть - все мiсто бiле-бiле... Прийдеш iз моря, глянеш - i щось таке тодi з душею коїться... А ще - дiвчата в бiлих весняних сукнях!..
У нас весна - вся жовта... - зiтхнув Залеський. - Всюди вода, вода... I в нiй, по синiх-синiх плесах, - яскраво-жовта лотать!..
- По чагарях у видолинках бiлiє ряст... - примружившись, сказав Левипький, що був замало не земляком Залеського. - Iдеш отим зелено-бiлим раєм, i так спiвати хочеться, що сили немає втриматися...
- А я люблю цвiт льону, - озвався Федiр. - Тодi земля i небо - всуцiль блакить... I жайворонки дзвенять у небi, благовiстять...
Тарас побачив поле, над ним ранкове мрево, пронизане навскiс промiнням сонця, i в ньому роги й спини волiв, що йшли у плузi... А далi - цвiт калини. В левадi в них, бiля струмка... Барвiнку синь по всiй могилi матерi... Як посадила Катря, то й досi синьо дивиться на свiт його нещасна мати... Торiк, посеред моря, згадалась раптом старша його сестра. Аж заболiло в грудях. Чи не лучилася якась бiда?..
- Я тут служу ледь не п'ятнадцять рокiв!.. - промовив Карл Iванович. - Свою радзiму Вiтебщину вже геть забув...
- Не тягне? - тихо спитав Сергiй.
- Весною щось як найде, буває!.. Тут маю дiм, дружину, дiток...
- А я пiшов би пiшки на Україну, - сказав Тарас.
Запала довга тиша.
- Ось за аральськi мандри присвоять вам якесь звання, то зможете поїхать кiньми, - озвався першим Бутаков.
- То як ще цар подивиться... - зiтхнув Тарас.
- Чи правда, що государ дав грошi на викуп ваш iз крiпаччини? - спитав Поспєлов. - Ходять такi чутки...
- Брехня, - аж надто грубо сказав Тарас. - Пiдстроїли, аби iмператриця портрет той виграла у лотерею.
- Який портрет?
- Жуковського. Призначений менi на волю.
- То ви з царем знайомi?
- Нi. Бачив тiльки здалеку. У Петергофi.
- Це звiдти "Сон"? - всмiхнувся Сергiй по-змовницькому.
- Ваш новий вiрш? - озвався вперше Вернер.
- Нi. Це старе. Поема.
- То, може б, ви нам прочитали? - втрутився Герн,
- I рада б душа у рай... - розвiв Тарас руками. - Рукопис десь у Дубельта, на зберiганнi...
- А може б, ви... - почав було Левицький. Тарас спинив:
- Що знав, забув!.. Мене сюди послали, щоб я забув i щоб мене забули...
Федiр був тямковитий чоловiк: схопив гранчасту пляшку й поналивав.
- Як у поета сказано, - зиркнув лукаво на Тараса, - й записано вуглем на стiнцi шинку...
Вип'єш першу - стрепенешся,
Вип'єш другу - схаменешся,
Вип'єш третю - в очах сяє,
Думка думку поганяв.
Тарас знiтився. Справдi, було таке. Як познайомився iз Забаржадою...
- А що, як хтось вiзьме стiну ту й пошле у Третiй вiддiл власної його iмператорської величностi канцелярiї? - спитав Хома.
- Орлов пошле подяку Обручову, - скривився Карл Iванович. - Горiлка - дiло государево, i славити її похвально.
- Це все одно, що ода дому царствуючому... - додав Залеський.
- Хочете, щоб я i тут тягнув носок? - спитав Тарас похмуро. Хоч розумiв, що друзi мають рацiю, що треба кожен вчинок i кожне слово зважувати на терезах своєї долi, свого покликання на цiй землi.
- За добре дiло можна i потягнути, - сказав Хома.
- Це правда!.. - зiтхнув Тарас.
- Тож вип'ємо по другiй чарцi i схаменiмося! - гукнув Поспєлов, що зрозумiв, як видно, чотиривiрш Тарасiв i без перекладу.
Сергiй тим часом внiс самовар, поставив чашки, цукор. Всi потяглись до чаю. Лише Тарас сидiв у роздумi про нелегке життя поета, що став на прю iз силами неволi й зла.
Вiн має завжди бути на висотi свого звання, обов'язку перед народом...
- Налити вам? - спитав Сергiй.
- Будь ласка.
- Як гарно це звучить у вас - "будь ласка..." - промовив Карл Iванович.
- Бо наша мова нiжна i мелодiйна.
- А кажуть, це нарiччя великоруської, - не то спитав, не то пiдтвердив чиїсь думки Поспєлов.
- З Росiєю ми тiльки двiстi рокiв... До того, отже, жили без мови власної, були нiмi?
- Ай справдi! У вас залiзна логiка. Сергiй подав Тарасовi налиту чашку i пiдморгнув, вдоволений його знанням iсторiї, його, нехай малою, та перемогою.
- Найдужче що мене вражає на Українi, то це пiснi... - сказав замрiяно Бутаков. - I те, що всi спiвають... Та як! Спiвзвучно, вмiло ведучи кожну партiю... I хоч би хто коли сфальшивив...
- Таку б нам єднiсть в iншому, - сказав Тарас. - А то хто в тин, а хто в ворота...
- Була ж колись, - сказав Сергiй.
Тарас лише махнув рукою. Хто-хто, а вiн знав добре, що завело його народ в крiпаччину. Сьорбнув iз чашки чаю, набрав повiтря в груди i заспiвав:

Ой хмелю ж мiй, хмелю,
Хмелю зелененький...
Сергiй його пiдтримав високим, чистим голосом.
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?

I Федiр влив свiй баритон у дивний трунок спiву. Тепер вони в три голоси знялись на крилах пiснi й ширяли вiльно й радiсно в безкраїм рiднiм небi...

Зимував я в лузi на калинi
Та й не розвивався!..

Коли скiнчилась пiсня, - широка, вiльна, наче козацький степ, - i всi мовчали, враженi її роздоллям i фiлософським настроєм, Тарас почав веселої:

Ой горе, горе,
Який я вдався;
Брiв через рiченьку
Та й не вмивався...

Бачив, як ожили, заусмiхались гостi, й згадав гучне весiлля бiля Борзни, де вiн спiвав цю пiсню i вчив її спiвати ясну Панькову наречену, що вiддавала вiно на подорож його до Рима... Ось де той Рим, ласкава панно Олександре!.. А де-то нинi брати-соузники? Чи згадують його в своїй тяжкiй неволi?.. Чи всi живi?..
- Дивний ви чоловiк, Григоровичу, - сказав Поспєлов згодом. - Спiваєте веселу, жваву пiсню, самi ж печальнi...
- Доля така у нас... Я зараз мав би бути в Iталiї, на берегах старого Тiбру...
- Каєтесь, що написали вiршi, якi загнали вас на Урал? Тарас вагався довго з вiдповiддю i все ж признався, мов на духу:
- Нi. Я не схибив. Пiдло впиватись щастям, волею, коли народ твiй гине в ярмi неволi!..
- Браво! - гукнув Залеський. - Вольность вище життя!
- Тихiше.. Ми ж не в катакомбах, - озвався Герн. - Спiвайте лiпше.
- Може, ще по однiй? - спитав Поспєлов.
- Досить, - спинив його порив до чарки Бутаков. - Я вже пiду, - пiдвiвся. - Спасибi вам за гарний вечiр!
- Час i менi додому, - схопився Герн. - Дружина жде.
- Красуня вона у вас, штабс-капiтане... - заздро зiтхнув Поспєлов.
- Правда, - всмiхнувся Герн. - Вона менi осяює цей хмурий край...
Як Бутаков i Герн пiшли, Поспєлов кинув не без лукавства:
- Кажуть, ваш землячок Iсаєв туди взяв курс...
- Оцей Адонiс-прапорщик? - спитав Хома.
- Панове! - рiзко сказав Тарас. - Дружина друга нашого, як i дружина Цезаря, поза пiдозрою. Чи личить нам повторювати чиїсь плiтки?..
- У вас залiзна логiка, - узяв Поспєлов пляшку. - Давайте вип'ємо ще по однiй, i хто куди!
Пристали мовчки на ту щасливу, хоча й не дуже оригiнальну, думку. Тим паче час був пiзнiй.
Прощалися бiля ворiт.
- Тарасе, треба якось зустрiтись вам з поляками, - сказав Залеський тихо. - Сусiди ми... Та й доля у нас тепер, вважай, одна...
- Гуртом, як мовиться, i батька бити легше?
- Вiтчима, прошу пана!..
- Гаразд, - подав правицю i мiцно стис. - А де Поспєлов?
- Певно, поплив в якусь таємну гавань...
Стихли в густiй пiтьмi осiннiй неквапнi кроки Хоми та Бронiслава, а вiн стояв i думав про Бутакова, Герна, його дружину милу та... Забаржаду, дiвчину з тонким i гнучким станом, що приголомшила його красою-дивом, як карагач серед пiскiв пустелi...
...Йдучи у дiм до Чернишових (прибiг хлопчак, покликав), Тарас не мiг подумати, що саме тут вiдбудеться ота братерська зустрiч, яку йому пообiцяв Залеський. Дива! Сьогоднi бачилися, трудились поряд аж до темна, i вiн про те й не натякнув. Напевно, так i треба. Поляки мають досвiд у цих дiлах.
- Не роздягайся: будемо в холоднiй хатi... - зустрiв його молодший iз Чернишових, який навчався ще в Академiї мистецтв i - о сюрпризи долi! - вчив малювати дiтей царя.
- Що сталося? - спитав Тарас тривожно.
Нiц, - вiдповiв йому чомусь по-польськи Олексiй. I посмiхнувся в чорнi козацькi вуса. З кiмнати чувся гомiн, приглушений басистий смiх.
- Бенкет? З якого приводу?
- Вас ждуть, - узяв за лiкоть Олексiй i вiдчинив важкi дубовi дверi.
У хатi враз запанувала тиша. Iз неї вийшов йому назустрiч Вернер.
- Панове! - мовив вiн урочисто. - Поет Тарас Шевченко! Їх тут було душ десять. Здебiльшого простi солдати. Мовчки, один за одним вони пiдходили й, подавши руку, казали, хто як зветься. Запам'ятав лише Турно та Попеля, якого знав ще в Орськiй.
- I ти - поляк? - спитав у брата Олексiевого, що пiдiйшов потиснути Тарасу руку.
- Урядник Оренбурзького козачого вiйська Олександр Чернишов! - став струнко той.
- Не бачиш, що я в пальтi?.. - всмiхнувся Тарас також.
- Крiзь драп у вас просвiчується чин генерала!
- Скажу про це начальству й подам негайно у вiдставку, - пiдтримав жарт. I спохмурнiв, згадавши, що цар пiдтвердив заборону писати та малювати й вiдстрочив тим присвоєння йому звання.
- Я вибачаюся, що так повiвся з вами, не попередив... - сказав Залеський. - За нами й тут потроху стежать... Чули про той конфуз, що стався з Обручовим бiля костьолу? Нi? Хтось донiс, що вечорами в костьолi свiтиться i там збираються таємно засланi сюди поляки. Наш генерал взяв плац-майора та полiцмейстера й наскочив раптом. Дверi були, на лихо, замкнутi. Гукнули ксьондза Зельонку, той вiдiмкнув...
- I що?
- То сонце, вже призахiдне, свiтило в рiзнокольоровi шибки вiвтарних вiкон!
- Невже прибiг сам генерал-губернатор?
- У тому-то i весь комiзм пригоди.
- Трагiзм, скорiше... Спробуй збагнути їх, цих унтерiв во генералах!.. А я гадав, що Обручов...
- Панове, - мовив Вернер. - Солдатам не дозволено судить своїх начальникiв.
- Це тiльки осуд, братику, - озвавсь Попель. - Суд десь iще попереду...
- А поки суд та дiло, прошу до столу! - мовив їм Олексiй.
- Хотiлось би поговорити... - скривився Попель.
- Раптом хтось набiжить, а стiл стоїть не займаний. Якi ж у бiса це iменини!
- Хто iменинник? - спитав Турно.
- Хай буде - ви.
- Чудово. Тодi прошу, панове, повiншувати мене з днем ангела! - ввiйшов у роль.
За стiл сiдали нехотя, лиш для годиться, а встали з-за "руїни".
- Ну що, - спитав Тарас лукаво, - не посрамили христолюбиве воїнство?
- Я певен був, що ви солдати, вiрнi царю й отечеству, - в тон вiдповiв учитель царських чад.
Одвiвши вбiк Тараса й пригладивши короткi вуса, Попель сказав глухим, статечним голосом:
- Я тут давно, вже цiлих десять рокiв... То вибачайте, коли скажу щось не до ладу...
- Аж десять лiт!..
- Засуджено було до страти. А потiм цим замiнено.
- За що?
- Ми всi тут виннi в одному "злочинi" - бажаннi волi.
- Правда.
- На жаль, я мало знаю вас як поета... Але вже те, що ви сюди попали за вашi вiршi, свiдчить, що ви поет великий, чесний i вiльнодумний. - Передихнувши, Попель ураз спитав: - Чому ми тут?
- Тому, що тягнемо у рiзнi боки. Як лебiдь, рак та щука з вiдомої i вам, напевно, байки.
- У саму суть влучили! - зрадiв словам тим Попель. - Якби повстання нашi пiдтримали на Українi, то ми, напевне, тут не були б!..
Тарас вже чув такi розмови й такi думки, сам мiзкував над цим питанням, проте не мав твердої вiдповiдi, оскiльки все було таке заплутане, що тiльки час та спiльне лихо могли навести потрiбний лад.
- А хто б їх мав пiдтримати? - спитав спокiйно.
- Звiсно - пани, народ.
- Панам i так у нас не зле. Народ же спить, знесилений в борнi за волю з Польщею.
- Коли-то все те було!
- Ай досi нам вилазить боком. I вам також.
- Ой правда!.. - сказав Турно.
- Колишнє слiд забути, - озвався Вернер. Iншi теж пiдiйшли.
- Ми й так уже забули стiльки, що ледь згадали, хто ми, - сказав Тарас. - I все ж народ не держить зла за пазухою, мов каменюку.
- I Польща також.
- Добре. А як же буть, - всмiхнувся, - з отим великопанським "вiд можа i до можа"? З ярма одного в друге? Та ще й за це пролити кров!..
- Iдеться тепер про iнше, - подав Залеський голос. - Боротись слiд за волю для всiх знедолених!
- I росiян в тому числi, - додав Тарас. - Лише тодi ми зможемо перемогти.
- Тарасе, ви вгадали мої думки, - сказав урядник палко. - Солдат це хто? Крiпак колишнiй, мученик. Щоб вiн не став стрiлять у волю, треба, аби вiн знав, що то його свобода, його життя!
Знiяковiвши, вiн вiдiйшов до брата, який сидiв побiля столу й щось замальовував собi в альбом.
- Чим бiльший обсяг, тим менший змiст. Так вчить наука логiки, - сказав похмуро Попель. - Ви нас втопити хочете у снах своїх народiв. Польща вже стiльки рокiв бореться, а ви спите...
- Сплячий - не мертвий, колись прокинеться, як мовить наш фiлософ Сковорода, - сказав Тарас.
- А нам сидiти й ждати?!
Будить гуртом. Єднатись для свободи.
- Так ми не вирвемося i до страшного суду!.. Притихли. Стало чути, як олiвець шурхоче об бiле поле аркуша.
- Я не полiтик, други, - сказав Тарас, - не генерал... - оглянувся на Чернишових, - i все ж менi здається, що iншого шляху нема.
- Тарасе, вiн занадто довгий.
- По ньому ми, присутнi тут, не дiйдемо.
- Народ вiд нас одвернеться!
- Вважатиме за боягузiв.
- Або й за зрадцiв!..
- Знаю те по собi, що тяжко ждати, дивлячись, як гине люд в неволi... - сказав Тарас. - Сам плакав од безсилля зробити щось негайно... I все ж терпiнням треба нам запастися.
- Сидiти й ждати?
- Дiяти! Та не наослiп, з розумом. Здолать такого змiя, що мучить нас, не можна тiльки серцем. Урядник правду мовить: солдат - крiпак недавнiй - повинен знати iстину i свiй "маневр" у битвi зi стоголовим чудиськом.
Зробилось знову тихо. Щось кожен думав, зважував на терезах сумлiння i долi власної, що завела його, сердегу, в оцей далекий пустельний степ.
Тарас вдивлявся в братчикiв, - як подумки назвав полякiв, згадавши Київ i Товариство святих Кирила та Мефодiя, - й не мiг збагнуть, як сталося, що вiн на першiй зустрiчi розкрив їм душу. Правда, вони також не крилися... А Чернишови? Цих знав давно i вiрив їм...
- Що буде, те, дасть бог, побачимо, - сказав Залеський, немов старий, хоч був молодший вiд багатьох. - А треба нам триматись разом, дiяти плече в плече...
На вулицi почулись кроки, гомiн.
Поляки враз всi подались до столу, взяли чарки.
- Здоров'я пана Людвiга! - пiднiс свою Залеський.
- Панове, це не Обручов, - сказав Тарас, що причаївся бiля вiкна. - Якiсь веселi панни iз кавалерами! Жарт був не дуже вдалий. Поляки настовбурчилися.
I тут прийшов на допомогу дружбi Олексiй. Всмiхнувшись, вiн промовив голосно i безтурботно:
- Прошу до мене ближче! Допоки ви дискутували, я вас, панове, намалював! Як говорили еллiни, життя коротке, а мистецтво...
- Вiчне! - додав Тарас.
На аркушi було чудово вирисувано портрети всiх присутнiх. Художник навiть встиг згрупувати постатi, вiдбивши в цiй композицiї момент розмови. Попель щось промовляє, iншi його уважно слухають... Тарас про щось замислився, ще не ввiйшов у бесiду i в товариство... Схожiсть була разюча. Всiх одинадцяти.
- Ну як? - спитав художник.
- Чудово, - першим сказав Тарас.
- От тiльки я... - озвався i Бронiслав Залеський. - Я ж не сидiв...
- Так треба для композицiї. Ти ж сам малюєш... Липський i ти присiли, щоб покурити...
- Солдати, що всi стоять, нагадуватимуть скорiше стрiй, анiж цiкаву бесiду на iменинах у пана Людвiка, - додав Тарас.
- А ви в пальтi, - помiтив Попель. - Добре, як не побачать, кому не слiд...
- За це спокiйнi будьте, - промовив твердо Олексiй. - Ви ж знаєте мене i брата...
- Знаємо, - сказав Залеський. - Пiзно. Час розбiгатись...
- Може б, Тарас Григорович нам прочитав щось iз свого... на сон грядущий?.. - спитав несмiло Людвiк.
- Панове, тiльки з пам'ятi, - сказав Тарас у тишi, що наступила. - Та й то фрагмент...

Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такiї, боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раї
На праведнiй твоїй землi!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
I їх сльозами поливаєм...

Читав "послання" богу, в якому все сказав йому, не потаїв, не убоявся його страшної кари за щиру правду, й чув, як мороз бiжить по спинi, бачив, як пiднiмається на головi волосся в Людвiга... Притишивши ледь не до краю голос, ударив, нiби шаблею:

Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Нi, нi, нiчого
Нема святого на землi...
Менi здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

Схопивши шапку, вибiг в морозну нiч. Не мiг же вiн явити слабiсть людям, якi самi шукають в нього сили, вогню своїм пригаслим душам, вимученим в оцiй страшнiй пустелi!..
...Вже другий мiсяць жив сиротою - Федiр подавсь на зиму в Гур'єв, Михайло й Сергiй - на службу в Санкт-Петербург, а Бутаков поїхав також, змусивши тим самим дружну свою команду шукать - хто де - пристанища. Тараса взяв до себе Герн, вiддав йому весь флiгель, i виявилося, що всяке зло не без добра. Тут, на Слобiдцi, в затишку садиби друга Тарас знайшов, нарештi, те, чого йому завжди найбiльше бракувало: самотину i незалежнiсть вiд будь-кого. Єфрейтор, найнятий за невеликi грошi, повiдомляв, коли була потреба прийти в казарму, й на цьому служба, власне, й вичерпувалалася. Малюй, пиши, ходи, як вiльнi люди, на гулянки та на бали, де вiн - у фрацi з плеча друзяки Федора - стрiчався i розмовляв з батьками-командирами, якi вдавали, що рядовий Шевченко i цей артист[8] - не мають нiчого спiльного. Сам Обручов замовив йому портрет дружини. I заплатив, як iншi, пiдкресливши своєю мздою, що малював художник, а не пiдлеглий йому солдат...
Iсаєв його знайшов у Герна, хоч не питав нiколи, де вiн живе. Ввiйшов у двiр i стежкою попрямував до флiгеля, немовби вже бував не раз у земляка-солдата.
Тарас, на всякий випадок, сховав альбом та фарби, хоч це була дитяча гра: Iсаєв бачив, як малював портрет братiв Михайла й Федора.
- Добридень вам, Григоровичу! - гукнув привiтно прапорщик. - Нудьгуєте?
- Та нi, бог милував... - сказав Тарас, пiдводячись назустрiч гостевi.
- Один як перст... Жахливо!
- Я не один.
- О! Де ж вона? - всмiхнувся ласо прапорщик й огляну ся. - Не вiдiб'ю, не бiйтеся!..
- Я не боюсь...
- Чому? - спитав здивовано.
- Бо це, паничу, вам не пiд силу.
- Овва! - як пiвень, випнув груди. - Щоб я якусь татарочку!..
- Попали пальцем в небо, - всмiхнувся на те Тарас.
- А хто ж вона? Я знаю тiльки про Забаржаду... Тарас помовчав трохи, щоб молодик помучивсь бiсом заздрощiв, i мовив тихо:
- Вiрна моя супутниця - тривожна й нiжна Думка.
- Я не розслухав... Дунька? По-вашому то буде "мысль".
- А-а! Ви ж поет, фiлософ... Анахорет! - чомусь зрадiв Iсаєв. - I раптом став поважним: - А втiм, у мене є до вас серйозне дiло.
- Яке?
- Портрет. Батьки скучають, хочуть хоч на малюнку...
Грошi у мене є!
- Я, знаєте... - зам'явся було Тарас.
- Ви ж малювали iнших. Чи, може, я з лиця бридкий? - всмiхнувся самовдоволено.
- Часу нема...
- Помалу, не поспiшаючи, - вмовляв уперто прапорщик. - Приходитиму сюди, до вас, о цiй порi...
- Ну, добре, - здався-таки Тарас. - Як земляковi...
- Дякую. Коли почнемо? - дiстав годинник i заметушився. - Завтра!
- А може...
- Завтра, завтра!..
Iсаєв швидко вийшов, так нiби його погнало з хати. На другий день з'явився, мов на службу, роздягся, сiв.
- Малюйте, - кинув коротко.
Тарас дiстав з-пiд лiжка скриньку з фарбами, паперу аркуш.
- Як вас?
- Ат, все одно! - махнув рукою прапорщик, Вiн був i тут, i нiби десь за стiнами цiєї хати.
- Зробимо в овалi...
- Добре. Але щоб видно було мундир та еполети. Мама хай порадiє!..
- Дуже хотiла бачити вас офiцером?
- У неї був якийсь роман з гусаром, i це з дитинства вирiшило мою судьбу.
- А ви самi?
- Мене хiба питали!.. А втiм, я навiть радий, що вийшло так. Служи собi i в вус не дуй!
- Чудово...
- Що?
- У цьому суть: служи й не дуй...
- А-а... - Вiн ураз прислухався. Дiстав годинник, глянув i посмiхнувся: - Точно!
- Що?
- Йде годинник...
Тарас хотiв спитати, по чому прапорщик його звiряв, та саме щось таке побачив в очах "моделi", що побоявся втратити. Що сам не мiг назвати того живого вiдблиску душi Iсаева, та зрозумiв, що саме в ньому сутнiсть цього синка залюбленої в гусарiв мами. Швидко став накидати штрих за штрихом...
- Все. На сьогоднi досить! - пiдвiвся рвучко прапорщик.
- Посидьте ще...
- Не можу. Служба, служба!..
Схопив шинель i - з хати. Мигнув, як вихор, перед вiкном, на тлi дверей, що з двору ведуть до Горнового будинку, i враз... з'явився знову. Оглянувшись, немов варнак, пiрнув у дiм i причинив сiнешнi дверi.
Тарас i дихать перестав. Згадалися йому плiтки про прапорщика та Гернову гарненьку жiнку... Першим прийшло бажання кинутися за ловеласом, схопить за комiр, вивести на божий свiт, та зупинився вчасно. Що дiм чужий, а що Iсаєв - прапорщик. Пришиють напад на офiцера, й нiхто тобi не допоможе!.. Сказати Герну?.. Хто їх там розбере - чужа сiм'я... Мовчати? Так друг же Карл Iванович!.. Це ж нiби зрадить друга... Тим паче цей зальотник спочатку йде до нього, а вже тодi...
Всю нiч продумав. Зате удень, коли прийшов Iсаєв, готовий був до дiї на захист честi Герна.
- Чого це ви сьогоднi такi похмурi? - спитав у нього прапорщик.
- Погано спав.
- Блощицi?
- Нi. Думки...
- А-а, це отi, яких я сплутав з Дунькою! - зареготав.
- Сiдайте. Сьогоднi я повинен скiнчить портрет, - сказав Тарас суворо.
- Одержали якесь нове замовлення?
- Не те.
- То, може, вас посилають кудись у степ? Я попрошу...
- Не треба.
- Жаль... Тут у вас так затишно... Гадав, що ми подружимося... Все ж земляки... - завiв сумної прапорщик.
- Ви маєте, Миколо, друзiв? - спитав Тарас, малюючи вже аквареллю.
- Удома мав... I тут... А що?
- Честь друзiв вам дорога?
- Звичайно.
- Менi також.
- Ви ж благородний!
- Батько мiй був iз роду Чесних...
- Не чув таких... - стенув плечима прапорщик. - Це за Днiпром, напевно, де шляхтичi?
Вгадали.
- Пробачте, я щось не збагну, - наморщив лоба прапорщик, - до чого ви...
- Ну... як би вам доступнiше це пояснити... - протяг Тарас, усе ще десь сподiваючись, що омине його невдячна доля сказати в очi правду цьому самозакоханому Нарцису. - Коли б, скажiмо, ви запримiтили, що друг ваш... ну, що друговi загрожує безчестя, поголос, що б ви тодi зробили? Як повелися б?
- А винен сам? - спитав похмуро прапорщик.
- Та нi. Все зло вiд iншого, йому чужого зовсiм, ледь-ледь знайомого...
- Сказав би другу, й разом тому набили б пику.
- I це було б порядно?
- Цiлком!
- А що, як той, скажiмо, вищий чином? Вiн прапорщик, а ви...
- Я - прапорщик.
- Припустимо, ви - рядовий...
Iсавв звiв докупи брови й одразу став негарним.
- Шевченко, ви, здається, зайшли далеко надто... - сказав крiзь зуби. Певно, таки збагнув, про кого мова.
- Радий, що ви такi догадливi, - зiтхнув Тарас. - Страх як не хочеться менi робити, як ви допiру радили...
- Ну, як портрет? - спитав недобрим голосом.
- Готовий майже...
- Досить. Давай сюди! Що з мене?
- Дарую так, без грошей, - вiддав папiр. - I дуже вас прошу, Миколо, - як старший вiком i як земляк, - забути шлях на Слободу!.. Штабс-капiтан...
- А я прошу не забувати, що рядовому краще не зв'язуватись iз офiцером, - не залишився в боргу Iсаєв i швидко встав. Схопив шинель. - Хоч ви й земляк... - скривився в зверхнiй посмiшцi.
Пiшов, сердито кинувши сiнешнi дверi. Правда, вже не в покої штабс-капiтаншi, а до ворiт, на вулицю. Тримаючи в руках папiр. Як образ чи iндульгенцiю...
...Весна прийшла бурхлива, дружна. Снiги зiйшли, й пригрiтий степ за мiстом прорiс одразу зелом. Вдень i вночi на пiвнiч пливло ключами птаство, спiваючи хвалу веснi. Порою цiлi зграї гусей, качок i лебедiв сiдали спочивати на широченну повiнь рiки Уралу, й тодi здавалося, що бiла хмара впала на синь води...
Вертаючись з рiки додому, виповнений красою свiту, дивом його вiдродження, Тарас угледiв постать, що, наче злодiй, шаснула з будинку Герна. Прапорщик!.. Не схаменувся, ходить, як i ходив!.. А добрий Карл Iванович хмелиною довкола жiнки в'ється: "Софiєчко моя! Лебiдонько!.." I мiж людьми. А тi хихочуть нишком i перемивають йому, сердезi, кiсточки...
Обуривсь так, що пензель тремтiв, мов лист осиковий, в його руцi. Жбурнув у скриньку й вийшов. Не мiг дивитися на вiкна Гернової оселi... А раптом Карл Iванович прийде до нього зараз?.. Нi, вiн не зможе глянути, як завжди, чесно в очi й удати, нiби в його душi панує весна-красна!..
До Федора прийшов такий, що той спитав тривожно:
- Стряслося щось?!
- Той баламут Iсаєв таки до неї ходить! Сам бачив нинi...
- Що ти, - озвався Федiр, - бачив?
- Як вiн вискакував iз дому Гернiв.
- Тобi-то що?
- Карл друг менi! Його безчестять, зраджують. Я покажу цiй шльондрi, не дам ганьбить безкарно таку людину!..
- Хто ти? - спитав похмуро Федiр. - Лише солдат. Iсаєв же офiцер. Плюгавий, та офiцер! I не дай бог, ти зробиш, про що кричиш, цей прапорщик...
- Начхать менi на нього!
- А Герн, гадаєш, буде тобi безмiрно вдячний за розкриття?
- Принаймнi я не буду ховать вiд нього очi, - не мiг Тарас угамуватися. Вiн весь кипiв обуренням i вболiванням за друга, що так близько до серця взяв його неволю. - Краще нехай гiрка, та правда, нiж солоденька, слiпа брехня!
- Тарасе, я набачився тут усього. Є речi...
- Нi, я виведу на чисту воду! - гримiв Тарас.
- Тихiше!.. Хазяйка он почує...
Крутнувсь i вибiг.
Вдома, як охолонув трохи, пристав на думку Федорову. Нехай їм бiс! Та й шило в мiшку не втаїш довго, вилiзе...
За кiлька днiв, у п'ятницю на страснiм тижнi, вийшов, немов на зло, якраз тiєї митi, коли зальотник юний за спиною бiдахи Герна проворно шаснув в його гнiздо. Кров шугонула в голову, аж свiт йому схитнувся... Не стямився, як наздогнав штабс-капiтана й промовив глухо:
- Прапорщик ось тiльки що ввiйшов у дiм твiй, Карле!..
Герн сполотнiв, торкнувся рукiв'я шаблi й незграбно пiшов назад.
А далi все вiдбулося точно, як у поганiй драмi чи водевiлi. Крик, гвалт, плюгавий прапорщик у неглiже... Якби Тарас не вирвав зброю в штабс-капiтана, то був би труп... Мерзота!..
Друзяка Федiр, коли почув про страстi, що розiгралися у страсну п'ятницю, похнюпив носа.
- Вскочиш, Тарасе, в халепу... Тобi цього Iсаєв не подарує...
- А що вiн може вдiяти! Я не торкнувся до нього й пальцем. Навiть оборонив вiд гнiву Карла!..
- Хоча б не входив з Герном, побув надворi...
- Ввiйшов, бо Карл ще на порозi вийняв iз пiхов шаблю.
- Що ж нам тепер робити? - терзався Федiр. - Кликано мене на учту до губернатора. Йти чи не йти?
- Як хочеш, - сказав Тарас, що був, собi на диво, спокiйний i розважливий. - А я поїду в гостi.
- Куди?
- Ти ж знаєш.
Федiр лише кивнув.
- Нi, я побуду вдома, - сказав невдовзi. - Поки щось проясниться... Присмерком примчав за ним прольоткою. Мов на пожежу.
- Швидше! - шепнув йому надворi. - Герн приїздив. Iсаєв подав донос про те, що ти малюєш, пишеш ще й ходиш у партикулярнiм одязi! Обручевим уже наказано зробити в тебе обшук.
- То й що?
- Спалити треба усе, що може чимось тобi зашкодити! На щастя, встигли. Флiгель ще був не займаний, усi папери цiлi.
Зiбравши їх докупи, - й недомальованi портрети теж, - Тарас спитав у Федора:
- Що ж тут палити?
- Може, щось є в листах?
- Пали листи княжни Варвари!
Тяжко було йому дивитися на цей вогонь, що байдуже з'їдав слова княжни, якi летiли його зiгрiти, втiшити й тепер конали в муках. Вiн чув їх крик...
- Тут є листи Левицького, Александрiйського, а також брата Василя, - озвався Федiр здалеку.
- Пали!
- У них нема нiчого, що не дозволене...
- Пали!
- А як по цьому взнають, що попереджено? Почнуть шукати винного й дiйдуть до Герна?
- Правда, - зiтхнув Тарас. - Нехай беруть...
- А вiршi?
- Цього не дам! I не спалю!
Зiбрав маленькi зшитки, в яких вiдбита, мов на портретi, його душа, й сховав у чобiт, де їм було безпечно й звично. Серце чомусь до болю стислося. Згадало, певно, Орську, де вiн почав писати у книжечках i зберiгати їх за халявою. Одвик за цi два роки i вiд казарми, i вiд дурної муштри, i вiд мундира...
- Їдьмо! - сказав рiшуче Федiр. - Щоб не застали тут нас з тобою.
- Вогонь залив?
- Аякже. I все розклав - немовби нас не було... Од'їхали вiд дому Герна в темряву й зiтхнули разом.
- Добре, що я в мундирi. Нiби передчував... - сказав Тарас, як пiд'їздили вже до ворiт фортецi.
- А одяг ми не забрали! - став у прольотцi Федiр.
- То, може?
- Пiзно. Тихо!.. - закрив його собою Федiр. Назустрiч їхало на конях троє: плац-ад'ютант Мартинов i полiцмейстер; третього не розпiзнали.
- Це по твою, Тарасе, душу... - журно озвався Федiр.
- По бiдне тiло, брате. А до душi моєї усiм їм зась!.. - сказав Тарас, згортаючись, немов їжак, в мiцний клубок i виставляючи довкiл голки.
Всю нiч не спали: ждали "гостей" iз штабу корпусу. Христос воскрес, освячено було паски й сповiщено про це веселим дзвоном, а тi не йшли. Натомiсть приїхав добрий приятель Александрiйський i розповiв, що Обручов кричав на нього нинi, цитуючи з його листа Тарасовi. Потому заїхав Герн, повiдавши, що Обручов назвав при ньому прапорщика мерзотником, бо той послав також учора донос на генерал-губернатора прямiсiнько шефу жандармiв...
Ця новина була найгiрша. Обручов тепер покаже кiгтi, бо власна шкура, звiсно, йому дорожча.
Сидiли вдвох i ждали. Незайманою стояла паска, яку принесла їм господиня дому. Холонув чай.
- Я ждав вiд нього помсти, - озвався перший Федiр. - Та щоб таку!.. - розвiв руками.
- Орля царя Миколи, - сказав Тарас. - 3 кадетського його гнiзда...
Хоч з болем, вiн уже змирився з думкою, що настає чи не найгiрша пора його заслання, i готувався зустрiти мужньо все, що пошле йому солдатська доля. Був вдячний їй за осiнь, зиму й весну, якi прожив мiж друзiв у Оренбурзi, за те, що встиг зробити за цi шiсть мiсяцiв...
- У тебе вже, напевно, не буде сьогоднi обшуку, - дiстав свiй скарб iз чобота. - Вiзьми, будь ласка, цi книжечки й вiддай їх Герну на зберiгання. У нього є де заховати...
- Може, ще пронесе, замнеться якось...
- Там, у листi Левицького, є, пам'ятаєш, мiсце про Головка...
- Що математик? Тарас кивнув.
- Той Головко, - як пише Сергiй в листi, - сказав, що, замiсть мене, за наше дiло стало людей до тисячi, що всi вони готовi стоять за правду, за те, що я колись казав...
- Ми ж не спалили цього листа! - жахнувся Федiр. - Це ж постраждають тепер Левицький i Головко!..
- Не хитрi ми, не вмiємо, виходячи на бiй зi злом, ховать лице пiд заборолом... Чуєш? Вона вже йде! - прислухався до крокiв десь у коридорi.
- Хто, батьку?
- Кара за прямодушнiсть!..
Тарас пiдвiвся з крiсла. Чомусь ураз схотiлося бiду зустрiти стоячи. Як у бою. Без стуку ввiйшов фельдфебель. Виструнчився i гаркнув:
- Велено Шевченку бути зараз же в ордонанс-гаусi[9]!
Тарас обняв товариша, поцiлував i мовчки, швидко вийшов...
...I вiтри повертають на круги свої... Цей вислiв з бiблiї прийшов йому на думку, коли з дороги вгледiв знайомий обрис Орської. Солдати, яких етапом гнали разом iз ним, iшли сюди ще вперше й не знали, що на них чекає, а вiн... Умерти б лiпше, впасти у цей пiсок!.. Душа його спливала болем, кров'ю, волала криком вiдчаю до всiх богiв вiд Саваофа до Перуна i скулювалася, не дочекавшись на тi волання вiдповiдi!.. А ненависна Орська росла й росла, а гауптвахта ближчала, а постать батальйонного ставала все грiзнiшою...
Нi! Вiн не хоче згадувати того, що потiм сталося!
Схопився, сiв у лiжку. Густа пiтьма... Вже й лiхтарi не блимають... Нi зiр нема, нi мiсяця... Ледь видно грати... Боже, iзбав його вiд цих думок! То ж просто собi вiкно його майстернi в Академiї, людське вiкно!..
Болiло в грудях. Важко було сидiти, а знов лягти боявся... Вiдсидiв там п'ять мiсяцiв. Допоки десь вирiшувалася його подальша доля... Сто п'ятдесят пекельних днiв!.. Найтяжчих в його життi... А на кiнець вiзок, в якому його везли iз Орської, понесли раптом конi, i вiн, злетiвши з нього, побився геть!.. Трiск, крик, iржання коней, тупiт...
Знесилений, упав на лiжко. Певно, нам не дано такої сили волi, щоб вирвати з минулих лiт найгiрше, забути, стерти з пам'ятi. То ми самi! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої...
Десь на Невi б'ють склянки на кораблi. Мiст, певно, вже розведений, i судна йдуть до моря... Нi, лiд стоїть на рiчцi. То вчулося... Бурхливий Каспiй в жовтнi, й дзвiн корабельний ззойкує при кожному ударi хвиль...
...Од Гур'єва до Мангишлаку й Новопетровського укрiплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, i раз у раз вкрадалася пiдступна думка: добре було б сьогоднi пiти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не мiг собi дозволити такої малодушностi, - на борт поставив ногу, стрибнув - i все! - щоб не потiшити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пiшов пiд хвилю... I, мабуть, вiн о тiм молив би господа, коли б плив сам!.. Команда i два недремнi стражi його особи хотiли жить; напевно, у них є дiти... Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дiтей... Вiн бачив це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому вже тридцять сьомий, а й досi вiн не зазнав простого щастя затишку в родиннiм колi, не доторкнувся щокою щiчки рiдної i не почув оглушливого, як грiм весняний, "тату!"...
- Форт! Видно форт! - гукнув матрос, який стояв на вахтi бiля керма.
Тарас пiдвiвся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку пiдняв на вулицi в далекому вже мiстi Гур'євi, i став вдивлятися в затягнутий iмлою обрiй. Невдовзi вирiзнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежi чи бастiони i черепичнi дахи казарм... Нова його в'язниця!.. Юдоль журби...
- Де приставати будемо? - спитав матрос у капiтана.
- Давай на ближню пристань!
- Ну, от i все, Шевченко, - зiтхнув конвойний унтер. - Здамо тебе начальству...
- I нi печалi тобi, браток, нi воздиханiя, - додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр.
- Тут що два роки мiняють роти гарнiзону, - пошкрiбся в тiм'ї унтер.
- Чому? - похмуро спитав Тарас.
- Бо мiсце гибле. Мабуть, найгiрше в краї.
- Живуть же й тут... - сказав хорунжий.
- Ясно. Куди їм, бiдним, дiтися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
- Верба. Ввiткну, й нехай росте. Жива ще...
- То марна праця. Бачиш: нема нiде нi деревця, нi кущика... Пiсок та голi скелi...
- Колодязь є?
- Аякже.
- А де вода, там i верба, - сказав, хоч сам тепер уже не вiрив, що патичок цей стане колись зеленим деревом.
Як вiддали швартови, вони зiйшли на берег бiля округлої низької вежi й зрадiли твердi. Море за три доби було вже у печiнках. А тут - земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на мiсцi, не риє носом моря...
- Далеко йти! - сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сiре небо десь за версту чи й бiльше. - Вербу свою не позабув? - спитав Тараса.
- Буде принаймнi палиця, - озвався унтер. - Тут скарб i це. В укрiплення вони ввiйшли надвечiр, як сонце сiло в море, заливши все довкола багровим сяйвом.
- Застрянемо ми тут, Булатов! - сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. - Сонце сiдає знову в шторм...
Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустрiч. Напружився увесь, зiбрався, щоб мужньо стати перед начальницькi суворi очi. А все ж льодок з'явився десь пiд грудьми... Чув, як Булатов браво доповiдає їх благородiю про прибуття, про нього, а сам боявся глянути iз-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарештi, зважився, побачив вже немолодого пiдполковника з утомленим, блiдим лицем й сумними, як у вдови, очима.
- Гаразд, - спинив вiн унтер-офiцера. - Iдiть скажiть Потапову, щоб вас прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся.
- Слухаюсь, вашблагородiє! - гукнув Тарас.
- Облиште... - махнув рукою комендант.
Конвой тим часом вийшов, i в кабiнетi запала тиша.
- Чому це вам заборонили писати i малювати? - спiдлоба глянув комендант.
- За вiршi, ваше благородiє.
- То ви поет?
- Так точно. Був поетом...
- Талант - вiд бога... Звiдки ви?
- Я з України, з Київщини.
- Ледь не земляк... - всмiхнувся.
- Дозвольте, ваше благородiє, - ввiйшов похмурий штабс-капiтан. - Новенький? - глянув гостро. - Тих, з Гур'єва, я влаштував...
- Спасибi, - не по-вiйськовому подякував пан комендант. - Меркул Матвiйович, звелiть, кому належить, щоб прийняли Шевченка i все таке...
Потапов гмикнув i наказав Тарасовi:
- Кру-угом! В казарму марш!
А вранцi вiн, раб божий, уже стояв лiвофланговим роти i журно слухав напоучання штабс-капiтана. Мiж двох будинкiв видно було йому розбурхане осiннє море з бiлястими верхами хвиль... Безмежнiсть, сила, воля!.. Колись таким могутнiм вiн бачив рiдний старий Днiпро... А вiн десь там, на заходi... Щоб мiг лiтать...
Його штовхнув сусiд у бiк.
- Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Вiн вийшов, став, чекаючи всiм настороженим, нещасним тiлом, що буде далi.
- Напра-аво! Марш!
Згадавши Орську муштру, пiшов, пiшов, пiдносячи, як тiльки мiг, високо ноги.
- Стiй! Хто ж так ходить, йолопе? - з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, i волохатий рудий кулак пiдплив, як кара божа, пiд самий нiс... Не вдарив на перший раз!..
- Я виб'ю з тебе дурiсть! Носка тягнуть не вмiє, а мислить, лiзе й собi в полiтику... Ти як рушницю держиш?! - почервонiв зi злостi штабс-капiтан. - Фельдфебель, три години ганять його i вчити! Окремо, не шкодуючи чобiт i плацу!
- Слухаюсь! - гукнув фельдфебель весело i пiдлетiв до жертви, немов коршак. - Налiво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рiвнiше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!..
В казарму його привiв якийсь солдат з лицем, побитим вiспою. Поклав на нари мовчки й пiшов собi. Це спiвчуття ще дужче роз'ятрило Тарасу душу. Сльози, - як не крiпився, - стали йому клубком у горлi. Проклятий свiт!.. Прокляте лоно матерi, що породило таких катiв!.. Мерзеннi душi, знiвеченi самодержавством, армiєю та беззаконням можних!..
Хотiв устать, напитися води з вiдра, яке стояло неподалiк, але не змiг: все тiло за тригодинну муштру перетворилося в суцiльну втому, в беззвукий гул. Лиш голова, немов на зло, була до болю збуджена, на думку гостра. Може, коли б заснув... Вечеря скоро - виженуть i кроком руш... Мов череду на пасовисько!.. А пити страх як хочеться!..
Намацав палку. З нею дiйде, напевно... Господи! Вона ж засохне... Треба мерщiй знайти десь мiсце i посадити. П'ята уже доба!..
Пiдвiвся, злiз з обчовганих до блиску нар i зойкнув, - так заболiли ноги у кiсточках. Тягни носок, тягни носок!.. Дотягався, що й стать тепер не може... Отак, отак, спираючись, немов дiдусь, на костур...
Напився. Нiби зробилось легше. Почапчалапав далi, бо жаль було йому верби, що, може, вже й не виросте...
- Куди? - спитав понурий унтер бiля дверей.
- Привiз вербу ось, хочу десь посадити, Унтер оглянув пильно палицю, здвигнув плечима i проказав привiтнiше:
- В долинi є у нас город.
- То, може, там?
- Ступай. Вечерю скажу тобi залишити.
- Я й так...
- Порядок є порядок!
Надворi йому таки полегшало. А за воротами, коли вдихнув повiтря з моря, пiшов рiвнiше й швидше.
- Де тут город? - спитав у стрiчного немолодого уже солдата. Той показав. - Далеко!..
- Верста. Коли не бiльше.
I все ж пiшов. Не мiг згубити дерева. Воно тут, може, буде лише одне нагадувати про Україну, про той далекий пекельний рай, про милу рiдну землю!..
Город уже був зiбраний. Валялося якесь сухе бадилля... Воно колись i вдома йому навiювало Журбу, а тут... Вiдмерле листя, спустошена тверда земля, що так iще недавно поїла соком зело... Покинута, самотня старiсть... Така десь жде на нього... Це в кращiм разi... Гiрко, але мудрiше було б не мучитись, а головою в скелю!.. Пусте. Живуть же iншi...
Знайшов низинку, викопав рукiв'ям ложки ямку, встромив вербу й загрiб руками, спушуючи жорстку холодну землю. Рости здорова!..
З моря городом шаснув вiтер, крутнув пiсок, бадилля, помчав у степ. Лягав на землю вечiр. Чужий, холодний, виповнений таємних звукiв, шерехiв... У фортi зблиснув вогник. I не погас...
...Вiдколи вiн на Мангишлацi, нiхто з колишнiх друзiв не обiзвавсь до нього. Писав Варварi i Лизогубам... Нi слова, нi пiвслова!.. Гадав, весною, iз вiдкриттям на морi навiгацiї, прийдуть листи. Приходили човни поштовi з Астраханi, але йому нiчого не привезли... Чи повмирали вони там всi на Українi, чи вiдцурались його в бiдi?..
Проте весна послала йому таки три радостi. Найпершою була верба, що прийнялась. Коли йому про це сказав городник, вiн так зрадiв, що ладен був цiлувати кожну набухлу бруньку. А пахне як! Заплющить очi й слухає її веснянi, ледь терпкуватi пахощi, а серце вже на Українi, в Кирилiвцi, в левадi тiй, куди збiгає їхнiй старий ставок...
А друга радiсть - дiти. У коменданта, який вже кiлька рокiв жив удiвцем, були два хлопцi, й Антон Петрович (вiн так дозволив звати себе вiч-на-вiч) їх доручив Тарасовi як вчителевi письма й лiчби.
У травнi прийшла i третя радiсть. Iз Гур'єва баркас привiз йому двох оренбурзьких друзiв - Залеського i Турно Людвiка, що прибули пiд керiвництвом штабс-капiтана шукать вугiлля на Мангишлацi.
Вiн вийшов стрiти човен, - ще сподiваючись на лист iз краю рiдного, - i раптом серед кiлькох вiйськових, що прибули, побачив Бронiслава!
- Залеськийi! - крикнув радiсно. Той озирнувся, кинув якийсь мiшок, що тяг з човна, й пiдбiг, обняв.
- I Турно тут, - сказав крiзь сльози. - Людвiк! Вилiзши з тiсного трюму, Турно засяяв весь.
- Невже Тарас?!
За мить вiн був також в обiймах.
- Звiдки тобi вiдомо стало про наш приїзд? - спитав Залеський.
- Просто прийшов зустрiти пошту... - признався щиро. - Жодного тобi листа, вiдколи тут!
- Бiдаха...
- Що нового? Пан Обручов уже оговтався пiсля доносу? - спитав Тарас.
- Ти що, не чув, що в нас вже iнший губернатор? - втрутився Людвiк.
- Нi. Хто?
- Перовський.
Серце Тараса тьохнуло. Це ж той вельможа, який просив за нього Дубельта! Нехай не сам, а на прохання iнших, але просив. Тепер, як мовиться, йому i карти в руки!..
- Ти з ним знайомий?
- Трохи... Точнiше, вiн знайомий моїх знайомих...
- То, може, вiн, - зрадiв Залеський, - викличе тебе хоча б до Оренбурга?
- Боюсь уже й надiятися...
- А поки що поїдеш, може, з нами?
- Куди?
- Шукать вугiлля на Каратау. Ти ж мав туди поїхати з Хомою Вернером. То що?
- Хоч бiсу в зуби, аби вiд муштри далi та вiд казарми! От тiльки що нам скаже пан комендант...
- Маєвський... - стишив голос Бронiслав, - з таких, як ми, засланцiв... У цих краях з тридцятого... З тобою як?
- По-братньому.
- От бачиш... Ну ж, допомагай, колего!
Вони всi троє метнулись дружно до баркаса й взялись до працi.
Вийшли в похiд, спорядженi усiм, що треба мати мандрiвникам пустелi. Сам комендант Маєвський подбав про те; ще й перевiрив напередоднi виступу, чи все гаразд.
Напевно, справдi згарячу, - як висловився хтось iз солдатiв, що супроводжували обоз, - вони здолали за перший день аж тридцять верст i зупинилися в урочищi Ханга-Баба, де, як не дивно, води було достатньо хоч i на полк. Увечерi, коли прийшли, розгледiли старi товстеннi стовбури, пiщану гору й кiлька малих надгробкiв. А на зорi очам вiдкрився цiлий давно завмерлий, печальний свiт. Iз того, що тут були колодязi й жива вода джерельна, неважко визначити, що в краї цiм колись давно буяло людське життя. Надгробки та мавзолеї нiмо про це розказували мандрiвникам.
- Чому в оцiй долинi лишились тiльки мертвi? - озвався сумно Бронiслав. - Вода й дерева свiдчать, що тут була оаза...
- Десь пiд пiском, напевно, є родючий грунт, - оглянувся довкола Людвiк.
- Вiйни. Чи мор якийсь, - сказв Тарас. - А може, й зла неволя... Народи, що живуть пiд гнiтом iнших, лишають тiльки такi слiди... Все гине в них... Мистецтво, дух, ремесла... На що були великi й мудрi еллiни, а як попали пiд владу римлян, виродилися, звелись нiнащо... Воля - це як вода в пустелi чи сонце в нас, на Українi!..
- Сумну ти мовив правду, - зiтхнув Залеський.
- Страшно!.. - повiв плечима Турно, - Це й ми колись... Замовкли, бо пiдiйшов Антипов, начальник їхнiй, штабс-капiтан.
- Чого носи похнюпили? - спитав бадьоро. - У Польщi нема такої пустелi?
- Нема.
- Дай боже, щоб не було...
- Складайтесь. Скоро рушимо.
- А можна нам намалювати цей краєвид? - спитав Залеський.
- Можна. Якщо зберетесь швидко, - махнув рукою штабс-капiтан i вiдiйшов.
- Менi також?.. - несмiливо спитав Тарас Залеського.
- Нам - це, Тарасе, тобi й менi, бо Людвiк наш не знається на малюваннi.
Йому тремтiли руки, як дiставав паперу аркуш та олiвець, а в грудях щось таке п'янке здiймалося, що ладен був смiятися, кричать, спiвати... Зараз, ось зараз вiн торкнеться чорним грифелем до бiлого, м'якого поля, i приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душi, як то було уже не раз!..
- Вгамуйся... Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. - помiтив його душевний стан Бронiслав.
- До бога звiдси ближче, нiж до царя, - всмiхнувся Людвiк.
Справдi, вiн малював потому скрiзь, де зупинялась експедицiя. А в Каратау, коли знайшли вугiлля i стали мiцно табором, узявся навiть до акварелi, хоча пiсок, що проникав усюди, знай заважав...
Вертався з портфелем начеркiв i вже готових сепiй та акварелей. I з острахом перед прийдешнiм... Кожна верста, подолана на цiм шляху, вкорочувала його пустельную волю i наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшукiв, якi йому вчиняли всi його тупi наглядачi. Вiд форту вiн iшов завжди попереду, а нинi плiвся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, - хоча скiнчилось лiто, - сипким пiском.
- Чи ти, бува, не занедужав? - пождав його Залеський. - Сядь на коня.
- Спасибi. Я здоровий...
- Стомився?
- Нi... Не хочеться менi в казарму... Йду, наче пес до ланцюга...
- А може, там уже тебе чекає наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському i попросив його сходить до Герна, поклопотатися...
- Перовський - це не Обручов... Герн не посмiє навiть його просити...
- Знав би ти Сераковського! Вiн сам знайде хоч сто шляхiв до визволення тебе з казарми цього забутого людьми i богом форту!
Тарас всмiхнувся.
Стрiнеш його - вiтай i поцiлуй за мене. Як кажуть, намiр - вже половина дiла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподiвання їхнi спираються
Ц лише на пристрасну жагу до волi, на вiру в те, що вiчного нема нiчого в свiтi...
- Вiзьми мої малюнки, - сказав Тарас нарештi. - Хоч котрi вже готовi... Пошли комусь iз друзiв на Україну... Нехай продасть чи так вiддасть, аби у добрi руки...
- Пошлю в Одесу до Венгжиновського.
- Ще нагадай, щоб стрiвся iз Рєпнiною i розповiв, як тут живу. Я написав їй iще зимою, а вiдповiдi нема й нема... Нiхто менi не пише; мов онiмiли...
- Слухай! - аж зупинився Бронiслав. - А може, їм заборонили тобi писати? В душу йому вiйнуло холодом.
- З якої речi?..
- В Орськiй, - ти ж сам казав, - тебе i в тому звинувачували, що листувався з друзями!
- Я ж пояснив, що заборонено менi писати вiршi.
- Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.
- О господи, - зiтхнув Тарас, - чи буде край моїм стражданням!..
Валка була уже далеко, й вони пiшли шпаркiше, щоб не вiдстати зовсiм. Пустеля ця таїла в собi не тiльки спрагу, голод, а й небезпеку зустрiчi з арканом чи з булатом шаблi вершника, що набiгали iнодi аж вiд кордону з Хiвою...
...Весна йому принесла дивну звiстку з його землi, з його села. Єдину за шiсть останнiх рокiв.
Прийшовши вiд коменданта, де вiн давав уроки хлопцям, Тарас прилiг на нари й узяв один iз двох томiв Шекспiра, якi прислали чотири роки тому Лизогуби. Шекспiр йому не набридав нiколи. Вiн мiг його читати вдень i вночi, хоч знав уже ледь не напам'ять. Генiй! Якi високi пристрастi, якi думки, характери!.. I дiя, рух, дотепне, гостре слово...
Почув ходу. Звiв очi i зовсiм близько побачив прапорщика Михайлова, а поруч нього - хорунжого. Ще молодого, з пишними, як козаковi личить, вусами. Схопився з нар...
Цей чоловiк прийшов тебе побачити, - сказав Михайлов тихо.
- Хорунжий Савичев, Микита Федорович.
Тарас кивнув. Вiдсунув мерщiй матрац.
- Сiдайте, прошу... .
- Дякую, - присiв хорунжий. - Ось вам листи... - дiстав з кишенi. - Кланяються усi знайомi вашi з Уральська й Гур'єва.
- Спасибi. Ви з Уральська? - спитав Тарас, ховаючи листи в кишеню шароварiв.
- Так. Я прибув iз батальйонним вашим... Не для ревiзiї! - додав поспiшно. - Скорше, в приватнiй справi... Ви не могли б зайти до мене, коли для вас зручнiше?
- Куди?
- З майором ми на однiй квартирi.
Тарас всмiхнувся. Лiзти начальству просто в зуби?..
- А може б, ви зайшли сюди десь по обiдi? - мовив. - Спека уже спаде, й ми прогулялися б у поле чи до моря...
- Гаразд, - збагнув хорунжий i швидко встав.
Як тiльки гостi вийшли, Тарас дiстав послання друзiв. Перше iз них було вiд Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки тому в Орську. Цей петрашевець зразу припав йому до серця. I тим, за що засуджено його було до розстрiлу, замiненого солдатчиною, i непокiрним духом борця за волю...
Швидко ввiйшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й Тарас, на всякий випадок, сховав листи.
Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з фортецi в улоговину, пiшли по нiй до кручi, а там, дiставшись її верха, присiли на теплiй брилi черепашнику. Неподалiк плескалось синє море...
- Як там здоров'я Ханикова? - спитав Тарас. - Вiн був тодi недужий...
- Це врятувало його, сердегу, вiд арештантських рот, - сказав похмуро Савичев. - Мєшков хотiв перед начальством вислужитися i написав на них донос...
- Я чув. Один iз них, Невельський, тут... - сказав Тарас. I запитав: - А вам за те, що ви зi мною просто, не нагорить?
- Козацтво - це не армiя, у нас свої звичаї, - всмiхнувся Савичев. - Як ми стояли у Малоросiї, то в нас один вiйськовий старшина хотiв, було...
- То ви були на Українi? - не дав Тарас домовити про старшину.
- Торiк лише вернулися.
- А де?
- В Звенигородцi.
- Сам бог послав менi тебе, козаче! - схопився з мiсця Може, був i в Кирилiвцi?
Аякже.
- В кого саме?
- В отця Григорiя... Ну, ще були в диякона...
- А брата, брата мого Микиту бачив?! Вiн там живе поблизу.
- Ну звiдки я мiг знати, що там ваш брат? - стенув плечима Савичев.
- Кажи на "ти". Ми ж козаки обоє, - пiдсiв Тарас до нього. - Кирилiвка - то ж батькiвщина моя нещасна!.. Я вирiс там...
- Коли б знаття!.. - здивовано промовив Савичев. - Про тебе я таки почув у тiй же Звенигородцi...
- Що?
- Добре слово, брате. Тобою там захопленi. Говорять - очi сяють, мов про святого!
- Може б, ти розказав детальнiше про те, що чув, що бачив у нас в селi? - знiяковiвши, мовив мерщiй Тарас. - У кого жив?
- Не знаю...
- Може, щось запримiтив?
- Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали грушi з її верха...
- Це в Гната, мого дружка! - зрадiв Тарас. - Такої нема нi в кого бiльше. Я ласував її грушками ще отаким, - провiв собi долонею бiля колiн. - Нi, бог тебе послав менi! - обняв, як брата, гостя. - Розказуй ще!.. А Феодосiю, попову доньку бачив?
- Були якiсь дiвчата... - сказав непевно Савичев. - Ми танцювали пiд трiо з скрипки, бандури й бубна.
- В отця Григорiя?
- Та в нього ж, в нього ж на iменинах.
- I ти не вгледiв Феодосiї?!
- Горiлка там така скажена... - зiтхнув хорунжий. - Добре, що хоч у став не вскочив, прочумався бiля води...
Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та пiдсвинкiв на збитому грузькому березi, так i зайшовся смiхом. А далi знову враз посмутнiв, згадавши, як далеко у часi й просторi до тих ставкiв, до тих людей, до того неба синього... Шумiло море, бiгли по ньому ледь помiтнi ягнята-хвилi... Вечiр лягав на землю швидко, мов поспiшав... На небi блiдо вирiзьбився дворогий мiсяць...
Дiзнавшись, що молодий хорунжий малює теж, Тарас наважився за кiлька днiв одкрити йому портфель з малюнками. Одне, щоб той повчився, їх розглядаючи, а друге - страх хотiлося поспiлкуватися з собi подiбним, вислухати його думки. Митець без середовища - пропаща сила.
Город для цього дiла найлiпше мiсце. Видно на всi чотири сторони, - нiхто зненацька не надiйде, - та й сторож - свiй чоловiк. А ще коли налити йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь i попильнує вiд злих очей.
В альтанцi було розкiшно: затiнок i вiтерець!..
- Про те, що тут побачиш, - сказав Тарас хорунжому, - нiде нi звуку.
- Буду, яко нiмий!
Одкрив портфель i вийняв перший-лiпший. З автопортретом. Людвiк йому служив натурою, i вийшов спиною до глядача...
- Ця спина - шедевральна! - гукнув тим часом Савичев. - Ну, просто чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!..
- Дивись, дивись... - дiстав iще малюнок.
- Хто був твоїм учителем?
- Сам Карл Брюллов.
- Ти вчився в Академiї?
Тарас кивнув. I вийняв з портфеля "Цигана".
- Ну й ну!.. - стогнав хорунжий. - Яка експресiя усiх фiгур, освiтлення i чистота малюнка!..
Етюди, також виконанi на Каратау, справили на Савичева хороше враження, i вiн благальне мовив:
- Чи ти не змiг би подарувати менi один? Тарас сховав етюди й сказав великодушно:
- Я намалюю в пам'ять про нашу зустрiч... ну... твiй портрет.
- Ти справдi? Чи жартуєш? - аж засвiтився Савичев.
- Ходiмо! Є тут, братику, один предобрий чоловiк. У нього ми й сотворимо твою парсуну. До речi, вiн також козак уральський...
- На батареї?
- Точно. У нього я ховаю своє малярство.
Сходами зiйшли на скелю, де розмiщались дворик, казарма й двi кiмнати для офiцерiв, обнесенi низьким камiнним муром. Назустрiч вийшов старий урядник - найвища влада.
- Федоре, приймай гостей! - гукнув Тарас. - Хорунжий ось почув в Уральську запах твоїх пельменiв...
- Зробимо! - озвався в тому ж тонi господар батареї. Потис обом їм руки i наказав комусь у сiни: - Хлопцi, пельменi враз!
Невдовзi вони уже сидiли за пельменями та чихирем, привезеним недавно з Астраханi, й вели неквапну бесiду.
Портрет було почато й закiнчено на другий день.
Коли, вже в червнi мiсяцi, майор Михайлов, а з ним i Савичев, пiсля великої, з шампанським, учти на честь Маєвського, що саме був iменинником, верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому:
- За всi цi днi, Микито, я не збагнув мети твого приїзду в Новопетровське.
Той, хоч i був добряче напiдпитку, всмiхнувся, обняв Тараса i запитав:
- Сказати правду?
- Тiльки...
- Я приїздив... побачитися з Шевченком! Не мiг тому повiрити:
- За тисячу чи й бiльше верст?!
- Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. - мовив хорунжий тихо, аби нiхто того не чув.
I все ж вiрменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила i торгувала бiля укрiплення, озвався теж:
- I я до смертi згадуватиму, як стрiвся тут з Шевченком i подружив!
- Спасибi вам... - усе, що змiг сказати обом Тарас.
На рейдi вже димiли труби двох пароплавiв, а бiля пристанi на мореплавцiв ждали човни з матросами...
...За ясним днем завжди iде негода, за радiстю iде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднiв служби, по iменинах прожив лише пiвроку та й перебравсь, сердешний, у кращий свiт. Покинув форт, малих синiв i зовсiм тепер беззахисного учителя своїх дiтей.
У квiтнi, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грiзний, з вусами, якi звисали стрiхою сiльської хати й ховали рот. Звелiв негайно вишикувати весь гарнiзон, пройшовся мовчки двiчi, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, i, не сказавши нiкому й слова, звелiв командировi пiвбатальйону Косарєву одвести всiх у казарми. Офiцери перезирнулися. Бо за статутом їм всiм належало тут, на плацу, представитися начальству.
- А вас, панове офiцери, прошу до мене завтра, о п'ятiй пiсля полудня! - додав похмуро, нiби хотiв усiх послати на гауптвахту.
Тараса вiн покликав за кiлька днiв. Iшов у добре знаний дiм коменданта з острахом. За мiсяцi, вiдколи вмер Маєвський, наслухався i натерпiвся. Косарєв, як i Потапов, якого, - бог почув молитви їхнi, - перевели кудись в Уфу, iз шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...
- Дозвольте, ваше благородiє? - спитав бридким, охриплим вiд хвилювання голосом, переступаючи порiг кiмнати.
Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку i запитав:
- Шевченко Тарас Григорович?
- Так точно!
- Як вам служиться?
Тарас завважив незвичне "вам" i розгубився.
- Добре. Труджусь на рай... - промовив.
Усков звiв брови, прагнучи збагнути суть химерних слiв
- Сiдайте, - вказав на крiсло перед столом. Ввiйшла вагiтна жiнка.
- Iраклiю...
Помiтивши, що чоловiк не сам, знiтилася.
- Агато, це Тарас Григорович, - встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годi!..
- Може б, ви... - запитально глянула на чоловiка. - Обiд готовий...
- Славно! - потер великi руки комендант. - Йдемо, йдемо... Григоровичу, прошу вас з нами пообiдати, - торкнувся лiктя.
- Дякую... Я ж...
- Ми, на жаль, не познайомилися ранiше, в Оренбурзi, - не зважив на той протест Усков. - Хоча й жили в одному домi...
- В Кутiних? Бiля костьолу? - вражено спитав Тарас.
- Так точно.
- Не пам'ятаю...
- Федiр вам передав вiтання. I Карл Iванович. Матвєєв теж...
- Спасибi!
Стiл в їдальнi накритий був на три особи.
- А Дмитрик спить? - спитав Усков дружину.
- Так.
- Це наш син, йому вже третiй, - сказав Усков. - До речi, я - Iраклiй Олександрович. А жiнка моя - Агата Омелянiвна.
- Гафiйка, - мило всмiхнулась та. - Як кажуть в нас, у Києвi...
- То ви киянка?
- Точно, - кивнув Усков. - Я там її i здибав...
- Зустрiв, Iраклiю! - поправила його дружина. - Або - мав щастя стрiти!..
- Це точно.
Вiн пiдсунув стiлець дружинi, тодi Тарасовi.
- Прошу, сiдайте. Вже борщ несуть...
- Борщ?!
- Так. Зелений. В Гур'євi знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, виглядi.
- Несповiдимi путi господнi!..
- Жiночi теж. Агата Омелянiвна хотiла вас подивувати.
- Не знаю, як i дякувати... - сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
Агата зашарiлася. I тiльки зараз, вперше Тарас помiтив її вродливiсть, нiжнiсть її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великi карi очi i довга нiжна шия... Давно вже вiн так близько не бачив жiнки, матерi. Це хвилювало й сковувало, неначе й досi був юнаком...
- А ось i ми, - ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з бiлим пушком волосся. Помiтивши чужого в домi, глянуло спiдлоба батьковими очима.
- Це добрий дядя, Дмитрику, - всмiхнулася до нього мати. I вiд тiєї усмiшки в Тараса щось стрепенулося побiля серця. - Йди, йди до мами!
Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну... Може, отим ласкавим "йди, йди до мами", яке звучанням навiть було подiбне... Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пiшло з гори, а вiн i досi дивиться з благоговiнням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внукiв...
Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смiв на неї звести очi. Йому було достатньо, - чи й забагато! - її розмови з сином, дитячого ясного смiху...
Як Дмитрик бiг повз нього, спинив рукою, мовчки ледь-ледь притис i вiдпустив. Невдовзi хлоп'я, уже навмисне, наблизилося i, засмiявшись, кинулось навтiкача, як вiн хотiв узяти його за ручку. Дiти одразу вловлюють, кому вони до серця...
- Спасибi. Менi пора, - пiдвiвся господар дому.
- Дякую, - встав i Тарас.
- Сидiть, сидiть, - спинив Iраклiй Олександрович. - За мною ви, як за горою.
- Побудьте, справдi, - мовила й собi Агата.
- Дякую. Я все ж пiду, - вклонився. Ускови перезирнулися.
- Тодi ось що... - пригладив ус комендант. - Приходьте до нас щодня обiдати. I на вечiрнiй чай. Я Косарєву про це скажу.
Клубок пiдплив до горла й не дав йому подякувати.
Минали днi, а вiн хтозна-чого обходив гостинний дiм i намагався навiть нiде не стрiтися iз комендантом, щоб той його не запитав причини. Не вiдав, що вiдповiсти, бо й сам не знав. Можливо, виною був сам комендант - з ним добрий, а з iншими суворий, навiть грiзний. А може, те не звiдане людське чуття, що стрепенулося в його душi, коли побачив милу його дружину-матiр, мале хлоп'я... При згадцi про тi вiдвiдини i той обiд його поймає великий жаль до себе й тривожний острах. Мало йому страждань!..
Усков знайшов нагоду зустрiтись з ним вiч-на-вiч. Коли Тарас увечерi стояв на вартi бiля флагштока, - цей пост йому подобався самотиною, - де не вiзьмися комендант. Тарас забiг до будки, схопив рушницю, виструнчився.
- Хто йде? - гукнув.
- Усков! - почув у вiдповiдь.
Пароля вже не питав, бо ще було нетемно та й пост у фортi, внутрiшнiй.
Усков присiв на огорожу, дiстав з кишенi люльку, набив її i запалив.
- Поставте зброю, сядьте... - сказав невдовзi тихо. - Чого це ви, Григоровичу, ховаєтесь вiд нас з Агатою? Образились за щось? Скажiть, i ми це дiло виправимо... Негарно якось вийшло...
Тарас не знав, що мовити. Брехать не вмiв, а правди сказать не смiв.
- Менi здалось... - почав було.
- Що ми не щирi з вами? - спитав Усков.
- Не те... Що я... - зам'явся. - Дружина ваша така... така...
- Недобра, зла?
- Нi, нi! Чарiвна...
- Фу ти! - зiтхнув Усков полегшено. - А я, було, подумав про хтозна-що!.. Ви неодруженi? - всмiхнувсь у вуса. - Точно... В жiнках добро i зло в жiнках!.. Химери все... Ви ж знаєте, що запорожцi не допускали на Сiч жiнок?
Тарас i дихать перестав.
- Я - знаю... - озвався зачудовано. - А звiдкiля вiдомо вам? Усков пригладив вуса й також спитав:
- Ви звiдки родом?
- З Київщини, - сказав Тарас. - Звенигородку знаєте?
- Чував, чував... А я з Кубанi.
- Справдi? - не мiг Тарас повiрити.
Усков зиркнув на море, освiтлене низьким великим мiсяцем, зiтхнув так с.умно-сумно i заспiвав - не голосно, та чисто, без акценту:
Ой матiнко, чорноморець
Вивiв мене босую на морозець.
Вивiв мене босую та й питає:
"Чи є мороз, дiвчино, чи немає?.."
Помовчав трохи й, дивлячись на вечоровий Каспiй, сказав з журбою в голосi:
- У форт оцей я напросився їхати... Аби не бути в Перовського на побiгеньках... А ще тому, що море!.. Дивлюсь - i щось менi в душi...
- Напевно, голос прадiдiв, якi ходили морем на славних чайках.
- Може... Менi пора, - пiдвiвся з огорожi. - То ви приходьте завтра!..
- Прийду, - вже твердо сказав Тарас. I заспiвав ту пiсню далi, чуту вiд Кухаренка:
Ой нема морозику - тiльки роса,
А я молодесенька стою боса...
...Нi, зi всевишнiм щось негаразд! Яка ж у тому мудрiсть, що вiн карає праведних, а грiшникiв благословляє щастям?.. А може, бог позбавляв радостi в такий жорстокий спосiб його, вигнанця бiдного, що прилiпився серцем до цих людей?..
У перших числах червня в Ускових з'явилася мала Наталя. Не встигли вiдсвяткувать родини, як занедужав Дмитрик. Ще вранцi був веселий, ходив гулять з вусатим лисим дядею, - як називав Тараса, - а по обiдi зiв'яв, зiв'яв i лiг на килим "спатки".
Тарас торкнувся його чола - малий пашiв. Схопив на руки, швидше занiс у лiжко. Дмитрик йому всмiхнувся i застогнав. Не знав, що далi дiяти. Його скував холодний страх. Таке мале, безпомiчне!.. Зi спальнi, де прокинулася Наталя, долинув смiх, агукання Агати й нянi Катi...
Вiн пiдiйшов й покликав матiр. Вийшла весела, нiжно сяюча, - аж вiн примружив очi, - й спитала:
- Що, Григоровичу?
- Там Дмитрик... Вiн увесь горить!..
Погасла. Замiсть усмiшки лицем пройшов судомний бiль.
- Що з ним таке?
- Не знаю...
Притьмом побiгла, впала бiля малого, що вже метався в лiжку.
- Бiжiть мерщiй по лiкаря!
Нiкольський, старший лiкар форту, не перейнявся його тривогою. Доїв обiд, одягся, не поспiшаючи, взяв саквояж... Помiтивши Тарасiв стан, промовив високодумно:
- Людина, поки вона мала, повинна всiм перехворiти... Як витримає, то буде жить... Кожен повинен сам долать свої хвороби...
- Для чого ж ви, лiкарi?
- Щоб ставити здоровим людям клiзми й засвiдчувати природну смерть.
- Ви пiдупали духом, - сказав Тарас. - Людина, що не вiрить сама собi та дiлу, якому служить, приносить бiльше шкоди, анiж добра.
- Не зовсiм так. Принаймнi у медицинi... Ще Гiппократ дотримувався принципу: якщо не можеш хворому допомогти, то намагайся хоч не зашкодити. I нам цю мудрiсть заповiдав.
- Дитина там, Сергiю Родiоновичу! Нiкольський глянув скоса i посмiхнувся:
- Коли б не знав, що ти давно безвиїзне живеш у нас, подумав би, що це твiй син. А втiм... Йому, здається, два з половиною...
- Сергiю, ти ж розумний чоловiк!
- Пардон, пардон! Невдало пожартував... Хоча Iраклiй Олександрович не так до сина горнеться, як "лисий дядя"...
- Бовкало, ходiмо швидше!..
Лiкар також притих, коли оглянув хворого.
- Що з ним? - спитала мати.
- Аnginае follicularis, або ангiна гнiйна... - протяг Нiкольський.
- Господи! - збiлiла мати.
- Донечку тримайте якнайдалi. Хвороба ця заразна.
- Спаси й помилуй, господи!.. - прошепотiла, хрестячись, сердешна мати.
- Постiль, компреси для зiгрiвання; поїти теплим... - перераховував на пальцях лiкар. - Якби був мед, лимони... Та де їх тут узяти!
- Казала ж я Iраклiю: не їдьмо з Оренбурга!.. - ламала руки мати.
Тарас стояв отерплий весь, страждаючи за матiр, за дитину, за людство, що беззахисне, мов деревце в пустелi...
- Бог дасть, минеться, - тихо втiшав Агату лiкар.
- Краще б вiн не давав хвороби! - сказав Тарас. Агата мовчки плакала, й гiркi тi сльози падали йому вогнем на душу. Малий заплямкав.
- Дайте йому напитися, - сказав Нiкольський. - Треба, щоб часто пив.
Тарас пiшов на кухню, налив води з чавунчика, яка була ще тепла, й принiс, подав Агатi.
Тим часом вбiг Iраклiй Олександрович.
- Що... тут таке?.. Менi сказали: лiкар...
- Захворiв Дмитрик, - зойкнула. - Просила ж я!.. Усков присiв на лiжко, помацав лоба синового.
- Хвороби всюди, - мовив. - Хiба в раю немає...
- Мовчи про рай! - скривилася Агата болiсно i затулила руками вуха.
- Їх старшенький помер недавно в Оренбурзi, - шепнув Нiкольський, який, хоч жив самiтником, знав геть усе, що дiялось у фортi та поза ним. - Прислати вам сидiлку? - спитав уголос.
- Можна, я з ним побуду? - ступив Тарас до коменданта.
- Спасибi.
- Кращої не побажаєш, - всмiхнувся лiкар. - Та при такiй сидiлцi малий ураз одужає!
- Устами вашими та пити б мед.. - зiтхнув Iраклiй Олександрович.
За тиждень, - як не билися, що не робили, - малий помер. Ховали на другий день. I тут Тарас не витримав. Наослiп вибiг iз форту в степ, а далi крiзь пелену, що застилала очi, побрiв у царство каменю i черепашкових бiлястих скель. Навiщо ця безглузда смерть, цi муки батька, матерi? Чим прогрiшило перед тобою, господи, це безневинне мале хлоп'я, що звеселяло похмурий форт, його ошуканих тобою, боже, мешканцiв? Тут стiльки є вже старих i хворих, зневiрених у смислi далi жити, а ти обрав для прояву своєї сили й влади зелений, нiжний пагiн, якому свiт ще вiдкривався тiльки в усiй первiснiй його красi... В iм'я чого? Що ти хотiв довести цiєї смертю? Мовчиш? Мовчи, бо нiчого тобi сказати, боже, - святий та крiпкий! - на виправдання...
В ущелинi, куди ввiйшов, мав потаємне мiсце мiж черепашкових великих брил. Звiдси вiн бачив синє море удалинi, блакитне чисте небо... Його ж нiхто не мiг отут помiтити. Сиди i вiльно мисли, малюй, пиши!.. Сьогоднi сльози застували йому i море, й небо. Вiн бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищiй мiрi друга й нiяк не мiг змиритися, пристать на те. Хто нинi торкнеться нiжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острiшок, хто поведе його шукати вбогi пустельнi квiти й радiтиме тим дивобарвним краплям на тлi пiску?.. А мати! Як їй, бiднiй, це пережити, витерпiти? Недавно був, смiявся, плакав, грався, а нинi - тiльки горбик на кладовищi!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пiсок заносить все, вирiвнює, ховає слiд... Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетiти, вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий i найдорожчий? Можливо, тут його вина, що вiн, нехай невольно, уник коси... Хiба вiн раз на муштрi її гукав! Не чула, не йшла... Нiкчемна стара карга!..
Десь одiрвався i покотився вниз камiнець. I тут iде повiльна праця знищення... Вiтри, дощi та сонце руйнують гори... Нiби там хтось iде?.. Мо', смерть почула його слова?..
Пiдвiвся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг... Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже iще хтось має мiсцину цю за власну затишну гавань?..
- Вибачте... - сказав солдат, спинившись за кiлька сажнiв. - Мене по вас послали...
Спершу вiн не завважив, як мовленi були слова. Коли ж збагнув, не змiг тому повiрити.
- А хто послав? Фельдфебель?
- Нi, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
- Невже земляк?
- З Херсонщини, - всмiхнувся той.
- Чому ж уперше бачу?
- Бо я приплив недавно.
- I знаєш, де мене шукати?
- Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
- Чому ж ти, братику, не пiдiйшов? Земляк же...
- Ви з панами... - прискалив хитро око. - А ми простi... Тарас обняв солдата i запитав:
- Як звати?
- Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний... А справжнє моє iм'я - в ревiзькiй книзi, в пана...
- Втiкач? Здвигнув плечима:
- З вогню, як кажуть, в полум'я...
- Не можу слiз уговтати... - сказав Тарас. - Чуже, а жаль, як рiдного...
- А рiднi є?
- Немає.
- То ви по них i плачете, тут сидячи... - зiтхнув солдат. - Ходiмо, бо вас там ждуть. За стiл без вас не сядуть, сказав майор.
Вони пiшли до форту, зближаючись, як два човни в пустелi моря, радуючись, що день печалi скрасився для них початком приязнi, а може, й дружби. Вiчнiсть не тiльки в смертi, вiчне й саме життя...
...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звiсно, а з верб, тополь, шовковиць, якi привезти можна з Ханга-Баби.
- А що? - сказав Iраклiй, коли Тарас з ним подiлився задумом. - їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує!
- Ну?.. - вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю.
- Садити сад бiля городiв.
- То й що? - спитала байдуже. Вона ще й досi не ожила, не стямилася по смертi сина.
- Можна поставить там будиночок, де ви могли б улiтку жити, - сказав Тарас. - Город, дерева, зелень, повiтря з моря...
- Справдi, було б, як дача! - палко гукнув Усков. Схопивсь на рiвнi ноги. - Дерева випишемо iз Астраханi чи Гур'єва...
- А трохи можна викопати в урочищi Ханга-Баба, - додав Тарас. - Сам бачив там два роки тому ще молодi шовковицi.
- Майстри в нас є, а каменю - хоч i на цiле мiсто, - вже прикидав Iраклiй як комендант. - Коли садити краще? - спинився бiля Тараса.
- Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтнi...
- Баркас сьогоднi ж вишлю за деревцями в Астрахань! - запалювався новим для себе дiлом комендант. - Тарасе, ти вiзьмеш два вози та охорону й вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим сад!.. - примружився. - I буде в нас, як на Кубанi...
- Чи як у нас, в Кирилiвцi... - зiтхнув Тарас.
- Розмрiялися... А скiльки-то воно ростиме! - охолодила Агата їх.
- За рокiв три-чотири вже буде тiнь i затишок, - сказав Тарас. - Як поливати добре й пiдживлювати, то ще й ранiш.
- Призначимо садiвника, самi, чим зможем, допомагатимемо, й нехай росте, - рiшуче сказав Усков. - Пiду звелю, щоб готували баркас у путь!
Iраклiй Олександрович на вiтер слiв не кидав. Уже за тиждень майбутнiй сад, розмiчений довкруг верби Тарасової, завирував робiтним людом з числа солдатiв форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобелєва, що прибули з Ханга-Баби й привезли двi пiдводи малих шовковиць.
- Славно! - схвалив Усков, потерши руки вiд задоволення. - По скiльки їм? - кивнув у бiк шовковиць.
- По рокiв три чи й бiльше, - сказав Тарас. - Ледь викопали.
- Корiння - мов у сома вуса! - всмiхнувся Скобелєв.
- Гаразд. Ямки готовi, берiть садiть, - звелiв Усков.
- Це б чорної на спiд землi... - зiтхнув Тарас.
- Згрiбайте на городi. А з Астраханi я наказав привезти разом iз деревцями й чорноземлi. Поповнимо городу збиток нею. Довкiл будиночка залиште мiсце для тополь. Щоб шелестiли на вiтрi листям...
- Як на Кубанi?
- Точно! Прислати вам пiдмогу?
- Нi. Ми самi упораємося, - озвався знову Скобелєв. - Це ж не робота - празник.
Невдовзi вiн, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом якусь незнану пiсню. Тарас вловив мелодiю, помiг йому, поймаючись первiсним чаром спiву... Нi, вiн таки її десь чув, цю, може, ще язичницьку молитву-заговорювання малого зела-древа й землi, що має дати паростку могуть i силу велета... Як був малим. Напевно, її спiвала мати... Чи Катерина, його сестра i нянька...
Коли стемнiло, вирушили гуртом до форту. Збудженi, веселi навiть. Кожен згадав щось миле серцю, таке, що вiчним маревом стоїть у їхнiх душах усе життя...
Тiєї ночi довго Тарас не мiг заснути. Щось нiби зрушилося в його зболiлому стражданням серцi. Лежачи серед пiвсотнi бiдах-солдат у вистудженiй бруднiй казармi, вiн проглядав своє життя за три останнi роки, i в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з себе фрунтовика. Щось малював, лiнив iз глини барельєфи... А пiсня, пiсня - його найбiльша мука й найбiльше щастя його - мовчала! Не написав анi рядка... Так нiби в Орськiй, на гауптвахтi, забув свою стражденну музу... Ще там писав. А вийшов, виїхав - i сталось так, що серце мов скам'янiло. Навiть похiд на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому струни поезiї...
Хропли солдати, скрикували в тривожних снах цi обездоленi, пропащi люди, вирванi з життя свого народу, з його нехай гiркої, та все ж якоїсь долi... А може, й вiн тому не пише вiршiв, що забуває народ i край, який уклав йому в дитячi груди душу, навчив любити i ненавидiти?.. Ранiше хоч листи приходили, а зараз... Нi, вже обiзвався Козачковський iз Переяслава. Iншi мовчать, неначе в рот води набрали... Iз Петербурга прислав аж два листи i грошi (за не написаний колись портрет!) артист iмператорських театрiв Семен Гулак-Артемовський, таки земляк iз Городища. Та Лазаревський Федiр теж обiзвався; їздив до Петербурга, тому й мовчав... I все ж за цi три роки далека його земля покрилася немов туманом. Ранiше вiн мiг будь-коли покликати в думках її, побачити, як наяву, в живих картинах, в пахощах, в розмаї барв, а нинi, як не прагне, вигулькують iз сiрих мрев лише якiсь деталi, окремi люди... Гiрко!.. Шiсть рокiв вiн не був на рiднiй своїй землi... А що ж з ним, бiдним, стане, як проживе у цих пiсках шiстнадцять!..
Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов заховатись прагло саме в собi... Шiстнадцять лiт!.. А двадцять п'ять!..
Лежав, дивився в темiнь, й здавалося, що вiн уже в могилi, в чужiй землi...
Схопився, сiв на нарах. Умерти тут душею - ганебна зрада себе, людей i волi, якої ждуть на Українi мiльйони його братiв, його сестер! Коли не маєш сили зламать бiду, стерпiти муштру й вiдчай у цих пiсках, навiщо ж ти розбурхав їх, уклав надiю в серце своїм гарячим словом?.. Ти став на шлях, з якого спихнути має право одна лиш смерть!.. Я тут уже напiвживий... I все ж живий, не мертвий! Лягай i спи, щоб завтра мати силу долати зло, зневiру, сум - усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога святої волi, вiри в прийдешнє щастя людства!..
Зiтхнувши, лiг. Заплющив очi, спробував перелетiти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рiвно серце, душа його торкнулася калини - ще твердої, червоно-бурої, - вербового вузького листя, яблунь, барвiнку, що блакитно обплiв могилу матерi...
Прокинувся з нежданим рiшенням: писатиме! Не вiршi - прозу. Вона не дасть узятись цвiллю його душi, поверне в свiт, який любив i за який страждає нинi тяжко.
Оскiльки бог якраз послав недiлю, вiн захопив святе письмо - Шекспiра, папiр й усе, без чого повiстi не розпочнеш (це вам не вiрш, якого можна й запам'ятати!) i рушив iз укрiплення. Солдат, що нудився бiля ворiт, спитав:
- Куди це ти, Григоровичу?
- Йду, брате, думу думати.
- А я гадав: до утренi, та заблукав...
- У кожного своя молитва i свiй олтар.
- Це правда...
З ворiт узяв праворуч, пiд гору, що тримала форт на собi. Мав намiр до холодiв писати в катакомбi, в отiй своїй ущелинi, з якої видно море i чути шум прибою. А далi щось придумає. Не всi ж i тут, як Косарєв або Обрядiн, - щирi його начальнички. Щоб не Усков, цi солдафони досi його звели б в могилу...
Самотина! I бич i розкiш... Знаєш, що ти один, що жодне пильне око не стереже твою "цноту"... I все ж i тут так хочеться поговорити з кимось про заповiтне, розкрити душу, вислухати чужi думки! Помiтив уже давно, що розум найбiльш вiдточується у спiлкуваннi, в бесiдах з людьми, тобi подiбними душевним складом. Диспут iз антиподами лише дратує, збуджує i... не збагачує нiчим, окрiм досади.
Робiтня стрiла тишею. Прибiй морський ледь долинав, бо вiтер дув зi степу.
Знайшов "стола", пiдсунув собi "стiлець" i зручно сiв. Папiр поклав на книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспiр уже йому пробачить... Вмочив перо в чорнило... А що писать? Поезiя сама вривалась, змушувала хапать перо, а проза... Все побачене колись, почуте й пережите - її пiдгрунтя. А ще - думки. Чи роздуми, якщо точнiше висловитись... Життя його багате зустрiчами, людьми, що вартi пам'ятi... I все ж почати треба з сюжету вже готового, зiгрiтого теплом душi, поезiї, з такого, що розбурхає забутi днi, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сiльська iсторiя, в якiй духовна велич його братiв по долi та по землi...
Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потiм на мить замислився, згадав, де саме сталася подiя, що лягла в основу його поеми, i написав:
"Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в туманi слiз. Не знав i сам, що дiється з його душею, чого їй так зробилось жаль... Поезiї? Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом вiн ще не мiг?..
Сидiв i слухав душу, що нiмо, тихо плакала, прибою шум, що вiдбивав секунди життя землi, його життя...
З далекої, як Україна, молодостi спливли рядки, що виявилися пророчими:
Сидить козак на тiм боцi, -
Грає сине море.
Думав, доля зустрiнеться, -
Спiткалося горе.
А журавлi летять собi
Додому ключами.
Плаче козак - шляхи битi
Заросли тернами...
...Звiстка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспiєм у той же день, що i наказ майора Львова зробити iз Шевченка зразкового фрунтовика.
Тарас iшов iз церкви, де оголошували державну вiсть, разом з Усковими i ледве-ледве стримував свою велику радiсть. Цар-кат вiддав, нарештi, душу боговi! Скорiше, чорту! Стiльки на тiй душi грiхiв смертельних, що шлях їй - просто в пекло! I в цьому, певно, благо для їх величностi, бо душi ним замучених десь у раю i через те не стрiнуться з його душею...
Iраклiй iшов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебiгала з одних на iншi руки й смiялася, хоч як її спиняла мати. Жiнок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агатi можна вибачити. А друг Iраклiй Олександрович!..
- Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину... - не втерпiв-таки Тарас, пiдколупнув.
- То що було б? - спитав Усков.
- Благав би їх величнiсть не покидати своїх надмiру вiрних пiдданих. О тiм молився б господу.
- Молись о скорбнiй долi раба його Тарасiя, - багатозначно сказав Усков.
- Цар Олександр, напевно, вже пiдписав помилування всiм ворогам свого отця...
- Дай бог! А то...
- Що? - насторожився.
- Iз батальйону прийшов наказ...
- Що рядовий Шевченко за поданням їх благородiя генерала Фреймана став унтер-офiцером?
- Нi. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому i представлять на унтера.
- Майор заважив бiльше, нiж генерал?.. - спитав могильним голосом.
Усков розвiв руками.
- Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити... Чи говорив, але не так, як той бажав... А втiм, коли амнiстiя торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дiю. Пождемо трохи...
- Справдi, тепер одна надiя - на манiфест... - сказав Тарас похмуро. - Можливо, син не схоче йти по слiдах свого вiтця...
- Не бачив його колись, у Петербурзi? - спитав Усков.
- Не тiльки бачив, а й розмовляв.
- Та ну?
- Ви розмовляли з самим царем? - спинилася й собi Агата.
- Тодi вiн був наслiдником.
- То, може, вiн вас не забув?
- Я тiльки йому показував портрети, писанi великим Карлом, давав, де слiд, пояснення.
- Вiн не спитав, як звати вас?
- Нi. Тiльки злився, що не Брюллов... До речi, Брюллов тодi був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким.
- Гоноровитий... - протяг Iраклiй,
- Гордий! - сказав Тарас.
Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
- Гордим господь противиться, - повчально мовила йому Агата, знаючи, що й вiн такий.
- Покiрних теж не милує, не захищає вiд злих людей, - сказав Тарас. - Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
Дзвiночком смiх.
- Гадалось, як найкраще, а вийшло гiрше... - думав Усков уголос.
- Маєш послать мене на муштру? - спитав Тарас.
- Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
- Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть менi зробити, перевертається на бiльше зло!..
- То, певно, доля у вас така... - зiтхнула комендантша. - Подвижницька, великострадна...
- Боюсь, що мiй "знайомий" цар не випустить мене на волю, - сказав Тарас.
- Чому? - спитав Iраклiй.
- Царi не люблять правди i тих, хто їм нагадує про неї.
- Як кажуть, бог не без милостi, а козак не без долi! - сказав Iраклiй, сходячи на комендантський ганок.
I бог явив Тарасу милiсть. Одразу пiсля великодня йому звелiли вийти в строю на плац, навчатись iз усiма, а по обiдi, як друга рота пiшла в кар'єр заготовляти камiнь для будiвництва, його самого вивели на спорожнiлий курний майдан i муштрували ще цiлих три години. Так всi шiсть днiв. На сьомий вiн не мiг устати вранцi. Що ревматизм, а що печаль, яка щодня пiдточувала його душевнi сили... Прийшов Нiкольський.
- Скобелєв менi сказав... Ну, що з тобою? Ноги? Чи ще якась, нова, хвороба? Тарас промовчав.
- Ясно. Загнали сивку-бурку!.. - Сiв у ногах на нари. Зiтхнув, пошкрiбся в тiм'ї. - Я заберу тебе в шпиталь. Полежиш тиждень-другий, а там, дивись...
- Не треба! - рiшуче сказав Тарас. - Ховатися по шпиталях не буду. Хай мучать, хай домучують!..
- Приїде Львов, i ми його умовимо, аби вiн сам представив тебе на унтер-офiцера.
- Не треба! Всяка жалiсть чи спiвчуття менi вилазять боком. Щоб не просили Фреймана, то не було б наказу Львова, й мене, старого дурня, не муштрували б по вiсiм годин на день!..
Ввiйшов Мостовський, приятель його з полякiв, що також був у рядових, а нинi вже поручик. Зi свiтла вiн примружився, протер рукою очi.
- Це ти? - спитав Нiкольського. - А де Тарас?
- Повержений штабс-капiтаном Косарєвим, що душу вклав у виконання наказу пана Львова.
Поручик сiв по другий бiк. Невдовзi мовив глухо, з душевним болем:
- Треба тебе забрать з казарми. Я попрошу Ускова, аби дозволив жити тобi зi мною.
- Хочеш, щоб те було, що в Орськiй? - спитав Тарас. - Хтось донесе, що ти з простим солдатом запанiбрата, i загримиш до мене, у рядовi.
- Чорт з ним. Ходiмо!
- Дякую. Я буду тут.
Помовчали. В казармi, крiм них, нiкого вже не було. Недiля.
Хто до церкви, а хто до "спиртомiра", аби залити душу хоча б на день.
- Оце сиджу та й думаю, - сказав Нiкольський. - Буде ще коронацiя, ну, й манiфест, амнiстiя для полiтичних...
- Був манiфест з нагоди вошестя на престол, - сказав Тарас. - Та щось мене не кличуть у Петербург...
- Тож-то й воно... Аби там хтось царевi та й нагадав про тебе...
- А що, це добра думка! - пiдтримав його Мостовський. - Чи в тебе є в столицi такi шляхи?
- Не знаю... - сказав Тарас. - Хiба такий... За звичаєм, у президентах Академiї мистецтв завжди врочисто ходить хтось iз найближчих до iмператора... Тепер Марiя Миколаївна, сестра царя...
- Чудово! - схопивсь Мостовський з мiсця. - А в Академiї у тебе є такi, що попросили б її височество?
Тарас не мiг одразу вiдповiсти. Перебирав у пам'ятi тих, хто живий, хто має силу й титули, i зупинився на Толстому Федоровi Петровичу.
- Хiба що граф Толстой, постiйний вiце-президент... - сказав непевно.
- Вхожий вiн до великої княгинi? - спитав Мостовський.
- Звiсно. Керує вiн, але вона пiдписує i представляє собою вищу владу Академiї.
- Пиши листа!
- Кому?
- Толстому. Вiн заступиться?
Тарас зам'явся. Що вiн їм мiг на те сказати?.. Просив Брюллова - всує, писав листа Жуковському - не вiдповiв... Для вищих кiл суспiльства вiн - каторжанин; може, i не злочинець, але невдячний колишнiй хлоп... Хтось розпустив про нього чутку, якою коле очi його заступникам у Оренбурзi сам граф Перовський, що вiн, Шевченко тобто, з крiпацтва викуплений царем, сiм'єю царською...
- Не знаю, браття... - мовив. - Чужа душа - що темний лiс... Тим паче графа й вiце-президента...
- Ти напиши, а там воно покаже, - не вiдступавсь Мостовський.
Нiкольський теж був за листа в Санкт-Петербург. Вони взяли Тараса й ледь не за руки вивели на божий свiт з казарми. Вiн шкутильгав, стогнав, кряхтiв, мов ветхий дiд, а все ж iшов, бо розумiв, що це його єдиний шанс на рятунок. У дверях стрiлись iз байгушами-дiтьми. Простягуючи бруднi маленькi руки, вони просили їсти, бо на грошах мiсцевий люд ще й досi не розумiвся.
- Заждiть, я зараз! - мовив Тарас до друзiв i почвалав назад, у свiй солдатський дiм. В шинелi мав прихований ним для Наталi цукор.
Малi терпляче ждали. Взяли цнотливо, нiяково (не звикли ще!), подякували й пiшли до брами. Мабуть, вже обпросили фортечний люд.
- Чи й справдi їх спонукує до жебрiв скрута?.. - тихо спитав Нiкольський.
- Мене колись, як був таким, примушували просити кусень хлiба, - сказав Тарас. - Тяжке це дiло - знаю... В душi не раз все перевернеться, доки простягнеш руку...
- А я то думаю, чого ти так не хочеш писать листа! - обняв його Мостовський.
Тарас зiтхнув й нiчого не вiдповiв...
...Не знав уже, що краще: чи безпросвiтна, тупа солдатчина, чи зманлива, але пуста надiя, розтягнена на мiсяцi. Той лист, що вiн послав Толстому до Академiї, як видно, збурив пекло, бо вже два роки вперто йде боротьба й до нього доходить тiльки її вiдгомiн. Очолила велику битву не знана ним дружина графа Анастасiя Iванiвна, й тепер вiн мав в її особi найзаповзятiшого свого прихильника й захисника. Листи були то радiснi, то знов тривожнi... Прислали вже й на дорогу грошi, а воля десь блукала по мiнiстерствах та канцелярiях, й нiхто не знав, чи вийде вона на свiт, чи там поляже знову, що сталося уже не раз. Як сповiстив йому Михайло Лазаревський, цар дозвiл дав звiльнити його з солдатчини у перших числах сiчня, а й досi ще нема нiчого певного, хоча минув i травень, десятий вже в його гiркiй неволi. Власне, вже одинадцятий, бо перший з них прожив у Третiм вiддiлi, де теж було не з медом. Подумать страшно: цiлий десяток лiт безправ'я, муштри, злигоднiв, надiй i дуже болiсних розчарувань! А як то було прожити!.. Тепер його хоч не муштрують. Вiдколи стало тепло, живе в саду й чекає того забарного святого дня...
Ще вчора мав привезти пошту пароплав, i вiн очей не зводив з моря. Мусить вона колись-таки прийти, його сердешна воля!.. А втiм, нема йому нiде удачi. За п'ять останнiх рокiв вiн написав до двох десяткiв повiстей i теж без толку. Що вже вiн не робив, кому не слав, та жодна з них не вийшла в свiт. "К. Дармограй" - псевдонiм, яким пiдписував свої прозовi опуси, лишився знаним тiльки його найближчим приятелям. Малюнки, правда, через Залеського, що вже давно на волi, пiшли мiж люди, вирвалися з цього людьми i богом проклятого пустельного кутка землi... Та ще - верба! Вже виросла така, що тiнь на землю кидає густу й широку. В затiнку її густої крони вiн спить удень. Блаженство!..
- Все ждеш? - прийшов i сiв на лавцi поряд Андрiй - земляк з-пiд Лисянки, з яким вони зустрiлися i побраталися не так давно в укрiпленнi. Простий солдат, а не зламався за двадцять лiт неволi, лишився тим, ким i забрали з Рiзаної.
- Нема... Кудись запропастилася, - сказав Тарас.
- Ти плюнь на все й живи собi.
- Не можу... Ось, ось!.. Ось, ось!.. Тортура, гiрша муштри!
- Ще з глузду з'їдеш.
- Може, з цiєю поштою вже буде щось iз Оренбурга...
- Ти малював би краще чи щось писав у тiй своїй землянцi.
- В душi, Андрiю, пустка... Я геть зотлiв чекаючи... Дивилися на море вдвох. Воно було гладеньке й пустельне, нiби небо в найбiльшу спеку... Раптом десь на городi знявся якийсь непевний гомiн, що покотився садом, неначе хвиля в бурю.
- Що?
- Де?
- За ближньою!
- Гадаєш, вiн?
- Таж пароплав!.. Тарас схопився з лавки.
- Ти бачиш?
- Он, за гауптвахтою!.. - гукнув Андрiй. - Димить котлом пекельним.
- То я побiг!
- Дай боже тобi удачi, - сказав Андрiй неголосно й перехрестив.
Нестерпно довго йшов пароплав до пристанi, вивозили човнами пошту й iще якiсь мiшки, тюки та ящики, везли все те до форту й тут розбирали. Потiм до коменданта впхався гурт офiцерiв, далi - хтось з морякiв... Коли ж, нарештi, Тарас ввiйшов, Iраклiй подав листа i грошi, присланi йому все тим же Лазаревським.
- Зi штабу корпусу є що-небудь? - спитав Тарас.
- Нiчого.
- Невже збрехала люб'язна панi Еггерт, коли вiтала мене iз волею?
- Вона не з тих.
- Минуло вже пiвмiсяця!.. Чи там усi заснули?.. Казала колись менi одна бабуся при смертi: "Широкий шлях iз раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла".
- Чи вам там зле в саду живеться?
- Iраклiю, на волю хочу! Доки вони знущатимуться?!
- Не гарячкуй, будь пильним, щоб хтось чи щось не стало на перешкодi...
Це остудило трохи. Вiн попрощався мовчки й пiшов у сад, де ждав Андрiй.
За муром сiв на камiнь i розiрвав конверт Михайлового листа. Зиркнув, i дух йому забило.
"Ну, нарештi, поздоровляю тебе, мiй дорогий Тарасе Григоровичу, з великою милiстю царя... Я тiльки що дiзнався, що вже три днi, як послано бумагу командиру Оренбурзького корпусу, що ти вiдповiдно просьбi графа Толстого i засвiдченню графа Перовського одержуєш вiдставку, з наданням вибору роду i мiсця життя..."
Не змiг читати далi. Бо там були якiсь легенькi сумнiви, а так уже хотiлося чогось твердого, певного! Тим паче знав, що та "бумага" вже в штабi корпусу й що в нiй таки є воля. Сидiв i плакав тихо, не помiчаючи гiрких тих слiз, що мали б, певно, бути сльозами щастя, радостi...
Тут i застав його Андрiй, що вийшов стрiти.
- Маєш? - спитав, помiтивши в руках листа.
- I так, i нi... Нема наказу з корпусу... Тут ще одне пiдтвердження, - кивнув на лист, - що з Петербурга послано про це папiр...
- Дiждешся: Тепер уже дiждешся! - втiшав його, хоч сам не мав i крихти надiї якось вирватися в свою далеку Рiзану.
- Ну, як? - зустрiла їх Агата, що вийшла вдвох з Наталею аж за город. - Прийшов наказ?
- Немає...
- Чого ти, Горич, плакав? - пiдбiгла й собi мала. - Тебе хтось бив чи лаяв?
- Нi, ласочко, - узяв її на руки.
- А очки чом червонi?
- То, певно, вiтер з моря або пiсок зi степу...
- Як хочеш, можеш взяти мого жука, - розкрила щедро кулачок, де зберiгався великий скарб - жук-гнойовик.
- Спасибi, - взяв дарунок, притис маля до серця.
- А там уже - ти бачив? - червонi трохи вишеньки, - втiшала його Наталя. - Хочеш їх скуштувати?
- Вони зеленi. Дякую. Нехай коли достигнуть. Бiля верби вона поспiшно злiзла на морiжок.
- Лови мене! - вiдбiгла й стала, сяючи очима-терном. - Ну, Горич, ну!..
Я хочу спати, ласочко, - благальне сказав Тарас i важко сiв на лавку. Останнiм часом вiн спить i вдень по два-три рази. Ще й сняться сни. Як тiльки схилить голову, вже й щось снується, мариться. Здебiльшого iз досолдатського життя. I друзi тi, що ждуть його в столицi й на Українi... Андрiй принiс шинелю, прослав, де тiнь.
- Лягай, поспи... Дивись, аби тебе не доконала ця вiдпускна...
Агата взяла Наталю i повела у свiй будинок лiтнiй. Та опиралась, хмикала...
Невдовзi стало тихо. Тарас заплющив очi, вiдчув тепло розпеченої за день землi... Й одразу вгледiв Київ, собор Софiйський, натовп... А мiж людей - Сенчило, Кулiш, Сошенко й Семен Гулак-Артемовський в якомусь оперному костюмi... Не розтуляючи червоних уст, вiн раптом як зареве - мов пароплав!..
- Вiдходить котел пекельний... - мовив Андрiїв голос. - Як, як димить!..
Запахло димом. Видно, земляк узявсь до люльки... Сидiтиме отак весь час й охоронятиме Тарасiв сон. Сичить на всiх, хто б не проходив мимо, хай навiть то офiцер. I дивно, всi скоряються його турботi, вмовкають, йдуть навшпиньках...
Земля ще й досi тепла, а тiло все мов невагоме... I сон не сон... Сам не збагне, чи спить, чи просто лежить собi та й думає... Це все листи Толстої та Лазаревського й чекання волi... Волi, його святої воленьки!.. Щокою тихо скочуються одна по однiй сльози. Вiн хоче їх спинити, проте не годен... Може, це знову сон?.. Дрiмаючи, Андрiй мугиче пiсню. Про дiвчину i про вербу край ставу... Це ж вiн не знав любовi, не знав життя!.. Окрадений, ще молодим похований в сукнi шинелi, як у трунi, вiн проливає незайману людську, батькiвську нiжнiсть на вусаня, що став йому єдиним свiтлим променем у цiй тяжкiй неволi, привiтом з рiдної його землi!..
Прокинувся вiд цих думок. Земляк дрiмав на лавцi, пiдклавши кулак пiд щоку. Тiнi були вже довгi-довгi...
До нього бiгла радiсно мала Наталя, що, як завжди, уже давно чекала неподалiк...
...Сумуючи по десь заблудлiй волi, почав писать щоденник, або журнал. Це спонукало думати, шеретувати подiї давнi й нинiшнi й гасило хоч якоюсь мiрою жагу творити. Правда, вiн, не дiждавшись волi, почав писати вiршi, точнiше, виправив, переписав ще в Орськiй творену поему "Москалева криниця" й послав разом з автопортретом Кухаренку, що не забув про нього грiшного i слав листи та грошi. Та це миттєвий спалах у тьмi чекання, в. оцiй, дасть бог, останнiй юдолi слiз...
Сидiв, писав щоденник на лавцi бiля верби i раз у раз позиркував на синє лiтнє море. Укотре ждали пошти, а вiн - iз нею волi, що прилетiти мала iз Оренбурга... I тут в усiх кiнцях городу почулося чарiвне слово "пароплав"!
Сховавши зошит, побiг до форту. Мусить уже прийти! Пiвсотнi днiв минуло вiдтодi, як послали папiр про волю до Оренбурга, i тридцять сiм, як бачили його у штабi корпусу!..
Пошта не прибула... Натомiсть - друга рота й руда персона - їхнiй батальйонний командир. Тарас забув про нього, бо сподiвався визволення, i тим невдача стала стократ прикрiшою. Тепер було не до городу й не до щоденника! Рудим вогнем майор оббiгав усi казарми, дав по зубах фельдфебелям та iншим малим чинам, полаяв ротних та офiцерiв, якi потрапили йому пiд руку, й звелiв призначити на завтра огляд роти, в якiй, собi на лихо, служив Тарас.
Всю нiч нещасна рота, тремтячи, готувалася до iстинно страшного суду i вже о п'ятiй ранку стояла, наче iграшка, посеред форту й ждала отця-майора Львова. О сьомiй вiн з'явився i цiлих три години їх катував, чим тiльки мiг. Стомившись, гарно вилаяв, пообiцяв свiй скорий суд, рiзки й шпiцрутени. Потому всiх вiдпустив, а конфiрмованим звелiв з'явитися пiсля обiду на додатковий iспит.
Коли i це випробування мужностi Тарас терпляче витримав i був щасливо забраний з-перед очей премудрого i престрашного Львова, зрадiв усiм солдатським тiлом, як одпущенню грiшник. Аж сам себе ненавидiв за ту велику радiсть!..
Майор, узявши змiнену четверту роту, вiдбув в Уральськ, i форт зажив старим життям. Тарас також. Щасливий, що так вiдносно легко вiдбув приїзд начальства, вiн знов чекав наказу iз Оренбурга, писав щоденно роздуми у свiй журнал...
I раптом вскочив у яму, на днi якої чавкало брудне багно. Чи комарi, якi надвечiр оволодiли садом, чи сподiвання, що на зорi прибуде пошта з Гур'єва, погнали, мов навмисне, його в укрiплення.
Почувши спiв у флiгелi, де проживали офiцери, Тарас, на всякий випадок, осмикав кiтель, виструнчився... Ну й пiсня, боже праведний!

Коврики на коврики
Й шатрики на шатрики!..

Це ж хтось її для них "створив", хтось дав життя...
- Шевченко! - вибiг на плац скуйовджений i весь червоний поручик Кампiньйонi. - А йди сюди! - схопив за руку. - Зараз я познайомлю тебе, Шевченко, з новоприбулими. Чудовi хлопцi!
Ще з коридора вгледiв Тарас кошму, розiслану серед кiмнати, на нiй велику сулiю, довкруг якої купчилися усi в червоних сорочках "чудовi хлопцi"...
Коврики на коврики!..
Рвонувшись з рук Кампiньйонi, Тарс метнувся на майдан. Та офiцер побiг за ним i закричав:
- Черговий! Унтер! Вiзьмiть його й - на гауптвахту! Вiн тiльки що образив тяжко офiцера!
За п'ять хвилин Тарас, раб божий, уже сидiв за гратами й зi страхом ждав атаки блощиць та блiх... Скрiзь кровопивцi, людям нема вiд них рятунку на цiй землi, на цьому злому свiтi!..
Раненько прийшов Усков i визволив його з бiди.
На вечiр ждали пошти. Пронидiвши весь днь у клiтцi саду, Тарас подався знову в триклятий форт. Складати свою мiзерiю. Мав вiдчуття, що нинi прийде його щасливе звiльнення, i вiн тодi негайно, - з цим пароплавом! - кинеться навтiкача...
А я по вас, - зустрiв його безвусий iще солдат, що був в Ускова вiстовим. - їх благородiє звелiли вас покликати.
- Що, пароплав?!
- Нi, ще нема.
Не мiг збагнуть, навiщо вiн коменданту. З ворiт ще раз поглянув на збiлене легеньким штормом море. Нема, не видно щогли!..
Iраклiй мовчки подав папiр.
Тарас завмер. Нарештi! Збулось! Звершилось! Господи!..
- Читай.
Зиркнув крiзь сльози i не повiрив своїм очам. Це був паскудний рапорт Кампiньйонi про те, що вiн, Тарас Шевченко, у нетверезому ганебно станi облаяв поручика, за що повинен зазнати кари, як вимагав того закон...
- Це все брехня! - гукнув, коли отямився. - Не брав i в рот хмiльного i не сказав йому нi слова!.. Що дiяти?
- Одне - просить пробачення, - зiтхнув Усков. - Вiн офiцер, йому повiрять бiльше. Бо за статутом, Тарасе, ти вже арештант.
- Я присягну, що це неправда!
- А вiн - що правда.
- Нелюди!..
- Вдягай мундир i йди проси пробачення... Одяг, прийшов. Простояв у передпокої аж двi години, й лише тодi його було допущено до скривленої з похмiлля пики їх благородiя.
- Це ти?
- Так точно!
- Геть...
- Прошу вислухати й пробачити менi вчорашнiй вчинок!
- Ти визнаєш свою вину? - прискалив лiве око.
- Так точно!
- Що, не хочеться iти пiд суд?
- Так точно! Вiзьмiть назад свiй рапорт...
- Бач, гордим став... Вже й випити не зволить з нами!..
З похмiлля, ваше благородiє. Як тiльки глянув на сулiю, так пiдступив живiт до горла...
- Правда. Таке буває, - глянув уже привiтнiше. - Ну, чорт в тобою, прощено! Пошли по четверть на мирову, а я сходжу по рапорт. Сам тут побудь, - всмiхнувся в передчуттi нової випивки. - Не здумай знову!..
- Слухаюсь!
Денщик принiс горiлку, а Кампiньйонi - рапорт. Принiс не сам - з усiм вчорашнiм кодлом своїх достойних свiдкiв.
- Отак-то, батечку, - сказав один, подаючи пухку тремтячу руку. - Ви не бажали знайомства з нами вчора, то ми сьогоднi змусили зробити нам таку велику ласку!
Пiд п'яний смiх їх благородiя пiдходили до рядового i гречно тисли руку.
Знов сулiя, кошма, чарки, наїдки, жарти, "Коврики" й амурнi сальнi спогади...
Прочумався Тарас в саду, в альтанцi коменданта, де жив останнiм часом. Не вiдав, хто й коли привiз його сюди.
За тиждень згадав, що серед офiцерiв його теперiшньої роти нема Обрядiна - її отця i командира. Спитав про це у каптенармуса Кулiха, який привiз з Уральська передану для нього книгу Лiбельта.
Франц спохмурнiв.
- А Скобелєва ти пам'ятаєш? - спитав замiсто вiдповiдi.
- Як зараз чую його чудовий сердечний спiв...
Тече рiчка невеличка
З вишневого саду...
- Вже в арештантських ротах, аж у Сибiру. А перед тим пройшов зеленою алеєю з двох тисяч палок, сирiч шпiцрутенiв.
- За вiщо? - вражено спитав Тарас.
- По пицi дав Обрядiну. Бо той привласнив грошi, якi прислав хтось Скобелєву.
- Отак i дав?!
- Нi, тiльки вже на здачi, як вдарив ротний "за клевету".
- Нещасний, бiдний Скобелєв!.. - сказав Тарас, похнюпившись. - А що ж Обрядiн?
- Змусили подати у вiдставку.
- Недавно Кампiньйонi хотiв мене пiд суд пiдвести...
- Я чув про це. Паскудний вiн чоловiк.
- Коли я звiдси вирвуся! - заскреготiв Тарас зубами. - Ось що вони зi мною роблять, кати людськi! Вже третiй мiсяць жду з Оренбурга волю!.. Чи послано її сюди на черепасi?..
- Десь хтось тримає. Що їм якийсь засланець! - промовив Кулiх.
- Ах, бiдний, бiдний Скобелєв... - зiтхнув Тарас, - Це ж треба було такому статися...
Пiшов тихенький дощик. Зашелестiв, застукотiв об дах альтанки, зробленої колись сердешним Скобелєвим. I з того шуму, шелесту почувся м'яко й весело його дзвiнкий, приємний голос:
Дощик, дощик
Падає дрiбненький.
Я ж думала, я ж думала,
Запорожець, ненько...
...Коли прийшов, нарештi, ласкавий дозвiл майора Львова на звiльнення його зi служби, Тарас уже i не зрадiв. Щось тiльки в серцi тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втраченi роки та днi. I нi вiтання друзiв, нi листування, що зав'язалося мiж комендантом i командиром пiвба-тальйону Косарєвим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тодi... Що саме, йому нiхто не мiг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!..
Збагнув, що вже на волi, коли вертався з пристанi, точнiше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидiв по наклепу одної пiдлої душi.
Свiтив ледь-ледь ущерблений великий круглий мiсяць, що тiльки сплив на чисте, пустельне сiре небо. Нерiвний шлях до форту мiнився, сяяв, скелi - мов ожили, вiдкинули вузькi та довгi тiнi... Чарiвна казка... Господи, пустеля теж красива, коли на неї дивиться людина вiльна... Вiльний!.. Вiн не солдат, а знову - поет, художник!.. Вiльний!.. Його тепер не може у стрiй поставить Косарєв, примусити з собою пити поручик Кампiньйонi!..
Мiсяць пiднявся вище, зменшився, i вся картина стала iще контрастнiшою, ще ближчою до вималюваної колись поетом, якого вже давно немає серед живих.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит...
Присiв на камiнь, щоб вiдпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там i краса, поезiя... Сiм рокiв тут промучився, а тiльки зараз, вiльним, збагнув цей край, цю землю i те, як можуть жити в такiй пустелi люди впродовж вiкiв чи навiть тисячолiть.
Тепер вiн мiг дивитися спокiйно, без огиди на той флагшток на скелi, на батарею, на все гнiздо мерзоти i насильства, що цiлих сiм - найкращих, може, рокiв! - висотувало iз нього жили, цiдило кров. Вимучували, перетирали, нiвечили, а вiн, - на зло недолi, царям, жандармам, ротним та унтерам! - лишився тим, яким i був. Все горе, всi приниження, знущання нiби i не торкнулися його душi. Тепер, коли вiдрiзано той шмат життя, вiн зрозумiв, заглянувши в своє єство, що жодна грань чи рисочка його душi не пiддалась, не викривилася, що всi його переконання i всi високi прагнення - живi й готовi дiяти, як i колись. Звичайно, дещо висвiтлилось i набуло реальнiших, до сутi ближчих розмiрiв, та був тому виною вiк, а не гiркий солдатський досвiд.
Радiсний, устав i рушив далi. Мiсяць уже поблiд, а зорi пояскравiшали. Небесна сфера нiби дзвенiла тихо ними, манила душу, кликала... Не згледiвся, як заспiвав:
Та нема в свiтi гiрш нiкому,
Як сiромi молодому...
Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не спiвану й уже напiвзабуту найкращу в свiтi пiсню:
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя!
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
За пiвверсти до саду його зустрiв земляк Андрiй.
- I де тебе бог носить о цiй порi?
- У гостях був, - обняв Тарас друзяку.
- Воно-то й видно, - буркнув старий солдат. - Бо добрi люди тодi й спiвають тiльки, як iдуть з гостей. Ввiйшовши в роль п'янрго, Тарас завiв нової:
Ой iде багач, ой iде дукач,
Насмiхається:
- Ой за що, за що бiдна голота
Напивається?
- Та годi, годi, - лагiдно вмовляв Андрiй. - Ходiмо краще спати..
Ой взяли дуку за чуб, за руку,
Третiй в спину б'є.
- Ой не йди, не йди, превражий сину,
Де голота п'є!..
Андрiй узяв його пiд руку, провiв у сад, прослав шинель бiля верби й, нарвавши трави пiд голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пiшов кудись.
Тарас лежав, розчулений до слiз любов'ю ближнього, й не смiв йому признатися, що вiн не пив, що просто нiч сьогоднi така хмiльна, що вiн збагнув нарештi себе на вольнiй волi!..
За кiлька днiв Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.
- Сiдай, - кивнув.
- Спасибi.
Тарас присiв на стiльчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввiйде хтось iз офiцерiв.
- Я чув, як ти спiвав, iдучи з пристанi, - зiтхнув Iраклiй. - Голос, скажу тобi!..
- Була така чарiвна нiч...
- До ранку потiм думав, - своєї вiв Iраклiй.
- Про що, коли не таємниця?
- Про солов'я, який i досi в клiтцi.
- На волi вже.
Помовчали.
- Навiщо вони велять з'явитися тобi в Уральськ?.. - подумав Iраклiй вголос. - Звiльнений, а їдь туди, куди тобi наказують...
- Ай справдi? Вiльний, - отже, я маю право їхати на всi чотири сторони. На бiса менi Уральськ!
- У Петербурзi у тебе є знайомий лiкар? - спитав Iраклiй, смикаючи себе за вус.
- Не знаю.
- Графиня, певно ж, має... Та й Лазаревськi... Тарас кивнув.
- Як щось не так - захворiєш, а друзi хай тим часом стають на захист... - снував якусь туманну думку комендант.
- Чи я дурний, чи ти занадто мудрий... - сказав Тарас. - Не втямлю.
- Жаль солов'я, - зiтхнув Iраклiй. - Треба йому летiти звiдси...
- Куди? В Уральськ?
- Додому чи в Петербург.
Тарас схопився з мiсця.
- Даси бiлет на виїзд у Петербург?
- Боюсь, а мушу дати... Я ж друг тобi?
- Найкращий i найвiрнiший! - обняв Тарас Iраклiя. - До смертi я!..
- Тихiше, - спинив Усков. - Позавтрому вiд нас пiде на Астрахань рибальський човен. Як вiн тобi?
- Хоч пiшки!
- Ти ж не Христос, - всмiхнувся. I враз нахмурив брови. - Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всiх усюдах. Ти вже не обижайся...
- Iраклiю, менi аби дiстатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втiк же я, а звiльнений самим царем.
- Узавтра все оформимо, i - в добру путь, - сказав Iраклiй сумно. - А ми вже тут...
- Спасибi тобi за все!.. Якби не ти, хто знає, чи дочекався б я дня цього... - ледь стримував Тарас щасливi сльози.
- Тобi спасибi, - мовив на те Усков. - Що освiтив моє життя, мов сонце похмурий день...
Поцiлувались тричi, як личить добрим людям, i розiйшлись.
На третiй день, у супроводi Андрiя Обеременка, Тарас iшов, прискорюючи все дужче крок, на ближню пристань, де ждав його рибальський човен. Iншим, хто теж хотiв провести, Усков звелiв побуть у фортi: нiчого здiймати шум i все таке. Сам попрощався дома. Агата теж. Наталя збагнула враз, що вiн далеко їде, й не вiдпускала, плачучи на шиї в нього...
Хоч квапили його з човна, зайшов на гауптвахту i попрощавсь з Мостовським.
- От клятий - перехрестив тебе услiд по-своєму, - бурчав Андрiй. Вiн мав на шляхту зуб за те, що служить царю й престолу.
- Андрiю, вiн найлiпший - крiм Iраклiя - тут чоловiк. - сказав Тарас. - Держись його.
- Про мене...
Вiддавши торбу в човен, обняв Андрiя, мiцно поцiлував. Той вiдповiв, незграбно якось тикаючись лицем в лице, i заридав, гамуючи у грудях стогiн.
Човен уже вiдплив, нiдняв вiтрило, виповнив його ногожим вiтром, а вiн стояв на пристанi, дивився вслiд...
- Брат? - запитав керманич.
Тарас кивнув.
Осяяний низьким рожевим сонцем, здiймавсь на скелi в небо далекий форт. Здавалося, що вiн стояв на мiсцi чи навiть плив за ними страшним пустельним маревом...
- У вас одне вiтрило? - спитав Тарас керманича.
- Одне. А що?
- Йдемо повiльно.
- Видно, не дуже ти скучатимеш за Мангишлаком...
- Сiм рокiв там поховано! - зiтхнув Тарас i повернувся лицем в бiк моря й Астраханi...
Здригнувся, враз почувши, що б'ють зорю. Оглянувся: довкола нiч. Нi форту, нi шуму хвиль... Це Федiр кинув дрова, готуючись топити грубку! Рано звик уставать. А може, старiсть... Старiсть!.. Пiдкралася зненацька так, що вiн не встиг помiтити. В Новопетровському ще нiби був здоровий i молодий, а в Петербурзi... Правда, вже й там, за Каспiєм, мав ревматизм i лисину, як у Сократа, та все ж тримався, легко мiг обiйти довкола форт i не задихатись... Цур, цур йому! Тi десять лiт згадати нинi страшно, а як було їх пережити!.. Князь Долгоруков знає, чим пригрозить... Навряд чи хто захоче пройти ще раз усi круги пекельнi, що вiн пройшов за тим Уралом!..
Важко перевернувся на другий бiк, вдихнув повiтря глибше. Спав чи не спав? Навряд. Тi видива були не сном, а скриком його душi, сльозою втрачених даремно лiт. Хто знає, яким було б його життя, коли б не Братство i не арешт та все, що потiм сталося... Нi, це не жаль, не каяття! Вiн чесно йшов. I в цьому вища iстина!
Склепив повiки. Треба таки поспати. Хворий та ще невиспаний, не вдержить вiн рiзець у пальцях... А Клодт, точнiше, його портрет, чекає внизу труда... Людина, доки трудиться, доти й живе... Це дiд казав чи батько?.. Так, батька вiн, сказати можна, вже перерiс на цiлих два, нi, навiть трохи бiльше печальних лiт... До дiда вiн не доживе... Це треба ще так само, ще сорок сiм!.. Не попрощався з дiдом... I з Катрею... Завiяло город i двiр вишневим бiлим цвiтом... Летять, летять, загойдують його жалi, притишують у грудях бiль...
На Новий рiк йому зробилось гiрше. Десь простудився, мабуть, бо на рiздво таки пiшов до левенят, як називав малих дiтей Жемчужникова, й дозволив їм поїздити на ньому верхи, як на конi. Ще й чарку випив. Свято ж!..
Михайло сам привiв Барi. Той довго мовчки слухав його довкруг. Нарештi мовив:
- Ось що... Режим постiльний. З хати анi ногою, навiть у коридор.
- А як же?..
- Ви збираєтесь, я чув, весною на Україну, - сказав Барi суворо, - то хоч заради цього побережiть самi себе. Iнакше я умию руки...
- Чуєш? - устряв Михайло лагiдно.
- Гаразд, уже сидiтиму, - сказав Тарас. - I питиму мiкстури вашi...
- Хоче на Україну! - всмiхнувся лiкар.
- Ви, Едуарде Яковичу, в нас не були? - спитав Тарас. - Це диво дивне!.. Казка!.. Як побудуюся бiля Днiпра, покличу вас поглянете. Не схочете вертать назад, у цю Пальмiру!..
- То що, згортати практику?
- Не вiрите... - зiв'яв Тарас.
- Нi, вiрю, вiрю, - втiшив його Барi. - Приїду i подивлюся! Ви ж тiльки, дуже прошу, побережiться. Щоб я мав змогу... Лiкар лише тодi добитись може успiху, коли сам хворий прагне здолать свою хворобу! - додав поспiшно.
- Будемо долати разом, - втомлено сказав Тарас. - Менi ось так потрiбно на Україну!.. - провiв рукою навпроти горла. - Не можу тут... Пропаду...
- Так, клiмат тут не з кращих.
- Болото, гибле мiсце!..
- Менi пора, Григоровичу, - устав Барi. - Тримайтеся! Ось вам рецепт...
- Михайле, десь грошi там...
- Ну що ви, що ви! - спинив Барi, - Ви заплатили муками за нас усiх у вiйську.
- Спасибi.
- Завтра я забiжу...
Михайло провiв Барi й вернувся. Хоч був сумний, вдавав чомусь веселого.
- А я тобi, Тарасе, принiс гостинець!
- Дякую...
- Не знаєш що...
- Лихого ти, Михайло, не принесеш... Невже "Буквар"? - пiдвiвся. - Готовий?
Вiн.
- Дай глянути!
Перегортав, прочитував напам'ять знанi тексти, й душа його радiла цьому своєму первiстковi на теренi недiльних шкiл. Хай вчаться, хай вiдходять од царства тьми! Людина неписьменна - напiвжива, напiвслiпа. Ця книжка - ключ до iстини, до пiзнання себе i свiту. Прагнув зробити так, як укладав. В народу взяв, народу дав... "Де єсть добрi люди, там i правда буде, а де кривда буде, там добра не буде"... "Лiчба"... Таблиця множення... Народнi думи... Приказки...
- Це тiльки перша ластiвка, - схвильований, сказав Михайловi. - Пiддужаю i скомпоную окремо, книжкою "Лiчбу", чи "Арифметику", потiм "Географiю", "Iсторiю" народу нашого... А вже тодi i вмерти можна...
- А як же вiршi? - тихо спитав Михайло.
- Вiршi самi собою, друже, вiд них нiде не заховаєшся. Прийдуть, знайдуть, примусять себе записувати.
- Щось ти давно...
- Поезiя - це стан душi, а не робота... Колись, у сорок п'ятому, як пойняла вона мене, як закрутила вихором... Ото було... Поезiя!..
Зайшовся кашлем. Втомлено прилiг на лiжко. Справдi йому пошкодили тi кiлька виходiв у бiлий свiт чи просто їсть його лиха хвороба?.. Цей бiль у грудях...
- Збiгаю в аптеку, мабуть... А ти полеж, - узяв рецепт Михайло.
Кивнув. Заплющив очi. Як же йому лежати, господи, коли роботи стiльки i стiльки добрих намiрiв, коли вiн чує стогiн з усiх усюд уярмленого народу!.. Чи ти навмисне, господи, послав на мене хворiсть, щоб прислужити панству, яке тобi церкви будує, заковує твої парсуни в золото i славословить щедрiсть твоїх дарункiв можним?.. Щось тут не так... Якась гiрка несправедливiсть!..
Пiдвiвся, сiв. Найлегше скласти руки й чекать на милiсть божу, на кращий стан здоров'я. Та є ще й другий спосiб - борня, клин клином! Десять солдатських рокiв мусив коритись волi iнших, виконувати лише чужi накази й чекать на все команди. Ганебний стан!..
Похитуючись, зiйшов униз i сiв до столу. Клодт виглядав iз дошки, немов з туману. Правда, й на фотокартцi сьогоднi також барон розплився...
Витер рукою очi й узяв рiзець. Холодний, мов бурулька. З вiкна тягло, на пiдвiконнi бiлiла паморозь, а може, й снiг... Скорiше б уже весна!..

А вже весна, а вже красна,
Iз стрiх вода капле.
Молодому козаковi
Мандрiвочка пахне...

Гай-гай... Козак уже пiдтоптаний. Тягни носо-ок, тягни носо-ок! А витягли iз нього силу, молодiсть... Нiчого. Ще поборемося, ще поживем!.. Чи так, бароне? Хмуришся... Тобi також невесело, хоч ти й вiдомий скульптор i не тягнув нi перед ким носок... А мо', й тягнув? Чужа душа - що темний лiс... Ось зараз ми просвiтлимо тобi лице, вiдтiним бiлим комiром...
- Тарасе, що ж ти дiєш! - напав Михайло коршуном. - Барi ж звелiв лежати, а ти до працi взявся!
- Лежати, - отже, думати, а думи в нас нерадiснi... - сказав Тарас. - Що чути про манiфест?
- Нiхто не знає толком.
- Дадуть ту бiдну волю чи не дадуть?
- Дадуть.
- Коли?
- Чекали бiльше...
- Хочу дожить до волi, брате... Бо, як умру ранiше, влаштую їм на небесi такий содом з гоморрою!.. - поклав рiзець.
- А ти такий, - всмiхнувсь Михайло. - Зробиш! Тим паче там не звикли, певно, до бунтарiв...
- Гадаєш, бог не має синьомундирих стражiв? - спитав Тарас.
- Навiщо вони йому?
- Тодi нехай натисне на вiнценосного, як хоче мати спокiй!
- Так налякаєш господа, що вiн тебе безсмертним зробить на вiдчiпного.
- А я такий! - всмiхнувся Тарас, пiдводячись. - Побудь, допоки виберуся нагору, бо голова йде обертом. Коли б не впасти...
В лiжку, лишившись сам, узяв буквар, помилувався його обкладинкою, перегорнув... Хто зна, коли вiн вирветься на Україну, а книжка ця, зiгрiта його душею, швидко дiйде туди, почне свою роботу. Цих десять тисяч його гiнцiв i вiрних помiчникiв пiдуть мiж люди, знiмуть з очей полуду панську й покажуть шлях до правди й волi... Я сплю, а серце моє не спить!.. Пiшов "Кобзар" ще в тому роцi, скоро пiде "Основа"... Серце моє не спить... Дзвенить тривожним дзвоном понад Днiпром!..
"Основу" йому принiс на другiм тижнi нового року Гриць Честахiвський.
- Батьку, шквар гопака! - гукнув iще з порога.
- Є манiфест про волю?
- Чого схотiв!.. "Основа" вийшла в люди, i Бiлозерський тобi прислав двi книжки!
Роздягшись, вiн пiднявся на антресолi й нахмурився, коли побачив Тараса в лiжку.
- Це все Михайло iз тим Барi? - спитав сердито. - Вклали такого вернигору!..
- Хоч ти мене пiдтримуєш... Давай журнал!.. Ще теплий... Як з печi хлiб... - обмацував i навiть нюхав фарбу. - Дiждалися-таки!..
- I довго ж ждали, батьку! - зiтхнув Грицько. - Вже iншi добрi люди наткали i полотна, а ми ще на основу не намилуємося.
- Не тьмар нам, Грицьку, радостi, - сказав Тарас. - Дай боже, щоб перший не був також останнiм!
- А що? - Грицько стривожився.
- Набридне бути добрим царевi-батечку, ногою тупне - й часопис наш урiже дуба.
- Сумно...
- Отож радiймо, Грицьку! Й пишаймося, що перший "блин" i вже не "комом".
- У "Современнике" про це також написано, у першiй книжцi! - змахнув Грицько руками. - Й про тебе добре сказано. Забув принести...
- Дякую. Я вже читав, у гранках.
- Слабуєш, а встигаєш скрiзь ранiше нас, здорових! - присiв на лiжко. - Як тобi?
- Нiчого... Тiльки у грудях бiль; та кашель i нежить ось вчепилися... - сказав Тарас невесело i спохватився: - Лiпше давай журнал проглянемо! Як мовили колись розумнi люди: життя коротке, а мистецтво вiчне.
- Я геть забув - тобi цидулка вiд Бiлозерського! - дiстав з кишенi аркушик. - Так гнав сюди на радощах, так хотiв тобi...
- Читай, - спинив його Тарас. Чогось останнiм часом не терпить вiн багатослiв'я i надто вже бурхливих проявiв хай навiть щонайкращих почуттiв.
Грицько пiдвiвся, крякнув, немов дячок у церквi, й почав читать нарозспiв, для урочистостi:
- "Все мы душевно пожалели о Вашем нездоровьи, многоуважаемый Тарас Григорьевич, но не теряем надеждьi, что при добром желании Вы превозможете немножко себя и не лишите нас удовольствия видеть Вас посреди "основателей", как первоначальника общего дела..."
- Не треба далi!
- Вiн вибачається, що сам не змiг...
- Прийде, то я йому скажу... - кипiв Тарас. - Забув, що вiн з Мотронiвки бiля Борзни!.. "Не лишите нас удовольствия видеть Вас..." - передражнив. - Язик собi зламає, а не напише по-людськи, щиро й просто!..
- Великий пан... - розвiв Грицько руками. - Взяв жiнку з добрим посагом...
- А-а, хай їм грець, усiм панам! - сказав Тарас. - Така натура їхня... То що у першiй книжцi?
- "Кобзар" Шевченка.
- Знаємо, - перегорнув свої поезiї. - Марко Вовчок "Три долi". Славно пише! Суворо й щиро, без квiточок. А мова, мова!.. Мене спитав Iван Тургенєв, кого йому читати, щоб вивчить нашу мову, то я її порадив - Марка Вовчка, сирiч Марiю Олександрiвну.
- А не Шевченка?
- Вона одна в нас знає мову... Господи, до чого ми вже дожилися - ставимо на кожнiм словi наголос!.. - перегортав чомусь важкi, немов залiзнi, сторiнки.
- Що, зле тобi? - помiтив те Честахiвський.
- Як каже Едвард Якович, пiдводить серце, щось там iз ним не так... Не можна менi радiти, каже, i гнiватися, i сумувати... А що ж то був би я за поет, якби не гнiвався i не радiв!
- Ой скiльки є у нас таких!
- То вiршомази, Грицьку. Поезiя - це гнiв i бiль, любов i радiсть! Байдужiсть - смерть поезiї.
- А серце ж як?
- Воно це я, а я - воно. Не можна нас роздiлити. Хай терпить, скiльки зможе...
- Нещадний ти.
- До себе - так. Я втратив стiльки рокiв!..
- Все хочеш сам зробити?
- Нi, тiльки те, для чого прийшов на свiт.
- Ти знаєш?
- Я догадуюсь, душею чую, серцем, яке болить за долю всiх...
- Ти свiточ краю нашого, його зоря! - схвильовано сказав Грицько.
- А мо', лише кресало, що викреше живлющу iскру в душах...
- Iскра у нас була. А ти її роздмухав своїм крилатим словом, повiв крiзь нiч!
- Григорiю, не сотвори собi кумира, - мовив, знiяковiвши вiд похвали.
- От чув моя душа, що ти колись...
- Прошу тебе - не сотворяй, - всмiхнувся. - Я ще живий. I грiшний...
- Поезiя твоя - свята!
Не мав нi слiв, нi сили продовжувати цей дивний диспут. Що то з людини робить хворiсть...
- Поглянь, Григорiю, чи Костомаров видрукував свої думки про Київську Русь? - сказав натомiсть стомлено.
- Всi є, Григоровичу: i Костомаров, i пан Кулiш, i Стороженко... Руданський, Глiбов. Ганна, котра Барвiнок... Гарно!..
- Ну й слава богу...
- Я геть забув, що маю буть на службi! - запоспiшав ураз Грицько. Поклав журнал. - Узавтра знов забiжу. Бувай здоровий!
Вибiг - аж задзвенiли сходи. А славний хлопець!.. Щира, проста душа. Такий пiде за тебе в огонь i в воду, серце своє вiддасть... Чи й справдi серцю легше, коли людинi байдуже: добро чи зло... Навряд. Байдужi люди живуть не довше... Власне, i не живуть, валяються, немов гнила колода... Жити - страждать, боротись, прагнути чогось нового, свiтлого! Вдоволенiсть - не суть життя... Свиня в сажi вдоволена, як не голодна. Дрiма собi...
Хтось увiйшов.
- Ти, Федоре?
- Це я, Микешин!.. Просто вiд панi Юргенс... ївши, згадав про вас, Григоровичу, i той бiфштекс застряв менi у горлi. Ви ж тут голоднi, певно?
- Спасибi. Снiдав...
- Правду шепнув господь. Коли було те снiдання! - вознiсся вiн на антресолi веселим добрим янголом. З морозу навiть щоки були у нього янгольськi - червонi, мов калина. I курка, яку принiс сповитою в цупкий папiр, аж сяяла пiдсмаженими боками!..
- Божественна! - втягнув повiтря "янгол" i повелiв: Вставайте їсти!
Тарас пiдвiвся, кривлячись вiд болю в грудях.
- Таким харчем i мертвого пiдняти можна... - мовив. - Та ще вiд панi Юргенс... Колись Брюллов любив також посидiти у милiй тiй харчевнi...
- Ви змерзнете, - схопив Микешин свиту, яка служила у хатi цiй халатом, i вкрив дбайливо плечi.
- Спасибi... - вдячно кивнув Тарас. - Так от Брюллов...
- Це правда, що ви дружили?
- Правда... - зiтхнув Тарас. - Великий був чоловiк!..
- А можна менi сказати буде, що я дружив iз вами? - спитав Микешин щиро, як здатнi справдi талановитi люди.
- Кажи. Якщо тобi це буде в радiсть.
- Батьку, на все життя!..
- Михайло, не присягайся в дружбi, - спинив Тарас. - Цi клятви не надiйнi... Найвищий прояв вiрностi - йти до зорi, яка єднала друзiв, свiтила їм на трудних шляхах життя...
- Я прагнутиму, допоки стане сили!..
- Спасибi... Це найкращi лiки хворому...
- То, може, вам подати краплi чи щось таке?
- Давай вже лiпше курку, а то iз рук не випускаєш...
- Справдi! - всмiхнувся гiсть. - Пробачте. Вже й прохолола...
- Курка у будь-якому виглядi суть божий дар, як висловився колись мiй перший вчитель Петро Богорський, - сказав Тарас. - I то єдина iстина, якої вiн мене навчив; крiм азбуки...
Коли пiшов Микешин, вiдчув себе бадьорiшим. Чи спiлкування з молодiстю, чи "божий дар", та щось його пiдбадьорило. Встав, випив лiки (ложка вже не тремтiла йому в руцi!) й спустився вниз. Найгiрше було в хворобi - слабiсть, що не давала йому трудитись, як би хотiв... А втiм, що толку з його трудiв теперiшнiх, - скажiмо, таки з того ж портрета Клодта, - для України, її народу бiдного?.. Послав учора тисячу своїх букварикiв у славний Київ Чалому, щоб розповсюджував на користь недiльних шкiл, - це дiло. Ткаченку теж, в Полтаву. Ще й приписав, щоб не забув про кирпу, яку йому пообiцяв знайти Федот. Поїде туди весною, жениться... Не буде ж вiн сидiть, як сич, на тiй горi пiд Кановом, що напитав Варфоломiй!.. Без жiнки хата - пустка. А без дiтей...
Зiтхнув. Згадав Ускових. Наталi вже восьмий рiк... А Надi, що народилася за рiк до того, як вiн поїхав, чотири, п'ятий...
Дiло нiяк не йшло. То кашель находив хвилями, то лiзли в голову якiсь думки i заважали. Власне, думки тепер були його розрадою, його життям. Прикутий в цiй майстернi, один як перст здебiльшого, вiн має в них товариша, дружину, дiток... Друзi прийшли й пiшли, а думи його не кидають, а думи з ним... Та бiль у грудях... Може, якби не вiн, писав би вiршi, й легше тодi було б... Давно, давно не прилiтала муза в його барлiг!.. Була б Ликера... Господи, дай силу вирвать з серця цю, мабуть, надто пiзню його любов!.. Що толку, боже, ятрити стражденну душу споминами, жалями?.. Усе минулося, перегорiло, як восени опалий лист, на вогнищi добра i зла!..
Пiдвiвся, узяв свiчник i важко, ледь похитуючись, пiшов по сходах. В лiжку стихав набридлий кашель. I там, на антресолях, з стiни йому не усмiхалась звабливо його остання люба, осiннiй цвiт...
За тиждень вiн по-справжньому сiв до роботи. Нежить уже минув, i це маленьке благо здалось Тарасу гаслом його одужання. У грудях ще йому болiло, та мiдна дошка кликала i хвилювала. Праця тепер була для нього самим життям, утечищем вiд грiзних дум, що обсiдали його щодня, щоночi. Нiч особливо була важка, бо темрява, самотина... Вiн хитрував, вкорочуючи її роботою. Вставав о п'ятiй. Доки там ще розвидниться, а вiн тим часом трудиться, живе!..
Так захопився, що й не почув, як увiйшли. Звiв ненароком очi й побачив... еполети!..
- Ти, Федоре, мене злякав, - озвався, коли впiзнав господаря цих еполетiв. Це був земляк Черненко, душа громади їхньої. Точнiше, мир i спокiй, бо вiн гасив розважнiстю та добротою всi суперечки й пристрастi, що вибухали часто мiж "громадян".
- Вiдколи ти мене боїшся? - спитав, скидаючи i вiшаючи шинель.
- Сидить i досi в менi солдат, який весь час напружений i жде щомитi лиха й несправедливостi вiд офiцерiв...
- Ну й залили вони тобi за шкуру сала!
- Досi в усьому чую бiй барабана... - журно сказав Тарас.
- Такий нагнали на тебе страх?
- Нi... Тут огида скорше, душевний спротив, звичка згортатися вмить у клубок i виставляти довкiл голки...
Помовчали. Тарас закутавсь краще в свою робочу свитку.
- Нездужаєш? - спитав Черненко.
- Кашель та бiль у грудях.
- Бачив уже "Основу"? Тарас кивнув.
- Панько таки друкує свої "Листи iз хутора". Не зважили на твiй протест.
- Печально... - поклав рiзець. - Не через те, що знехтували моєю думкою, - додав поспiшно. - В отих листах початок кiнця журналу...
- Чому?
- Бо всяке дiло житиме лише тодi, коли воно веде вперед. А Хуторянин тягне людей назад. Помiтив, вiн грозиться писать про все, що друкуватиметься в "Основi"? Отже, Кулiш усiм нам буде за судiю, за цензора iз хуторян! Бог-автор, бог-редактор i бог-читач в однiй особi Кулiша.
- Редактор же Бiлозерський...
- Панько його затуркає, зiмне, приб'є своїм талантом, пихою, - сказав Тарас. - Поглянь на першу книжку: Кулiш про Гоголя, про Климентiя, про Котляревського, i Хуторянин таки ж Кулiш.
- А бачив ти його нову "Граматку"?
- Читав. Бiда!
Панько такої ж думки про твiй "Буквар"... О! Чи не вiн? - прислухався до грюку й шуму у коридорi. - Держись, Тарасе!
- Тупотить, гуркотить кобиляча голова летить... - згадав Тарас дитячу казку.
- Вчора вiн розкричався... Думаю, сходжу, Тараса порятую, як прибiжить, - шепнув Черненко.
- Дякую, - сказав Тарас. - Оскiльки вiн без еполетiв, то я i сам...
Рвонуло вихором дверi, i на порозi вирiс Панько Кулiш.
- Добридень вам... - знiтився, побачивши тут i Черненка. Федiр умiв його приговтувати, збивати гонор.
- Здоров. Заходь, - спокiйно сказав Тарас, пiдводячись, щоб стрiти гостя. Панько руки не подавав, i це було ознакою того, що вiн прийшов не з миром.
Все ж роздягнувсь. Потому дiстав з кишенi шуби "Буквар" Шевченкiв i демонiчно жбурнув на стiл.
- Якщо кебету маєш писати гарнi вiршi, то це ще зовсiм не означає, що маєш право вчити!
- Тим паче, що i вiршi менi не дуже пишуться... - всмiхнувся на те Тарас.
- От, от!
- Сiдай. Бо мушу сiсти...
Кулiш не чув його припросин, а може, вдав глухого.
- Ти геть пустився берега, - почав повчальним тоном, як батько синовi. - То повiстi, то зарiзяцькi вiршi, а це - буквар, де є усе, крiм основного, найголовнiшого, - святого бога! Дружки iз "Современника" та iже з ними тебе весь час пiдхвалюють, перекладають, виводять лицедiйствувати перед людьми в Пасажi, а ти й повiрив тим славословам, що всiх заткнув за пояс, пiднявсь до хмар!..
- Пантелеймоне Олександровичу, - втрутивсь Черненко, - треба ж i мiру знати...
- Правда не має мiри, правда така, як є.
- Ти певен, що знаєш правду? - глухо спитав Тарас. Йому немовби мiж двох крижин здавило серце.
- Так. Правда щира в тому, щоб наш народ зостався чистим, вiруючим...
- I крiпаком, - додав Тарас за нього.
- Це не найбiльше, як кажуть, зло.
- Ти чув? - схвильовано спитав Тарас Черненка. - Крiпак пiд паном-братом живе в раю, вiн благоденствує!.. Вiн пише листи в журнал iз хутора, що хоче вiчно бути таким, як є, що нi науки, нi промисловостi, анi культури йому не треба...
- Бо так i є. Це правда! - гукнув Кулiш.
- Чому ж тодi твiй хуторянин - темний, непросвiщенний - в листi своєму сипле слiвця, якi почути мiг вiн тiльки в унiверситетi?
- Вiн протестує, бореться iз тим усiм!
- З чим? З тим, чого не знає?
- Вiн знає все.
- Тодi вiн не хуторянин! I лист твiй з хутора - облуда, фальш i фарисейство, - сказав Тарас. - Ти ж не сидиш на хуторi, а вивчився в унiверситетi, працюєш у столицi, друкуєш книги, пишеш!..
- То - я.
- А iншим, отже, науки зась, культури зась? Нехай сидять по виярках, як вовчуки, i ждуть, коли Панько Кулiш дозволить їм, сердешним, вийти з хутора на шлях широкий поступу? Це смiшно, пане Пантелеймоне, це все одно, що їхати вздовж залiзницi кiньми або ставать на рейках i не пускати руками поїзд.
- Я стану, впрусь i не пущу! - гукнув Кулiш. - Щоб зберегти народ мiй, яким вiн є, яким вiн був i має бути далi!
- Стояча вода цвiте, - сказав Тарас. - Крiм того, ти - хай мимоволi - своїм завзяттям служиш самодержавству i тим, з ким нiби вийшов на боротьбу...
- Ти научивсь словесним фiглям у Чернишевського. Сказав би просто, ясно!
- Так i кажу. Хто наш народ довiв до того стану, який тобi так до душi? Царi! Хто прагнув i прагне нинi втримати трудящий люд у темрявi, в неволi, в злиднях? Все той же цар з панами, бо темний люд, роз'єднаний по хуторах, вiдтручений од поступальних рухiв, якi тепер народжуються в столицях, не здатен скласти силу, яка могла б постояти за правду й волю.
- Волю їм цар дає! А душу хай бережуть до часу, який колись настане для України.
- Той час настав. У нас, в Росiї, в Польщi все мисляче i чисте серцем тягнеться до сонця правди. Як же нам, козакам, одвiчним борцям за волю, стояти збоку й тим помагати гнобленню?
- В цiй боротьбi ми втратимо самих себе! Як втратив ти в своїх останнiх вiршах! В майстернi стало тихо.
- Що я... - сказав Тарас з осмутою. - Пiщинка... Писав i жив по совiстi... А що зробив, те скажуть потiм люди... Ти ж намагаєшся убгати цiлу нацiю в патрiархальний хутiр, одгородити його невiглаством i зберегти. Для чого? На посмiх людям?
- Щоб не згубитись, не розчинитися мiж iнших нацiй, - сказав Кулiш. - Етнографiзм...
- Не згубимось, коли вперед iтимемо, коли сягнемо розумом людських вершин у мудростi, в науках, волi духу! Не жаль повиннi ми викликати своїм життям, не спiвчуття, а подив, повагу, шану. Ось справжнiй шлях!..
- Без бога нi до порога!
- Бери його хоч за порiг, але не лiзь з богами вперед наук, не затуляй iконою людинi очi, дай змогу їй збагнути свiт i вибрати найлiпший шлях!
- Бог вибере, бог поведе...
- Облиш! Ти ж, Паньку, не десь на хуторi, а в Петербурзi! - сказав Тарас. - Вiн нас завiв... Дай боже якось вирватися!.. Не чути про манiфест? - спитав Черненка.
Федiр розвiв руками:
- Мудрують щось, викручують.
- Казав пан: кожух дам, та слово його тепле...
Кулiш пiдбiг до шуби, вхопив її. Одягшись, мовчки вийшов.
- Я теж пiду, - сказав Черненко. - Буде тепер тобi!
- Не вперше.
- Амбiтний понад мiру. Не може з тим змиритися, що вiн не перша зiрка, що ти його затьмарюєш.
- Роботи в нас ще стiльки i тьма така, що й сотнi стане дiла, - сказав Тарас. - Ми тiльки знову вийшли на шлях вселюдський поступу, зробили крок, од сили два...
- Iди лягай, Тарасе, - подав Черненко руку, - бо на тобi нема лиця...
Зоставшись сам, Тарас i справдi вiдчув себе недобре. Гукнувши сторожа i попросивши чаю, пiшов нагору. Сходи пiд ним хитались, нiби майстерня стала шхуною, яку взялось розгойдувати Аральське море...
Михайло Лазаревський, що завiтав увечерi на другий день, привiв iще одного лiкаря. На всякий випадок, як вiн шепнув Тарасовi. Це був старий знайомий, поляк Павло Круневич, товариш по засланню. Заочний, правда.
- Ну, як ви, батечку? - спитав, помивши руки.
- Болить у грудях, Павле, i дихать важко...
- А що п'єте?
- На жаль, лише мiкстури, - пожартував.
- Чудово! Бо хтось менi, - чи не Кулiш? - сказав, що ви похмурий i роздратований...
- Паньковi ми з Марком Вовчком завадили зайняти всю "Основу", от вiн i злиться.
- Справдi?
- Це просто жарт. Невдалий, певно...
- Хтозна... - сказав Михайло. - Вчора Кулiш був тут, затiяв диспут...
- Вам хвилюватись протипоказано! - пiднiс рiшуче палець Павло Адамович. - Ви хворi серцем.
- Гiрше, якби сумлiнням, - кволо всмiхнувсь Тарас.
- Сумлiння - то не моя парафiя... Знiмiть сорочку, вислухаю... З надiєю Тарас дивився йому в лице й не бачив там нiчого для себе втiшного. Круневич хмурив брови, сопiв, вiдводив погляд...
- Так, так... - протяг нарештi. - П'єте мiкстуру, кажете?.. Це добре. Пийте й далi... А може б, вас забрати звiдси, в якусь сiм'ю? Де затишок, харчi...
- Такi поганi мої дiла?
- Нi. Просто вам потрiбен догляд, тепло, режим... В цьому ж барлозi... Вибачте!
- Я щось знайшов би... - тихо сказав Михайло.
- Дякую. Не треба. Вiк свiй поневiрявся в чужих кутках, то хоч умру в своєму.
- Такої! Йдеться про те, щоб жити! - палко гукнув Павло Адамович, i в тому був недобрий знак.
- Як жить, то й жить, - всмiхнувся Тарас над силу. I раптом мовив про заповiтне: - Хочу поставить хату бiля Днiпра... Щоб хвиля поряд хлюпала...
- Приїду в гостi. Можна?
- Ласкаво прошу. Скiльки ще в нас зими?.. Од сили зо два мiсяцi... А в квiтнi вже поїду на Україну!..
- Це вам пiшло б на користь, - сказав Павло Адамович. - Бо клiмат тут...
- Мiй друг Iван Сошенко геть пропадав, а виїхав у рiдний край i став здоровим. Вже двадцять лiт живе собi, не тужить.
- Так, так... А поки що я випишу для вас iще мiкстурки... - присiв до столу лiкар.
Тарас почув, що в грудях знову заболiло. Дивно, коли Круневич слухав, вiн болю не вiдчував...
- Я через день заходитиму.
- Так зле менi?
- Вам треба поберегтися... - протяг Павло Адамович. - В теплi побуть, поїсти всмак... А може, хай Матвiйович вам пiдшукає якусь сiм'ю?..
- Нi. Буду тут, - так твердо сказав Тарас, що лiкар не наполягав. Зiбрав свою мiзерiю у саквояж i, попрощавшись, вийшов. Михайло з ним. Провести i розпитать без хворого про те, чого йому не варто чути. Ця хитрiсть стара, як свiт.
Вiн десь читав, що еллiни вже користались нею. Сократ, наприклад, твердив, що не сказати хворому всiєї правди - то добрий вчинок, а не лукавство... Що вони, цi лiкарi, знаходять у нього в грудях?.. Може, якби вiн знав... Ат, що там може бути!.. Дiжде весни, приїде на Україну... Садки цвiтуть, луги цвiтуть... Повiтря пахне рястом та медуницею...
- Чого ти плачеш? - тихо спитав Михайло, що повернувся.
- Плачу? Тобi здалося...
- Каже Павло Адамович, Що має стати краще за тиждень-два...
- То добре. У мене є замовлення, портрет одної панi...
- Чи не куми Надiї?
- А-а, це секрет! - всмiхнувся.
- Застану тут, то й знатиму.
- Хай покортить!
- То, може, це?..
- Нi, нi. Федот знайде менi в Полтавi кирпу, просту. А це, Михайле, панi.
- То й що? Усi однаковi...
- Як братиму, то тiльки таку, як сам, просту й трудящу!..
- Вольному, як кажуть, воля... Вип'єш десь за годину лiки. Обiдати я принесу.
- Вже йдеш?
- Є пильне дiло.
- Подай менi Величка, вiн на столi... Спасибi.
- Збираєшся щось написать?
- Не знаю ще... Хотiлося б...
Провiв Михайла поглядом, а далi тiльки слухом аж до дверей i розгорнув на будь-якiй сторiнцi трагедiю свого народу...
Не мiг читать. Чогось останнiм часом не може вiн нi слухать про Україну, нi думать: сльози здавлюють йому одразу горло... Так нiби вiн у скорiм часi знову кудись майне вiд неї на край землi... Це, певно, й досi отi слова Левковi дають про себе знати... Чи хворе серце...
Вiтер гуде надворi, сипле у шиби снiгом. Нинi вiн вже шкодує, що з хати видно дворик, а не Неву. Це б пiдiйшов, поглянув на бiлий свiт...
Встав, одягнув халат-свитину i заходився накапувати собi у ложку лiки...
Внизу тим часом почувся шум, якесь непевне човгання.
- Хто там? - спитав.
- Це я, Лєсков...
- А йдiть сюди, добродiю!
Лєсков пiднявся нiяково, краєчком ока глянув на розгардiяш кiмнати хворого.
- Будь ласка, вибачте, що так приймаю, - сказав Тарас. - Зiйти униз не можу: пiдлога там, як у льодовнi. Сiдайте ось до столу... Я вип'ю лiки...
Запанувала якась напружена, холодна тиша. I щоб її порушити, Тарас кивнув на лiки:
- Ось пропадаю...
- Видужаєте, - озвався гiсть. - Зима нерiвна. Хворих тепер багато в мiстi...
- Коли б не бiль у грудях та не задишка... Геть зледачiв - робить немає сили...
- Як видужаєте, то надолужите, - втiшав Лєсков.
- Ну, годi вже про мене. Ви б розказали краще про Україну. Що там чувати доброго?
- Як скрiзь... - непевно озвався гiсть. - Привiти вам передавали отець Юхим, Сошенко, Чалий, Сенчило-Стефановський i Лобода...
- А як Iван Гудовський?
- Геть хворий.
- Бiдний... Треба ж: на ноги тiльки сп'явся, а тут тобi... Коли ви всiх їх бачили?
- Ще в тому роцi, в груднi.
- А гарно там, на Українi? Лєсков здвигнув плечима:
- Зима...
- В нас гарнi зими... - примружившись, сказав Тарас - i мов побачив Днiпро й Подiл з гори побiля монастиря. - М'якi, здоровi... Може, коли б я жив цю зиму на Українi... Ви бачили оцю "Граматку" Кулiша? - спитав, помiтивши перед собою книжку, яка весь час дражнила суздальщиною свого оформлення.
- Так. - То скажiть, для кого вона написана?
- Для кого? - з подивом спитав Лєсков. - Ну, звiсно...
- Для кого? Бо певен я, що не для тих, кого потрiбно навчати розуму!..
- Недiльнi школи в Києвi великий мають успiх... - уник Лєсков розмови про Кулiша й "Граматку". Тарасовi зробилось тоскно.
- Дiждатися б оце весни, Миколо... Та на Вкраїну!.. Може б, менi полегшало, ще, може, там подихав би... А як Варшавська залiзниця i Київське шосе? Будуються?
Лєсков кивнув. Вiн раптом втратив мову й також ховав вiд нього очi.
- Швидше б уже ходили i там поштовi екiпажi, бо не доїду на тих проклятих перекладних... А треба їхати! Бо тут помру...
Лєсков почав прощатися. Немов згадав, що хтось його чекає.
- Спасибi, що не забуваєте, - сказав Тарас. - Заждiть... - узяв "Буквар" зi столу. - Вiзьмiть оце прогляньте й скажiть менi, що ви про нього думаєте.
Лєсков пiшов, потиснувши йому поспiшно руку. Внизу вiн хлюпав носом, неначе плакав, довго взував галошi... Дверi потому стукнули, i стало тихо-тихо...
В сум'яттi духу, збуджений приходом гостя, Тарас пройшов сюди-туди кiмнатою, спинився бiля вiкна, дмухнув на шибку... Що вiн тут мiг побачити!.. Якби ж вiкно виходило на iнший бiк, де простiр, Нева та лiвий берег!.. Десь там i мила його Вкраїна... За тисячу зимових верст, далека й недосяжна йому тепер, як вечорова зiрка!..
В останнiх числах сiчня, пiсля водохрещенських морозiв та хуртовин, згадав, що вже давно не шле листiв. Варфоломiй, не пише, як там дiло з купiвлею землi пiд Кановом. Сказати смiшно: вже другий рiк вони торгують землю, а все не зрушать з мiсця. Так, нiби вперлись лобом в якусь стiну. Весна вже зовсiм близько, а хату ставить нiде i їхати нема куди. Садок також не саджений...
Сидiв у лiжку й слухав, як стукають йому в вiкно синицями веселi краплi. Перша, вважай, вiдлига у цьому роцi, гонець весни. Ще мiсяць... У лютому на Українi вже зацвiтають котики й довкруг дерев утворюються в снiгу проталини. Так наче кожен стовбур звiльняється вiд пут зими, готується ожити соком, бростю... А тут зима - до квiтня!.. Учора один земляк заходив, щоб попрощатися, - в Одесу їде, - й нагнав на нього смутку, роз'ятрив душу. Їде... Вiн же тут мусить гибiти й чекати хтозна-чого.. А в тiй Одесi, мабуть, уже теплiнь... I на Кубанi... Довго чогось мовчить старий отаман Кухаренко. Вже ледь не рiк... Аби чого не сталося!.. Там чубляться хтозна за що з черкесами... Писав, писав i враз умовк... Неначе Сергiй Левицький... Вiн слав йому привiти, а той уже давно був мертвий... Бiдний, його убив той лист єдиний iз Петербурга, що не спалили вони у Герна з Федором... Як це вiн написав? "Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а на мiсто того стало бiльше людей аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Жандарми сполошилися. Бунт, змова! Той Головко застрелився пiд час арешту. Сергiй стрибнув з прольотки в Мойку, але жандарми витягли. Помер невдовзi, випущений iз Петропавловської... Аж тут уже, у Петербурзi, йому про це повiдав Федiр Лазаревський. Той Синiй мiст на Мойцi тепер йому - як докiр за необачнiсть. Спалили б тодi цей лист... На Мойцi вiн колись побачив смерть поета... Зимового сумного дня вмирав вiд рани Пушкiн... У сiчнi... Та трагедiя лучилася двадцять дев'ятого... То це ж якраз сьогоднi!..
Схопив газету, куплену йому недавно старим солдатом Федором, i... не знайшов нi слова про ту бiду, про Пушкiна. I досi вiн "не чиновний, не занимавший никакого положення по государственной службе", як висловився тодi мiнiстр Уваров. Мiнiстр освiти!.. Краєвський колись розказував, що мав догану за некролог, ним надрукований в своїй газетi... Пушкiн для них не вартий добрих посмертних слiв!..
Жбурнув газету. Влада, що зневажає i нищить цвiт народу, не має права на iснування! Вона такими дiями розписується в своїй неiстинностi. Бо хто боїться правди, вже неживий.
Дiстав зi столу склянку й напився чаю. Вже прохолов. Тут швидко все холоне. Камiнний склеп... Нi, вiн поставить хату з сухого дерева, щоб пахла лiсом, сонцем, яке ввiбрав той лiс зеленим листом!.. Чому ж не пише Варфоломiй? Чи приключилася якась бiда, чи зледащiв?.. Послав листа недавно, а нiби так уже давно. Для нього час тепер повiльно тягнеться. Колись на конях мчався, а нинi все волами неквапно їде. Майже як на засланнi, коли чекав на волю...
I не помiтив, як стало темно. Давить його пiтьма, пригнiчує... Встав, одягнувся i запалив грубезну свiчку. Федiр купив таку, аби горiла довше... Iз мороку звабливо виплив аркуш, перо, чорнило... Сiсти б та написати... Вiршi - це стан душi, а в нього зараз зовсiм у нiй нема поезiї, є тiльки бiль за себе, за рiдний край, за волю... I просто бiль, у грудях...
Вмочив перо i сiв до столу. Неквапно, важко вивiв "29 сiчня 1861"... Перемiстив лiворуч руку, яка була така важка, мов дерев'яна, й з цього почав свiй лист до брата Варфоломiя:
"Так менi погано, що я ледве перо в руках держу, i кат його батька знає, коли воно полегшає..."
Передихнув. Це ж треба, щоб так ослаб!.. Листа йому писати важко, а як же гравiруватиме?..
Поволi, нiби вергаючи камiннi брили, писав слова турботи про небожа свого Каленика, повiдомляв адресу вчорашнього свого вiдвiдувача, що мiг йому допомогти з роботою, про "Букваря" й "Основу", якi послав недавно Варфоломiєвi... Знемiгся геть, коли дiйшов до основного, хоча й писав якнайкоротше. Посидiв трохи, дивлячись на чорноту проталого за день вiкна, й узявся знов до працi:
"Кiнчай швидше в Каневi та напиши менi, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив. Цiлую твою жiнку i твоїх дiточок".
На пiдпис уже не стало сили й вiн вивiв "Т".
Поклав перо, ковтнув, як лiд, холодного, чомусь гiркого, чаю i перейшов до лiжка. Здавався сам собi скляним, таким, що досить доторку - й вiн задзвенить, розсиплеться...
В постелi стало легше. Напiвлежав, примружившись, i слухав, як стихає шум у головi, як гояться од втоми руки, ноги... Поганi твої дiла!.. Коли пiде так далi, то як же ти, сердешний, на бiлiм свiтi житимеш?.. Менi аби додому, на Україну!.. Дихну повiтрям рiдним - i все мине... Там не дадуть хворiти природа, люди, клопоти по влаштуванню свого гнiзда... Я зможу щодня й щоночi слухати неквапну, мудру мову мого Днiпра, перегук зiр на небi, зiтхання, шепiт лiсу i шум трави пiд вiтерцем...
Вiдчув, як сльози скочуються йому з очей по щоках, i зруйнував iдилiю свого життя на кручi бiля Днiпра. Хто знає, як там буде! Недарма мовиться, що добре там, де нас нема... Ти це зi зла, з розпуки, що тут лежиш, що сили немає їхати! I дим вiтчизни нам солодкий i приємний... Весняний дим надвечiр, як спалюють сухе бадилля... Лункi незвично голоси, скрип журавлiв бiля криниць... А потiм - пiсня!.. Дивна, якась свята, правiчна, що серце, душу твою з грудей виймає...
Двором пройшов хтось, хрускаючи уже пiдмерзлим снiгом, i нагадав йому приїзд до Петербурга ледь не три роки тому... Хiба не так вiн рвався, - а може, й дужче, - сюди, в столицю, з Новопетровського, а потiм з Нижнього Новгорода!.. Якi були надiї, якi великi задуми!.. Чому ж так тiсно й душно йому тепер у Петербурзi? Де дiлась та велика радiсть, з якою вiн летiв на крилах волi в цю Академiю, на цей гранiтний берег рiки Неви, до друзiв i до мистецтва?.. Власне, того ясного настрою не вистачило йому й на рiк... Рiк волi, працi, слави!.. Не знав, нудьгуючи на Мангишлацi, що став такий вiдомий, такий близький, такий потрiбний людям на Українi i в Петербурзi, що до звання поета вже додалося не менш тепер почесне звання страждальця, мученика за кращу долю людства. А для уварових вiн теж лишився не чиновним. I не художником, а вiдставним солдатом iз конфiрмованих, що й далi мусить жити пiд їхнiм пильним оком... Можливо, це й потьмарило його велику радiсть... Чи вiстi з України?.. Чи почуття не виконаного обов'язку перед своїм народом-мучеником?.. А може, все потроху?..
Годинник Петропавловської пробив дев'яту. Господи, ще тiльки дев'ять!.. Ночi такi страшнi й предовгi, налитi вщерть думками, болем, передчуттям чогось сумного... Нiччю самотина його вгортає, душить... А ще коли удвох з пiтьмою!.. Якби ж вiн мiг заснути звечора й проспати нiч, то, може, чувся б лiпше...Знову хтось прочвалав, похрускуючи пришерхлим снiгом... Хоча тодi був березень, - ба, навiть уже останнi числа, - снiг ще лежав... Морозець теж прихвачував його надвечiр кiркою... Хоч вiн тодi нестямний був од щастя, а пам'ятає добре i свiй приїзд, i першi днi в столицi...
...Локомотив посiпався, протяжно свиснув i зупинився. Крiзь вiкна й уже з перону бачив таке знайоме i незнайоме мiсто... Гадав тут бути ще восени, а вже й весна надворi. Iз Петербурга в киргизький степ його колись доправили за вiсiм днiв, а звiдти до Петербурга вiн дiставався трудно аж вiсiм мiсяцiв! Не через те, що шлях розбитий був або стряслося якесь стихiйне лихо чи моровиця, - його затримали на пiвдорозi й заборонили в'їзд до столиць. Хотiли ще й вернути до Оренбурга, так добрi люди не допустили...
Як не було, а вiн стояв на петербурзькiй вулицi й не мiг тому повiрити. Збулось нарештi!.. Серце шалено било в груди. Здавалося, що перехожi чули той урочистий, святковий дзвiн, бо озирались... Господи, невже кiнець його стражданням, його тяжкiй покутi за грiх великий - правду!.. Взяв вiзника й сказав йому, щоб їхав Невським. - Та не гони так, братику! - торкнувся його плеча. - Дай подивитись...
Вперше у нас у Петербурзi? - спитав вiзник.
- Нi... Просто не був давно, вважай, тринадцять рокiв... Жаль, темно вже!..
- В готель якийсь поїдемо?
- Нi, на Морську, будинок графа Уварова.
Вiзник зиркнув з повагою. Аж нiби якось виструнчився, наскiльки це було можливо зробити сидячи. Невдовзi вiн засовався, засумнiвався. Видно, малий багаж та борода приїжджого йому вселяли сумнiв.
- А ви... - хотiв спитати.
- Не граф. У графа живе мiй друг, - внiс яснiсть. - I в мене є чим розплатитись з вами. Вiзник притих, втягнув у комiр голову.
- Гони! - гукнув йому Тарас.
Той озирнувся, вйокнув на конячину й змахнув невидимим у тьмянiм свiтлi батогом.
Михайло його одразу i не впiзнав. Дивився своїм ласкавим поглядом i нiяковiв.
- Тут, кажуть, живе Михайло Лазаревський, Шевченкiв щирий приятель...
- Тарас?! - гукнув господар вражено.
- А то ж яка личина... Обнявшись мiцно, поцiлувалися.
- Лакеї графськi мене злякались: думали, що я варнак. - сказав Тарас iз посмiшкою.
- А ти ввiйшов з Великої Морської?
- Еге. Бо ти ж менi писав "у домi графа Уварова".
- I не сказав, що вхiд до мене з Мойки? Ну й ну... З незвички терлись, м'ялись, - бо дружба їхня, власне, була листовна, - й не знали, як повестись далi.
- Слухай, - сказав Тарас, не витримавши того хиткого стану, - у тебе є щось на вечерю?
- Знайдеться...
- Ну й чудово! Бо я голодний, як сiрий вовк!
А я розвiсив вуха... Пробач, - засяяв усмiшкою Михайло. - Тут роздягнись, а тут з дороги вмийся... Проходь туди... Я зараз!
Невдовзi вони уже сидiли за сервiрованим на двох столом.
- З приїздом!
- Будь здоровий... Ух!.. Ну й горiлка!..
- Наша. Прислала мати з Гирявки.
- Дай боже їй здоров'я.
- Кому? Горiлцi?
- Матерi!.. I сало звiдти?
- Як ти про все дiзнався?
- Я українське сало впiзнаю навiть на тому свiтi!
- По другiй?
- Можна, - кивнув Тарас. - Щоб першiй було не так самотньо... Ну й сало, ну й горiлка!..
- Ти, як Семен...
- Гулак, котрий ще й Артемовський?
- Жде не дiждеться. Мiсяць ледь не щодня навiдується, чи не приїхав...
- Славних я маю друзiв! Що б я без вас робив!..
- А що було б без тебе з нами?.. - м'яко сказав Михайло. Це впало тихим щастям йому на душу.
- Слухай, а Федiр, брат твiй, у Петербурзi? - змiнив скорiше тему.
- I так, i нi. Вiн служить тут, та нинi у вiд'їздi.
- Жаль.
- Вже тепер побачитеся!.. Нас шестеро - так що держись...
- I всi, як ти, як Федiр i як Василь?
- Як Олександр, як Якiв та як Iван!.. - сховався за жарт Михайло.
- Славно! - гукнув Тарас. - Де шiсть, там сiм! Дозволь менi матусю вашу звати своєю матiр'ю?
- Спасибi...
Встали, поцiлувалися i сiли знов.
- Я ж сирота з дитячих лiт...
- Наллємо ще?
- Нi, досить, - вiдсунув чарку. - Як тут моя свята заступниця Анастасiя Iванiвна? Коли я зможу впасти до нiг її?
- Графиня й граф у Петербурзi. I ждуть тебе, як брата, - сказав Михайло. - Свiтла вона душа...
- Скажи комусь, то й не повiрить, що можна так проникнутися чужим життям, зробити неймовiрне для незнайомої, вважай, людини!
- Завтра пiдеш до неї, вклонишся... Ото вже буде радостi! - зацвiв Михайло усмiшкою. - Всi ждуть тебе!.. Побачиш... - примружив очi.
- Господи! Невже я справдi у Петербурзi, сиджу з тобою, вiльний!.. - розправив руки крилами. Михайло лише кивнув, не в силi щось промовити.
- Кулiш i досi ще у Брюсселi?
- Мудрує там.
- А Бiлозерський?
- Чекає твого приїзду!.. Всi земляки, як сонця пiсля ночi, Тарасе, ждуть твоєї з'яви i покладають на тебе кращi свої надiї.
- Чи я один? Чи тiльки свiту, що у вiкнi?
- Я не суддя... - зiтхнув Михайло. - Тiльки уся громада наша вкруг iменi твого живе, до тебе щиро горнеться.
- Тяжка це ноша, брате... - не скоро сказав Тарас. - Та ще коли не можеш людям мовити всiєї правди, коли за кожним кроком твоїм пильнує хиже "цареве око"...
- До речi, ти повинен якнайскорiше з'явитися на свiтлi очi самому обер-полiцмейстеру.
- Нi, спершу я з'явлюсь до друзiв, а вже тодi - до ворогiв, - вперто сказав Тарас. - Навiщо ти згадав їх супроти ночi!..
- Вибач, - знiяковiв Михайло. - Прийшлось до слова... Лежав потому в лiжку, яке Михайло ще восени поставив, ждучи його приїзду, а в серцi радiсть змiшувалася з гiркотою. Порою чув, як Мойка хлюпала в гранiтний берег... А може, те йому лише здавалося, бо лiд на нiй iще стояв... По набережнiй хтось проїжджав... Якась компанiя, вже напiдпитку, брела кудись, жартуючи i смiючись...
- Ти спиш? - спитав Михайло тихо.
- Нi.
- До Толстих пiдемо завтра ввечерi. А вдень ти що робитимеш?
- Дивитимусь на Петербург... Змиватиму його красою з душi солдатську втому й смагу, що накипiла за десять лiт...
- I досi не очистився?
- Цiєї рани стане менi до смертi.
- Ще де та смерть!..
Притихли, думаючи про ту межу. Далека вона вiд них, та все ж прийде, її нiхто не омине...
- Так мало я встиг зробити... - сумно сказав Тарас.
- Ось надолужиш.
- Як матиму на те здоров'я, силу... Я там пробув, здається, не менш як двадцять рокiв...
Хлюпала у берег Мойка... Не Каспiй, нi! Не Волга навiть... Мойка!..
- Михайло, це не сниться?.. В Новопетровському менi останнiм часом ледь не щоночi снилися такi картини, зустрiчi... Прокинуся - а я в пустелi!..
- Це вже не сон. Ти в Петербурзi, в мене.
- I завтра я побачу свою святу заступницю, Семена i Василя?..
- Мовчи, бо я заплачу...
Тарас притих. Дивився на ледь просвiтленi шибки вiкна, вслухався у стук копит та екiпажiв, що долинав iз вулицi... Поволi щастя хмаркою оповило його всього, вгорнуло, наче в милi жiночi руки-крила, й, погойдуючи, знялося з ним у тихий блакитний сон...
...Прокинувсь рано й вийшов у сонне, вогке мiсто. Зрадiв, коли упевнився, що справдi вiн у Петербурзi, на набережнiй вузької Мойки, що пiд ногами хлюпає пiдталий снiг i хрускає льодок калюж, утворюючи давно знайому музику весняних вулиць мiста його тепер далекої, та дорогої молодостi. Санкт-Петербург уперше вiн побачив о цiй порi - з туманами, зводнiлим снiгом i з цим раптовим, моторошним: "Побережись!.. Побережись!.." Тепер iшов, i вулицi, мости, будинки мов воскресали з попелу його душi, вiдроджувалися в своїй первиннiй сутi, ставали знову скарбом його очей, як би сказав про це убогий киргизький бакса, сирiч кобзар по-нашому.
Ноги самi звернули у бiк Неви, згадавши, певно, що вiн любив найдужче у Петербурзi якраз Неву та набережнi, весь цей природний i рукотворний простiр, де легко й вiльно дихалося пiсля впритул заставлених гранiтно-сiрих вулиць. Бiля Iсаакiївського собору згадав Брюллова. Кажуть, що тут зачах на протягах великий Карл. Вiддав жерцям на згубу i свiй талант, i славу, й саме життя!.. В iм'я чого? Мистецтва чи райських кущiв? Нинi сидить в едемi, дивиться на Петербург, на учня свого Тараса i попива амброзiю, чи що там п'ють на небесi... Великий Карл!.. Хiба було замало того, що вiн зробив для звiльнення iз рабства ближнього, аби потрапити колись до раю?.. Даремна друга жертва, що вкоротила вiку i не наблизила його до бога. Та й що йому робити там - в юрбi царiв, сановникiв, багатiїв, що жертвували на храми i через те блаженствують на небесi? Всi цi спасенники, - хоч i кати! - якщо попам повiрити, ввiйдуть у рай i сядуть о шуюю чи о десную господа. Карл зневажав цю братiю, а вмер за те, щоб бути з нею вiчно!..
Зиркнув лише на перспективу площi з Олександрiвським стовпом на нiй i взяв лiворуч, мимо Адмiралтейства, до пам'ятника царю Петру. Вiн, власне, йшов не до Петра, а звiдси прагнув якнайскорiше глянути на Академiю мистецтв, що вабила його, як вабить Мекка мусульманина.
Гранiт i мiдний вершник були в ранковiй паморозi, що пiдтавала вже де-не-де й рябiла в очi...
Сонце, яке зненацька вирвалося з полону хмар, осяяло Петра, Неву, закуту ще у кригу, будинок Академiї...
Вiн пiдiйшов до парапету набережної i впився зором в милий йому будинок на тому боцi. Портик його, велично-скромний, хiба-то раз приходив Тарасу в сни!.. Як чверть столiття тому, вiн зачаровано й благоговiйно дививсь на храм прекрасного i ледве-ледве стримувався, щоб не побiгти туди непевним льодом...
Щоб не заплакати, одвiв лiворуч очi й побачив - мiст! Не наплавний, а величезний, справжнiй, що з'єднував через Неву два береги надiйно й вiчно... Довго ж вiн проблукав пустелями!..
Величне диво мосту ще збiльшило його бажання зараз же здолать Неву, наблизитися до альма-матер й переступити її порiг. Вiн, певно, так i вчинив би, якби не там жили Толстi. До них iти ще рано. А бути на тому березi й не завiтати до тих, хто, власне, визволив його з солдатчини, вiн теж не мiг.
Зiтхнув i рушив набережною у протилежний вiд мосту бiк.
Проходячи бiля Зимового, впiзнав те мiсце, де вперше вiн зустрiвся й заговорив iз Аполлоном. Не з богом i повелителем пресвiтлих муз, а з другом своїм Мокрицьким, одним iз тих, хто визволив його з крiпацтва й увiв до царства вiльних та обдарованих. В Москвi зайшов до нього, то не впiзнав. Шiстнадцять лiт не бачились!.. А завтра йти до брата його Iвана, що управляє нинi канцелярiєю обер-полiцмейстера... Все в цьому свiтi переплелося!.. Чи то згадає знайомство їхнє давнє, чи вдасть, що вперше бачаться?.. А хай їм грець, тим полiцмейстерам з усiм причетом їхнiм!.. Тут, ось на цьому мiсцi, вiн. запитав у Аполлона, де Академiя... Той був з Ельканом... Чи то живий усюдисущий i все на свiтi знаючий старий брехун iз добрим, милим серцем?..
Вiд Петропавловської долинув пострiл. Слухайте i пам'ятайте, сини царя й отечества!..
Окрiм приємних зустрiчей, вiн пережити має й такi, що будуть ятрити його пришерхлi рани. Скажiмо, рiг Фонтанки й Пантелеймонiвської, де Третiй вiддiл, вiн обiйде, а як йому обходитися без Ермiтажу, без нового його примiщення, збудованого царем Миколою!..
Ще здалеку почув команди, тупiт i насторожився. Затамувавши подих, оглянувся на лiд Неви, на Мармуровий важкий палац i мужньо рушив далi. Це Петербург, це марширує гвардiя на Марсовому полi!.. А вiн на вольнiй волi, вiн перехожий.
Хоч рядовий, та вiдставний, i в цьому суть! Нiхто його не виструнчить, не крикне йому охриплим вiд перепою голосом - "тягни носок!"...
I все ж вiн боком, боком, понад Невою, пройшов-пробiг те мiсце, з якого видно було солдатiв та офiцерiв, що муштрувались. Аж за Лебедячою Канавкою, прикритий Лiтнiм садом, пiшов тихiше. Серце шалено билося, в очах стояв якийсь туман... Далась тобi та муштра!..
Всмiхнувся. Став, зiпершись на огорожу спиною, i переводив подих... Ну й дременув!.. Ще б пак: побачив раптом Львова, що пiдкликав його до себе пальцем... Мана, а стало моторошно... Страшнiше, як там було, за Каспiєм...
Дiстав хустинку й витер на лобi пiт. Вiдчув, що має ноги, й побрiв неквапно далi. Це хтозна-що! Сахатися вiд барабана, вiд офiцерiв, яким нема до тебе дiла... Справдi, нiкому вже нема до нього дiла! Вiльний!..
Бадьоро, слухаючи лише краєчком вуха дрiб барабана, ввiйшов до саду. Радiсть химерно змiшувалася iз сумом за тим ширяєвським убогим учнем, який забрiв сюди знiчев'я i зупинився, вражений не так самим, хоча й чудовим, садом, як статуями, що тут стояли густо на всiх алеях... Скiльки вже пережито й зроблено!.. На жаль, тепер не мiг уже беззастережно сприймать богiв, героїв, що мерзли тут, за витвори людського генiя. Вiн бачив їхнi вади, i це псувало враження, збивало радiсть зустрiчi. А може, вiк i стан душi були тому причиною?.. Дрiб барабана...
Звернув у бiк Фонтанки, аби не чути муштри, й побачив верх, з хрестом на ньому, церкви Пантелеймона. Праворуч трохи вгледiв той клятий дiм, з якого розпочалися його страждання, його солдатська одiссея. Вертеп розбiйникiв, царева псарня!.. Вiн мiг пройти повз неї, - чи й плюнути їй на порiг, - проте вважав за краще звернути до каналу й податися у протилежний вiд псарнi бiк. Не через те, що лячно йому її. Скорiш, огидно. Люди, що душать думку, слово, йому бридкi. Це каменi, якi тримають поступ, вчепившись йому до нiг. Мерзенна роль, мерзенна доля!..
Притишився аж на Садовiй вулицi, за Iнженерним, або Михайлiвським палацом-замком, утечищем царя Павла, що не вберiг йому життя. Коли синок наврипиться прибрать зi свiту батька, нiщо тому не допоможе. Та й батечко нiвроку був... Помазаники царя небесного! Напевно, в бога злиднi на вiнценосних, якщо вiн шле Росiї таких царiв!..
Снiг розтавав по-справжньому. По колiях текли струмки, в яких грайливо зблискувало промiння сонця, i горобцi, вiдчувши весну, купалися у калюжках, цвiрiнькали так вiдчайдушне й лунко, немов, крiм них, нiкого в мiстi не iснувало. Це пiдняло Тарасовi прибляклий добрий настрiй, вернуло те вiдчуття дня радостi, з яким вiн вийшов вранцi на першу зустрiч з молодiстю, iз Петербургом.
Садовою, а далi набережною Фонтанки дiстався Аничкового мосту. Власне, йшов не до нього. Прагнув побачить знову Клодтових славетних коней, якi стояли здибленi на чотирьох його кутках. Напроти Аничкового палацу пiднiсся гордо новий палац, i конi вносили у це змагання величi свiй ледь помiтний, але суттєвий штрих... Так, Клодт досяг найбiльшого тут, на мосту. Експресiя i досконалiсть форми! Статичнiсть, рух - все злито в один порив, в один шедевр... їх, власне, тут чотири, i кожен щось додає до iнших трьох, утворюючи гуртом красу, гармонiю...
Стомлений, Тарас присiв на парапет i раптом згадав, що в Лiтньому вiн не побачив пам'ятника Крилову! Iшов туди не тiльки, аби згадати давнє, а щонайбiльш - поглянути на витвiр Клодта. Як же воно так сталося? Чому це вiн, як мовиться, у церквi був, але попа не бачив?.. А-а, це проклятий той барабан! Погнав його, сердешного, у бiк Фонтанки, а пам'ятник стоїть у центрi саду, про що було вiдомо йому з газет...
Хоч жаль було, пiдвiвся i рушив далi, в напрямку своєї "хати", бо ще туди далеко було брести. З Криловим ще побачиться...
А вдома його чекав актор, земляк i щирий друг Семен Гулак-Артемовський! Стрункий, величний, дужий, вiн згрiб Тараса в свої мiцнi ручища, притис до себе, поцiлував... I враз заплакав:
- Батьку!.. Нарештi, ти... Нарештi, ти на волi!.. ...За пiвгодини вони були вже в Семена вдома, й Тарас припав до ручки, що вмiла а арфи видобути чарiвнi звуки.
- Оце i є Тарас Шевченко, серденько! - представив його Семен своїй дружинi милiй. - Варваро, а йди сюди! - гукнув i доньку, що визирала з iншої кiмнати. - Не бiйся. Це хороший дядя...
- Скорiше, дiд, - погладив Тарас свою розкiшну бороду. Дiвча ввiйшло, присiло. Йому було десь рокiв сiм. На радощах вiн геть забув про нього i не принiс, як личить добрим людям, щось на гостинець.
- Шурочко, проси до столу гостя! - гукнув Семен, аж задзвенiв десь посуд чи скло в вiкнi.
- Ну й глас...
- Iз нього, братику, i хлiб їмо, - сказав уже тихiше. Квартира була простора, зi смаком умебльована. Таких не бачив Тарас давно.
- Ну як, пристойна хата? - спитав Семен. - А Шура каже, тiсно.
- Я не кажу... - озвалася з їдальнi жiнка.
- То думаєш!
- Семене, ти б припрошував та садовив... У нас же гiсть...
- I де ти таку доп'яв? - спитав Тарас неголосно, як Олександра вийшла.
- Вона сама знайшлася. Як глянула на мене сяючими очиськами - менi i дух забило... Й не одпустило, вважай, i досi.
- Про що це ви шепочетесь?
- Та про дiвчат, - сказав Семен. - Тарас ще неодружений.
- То зле, - всмiхнулась мило. - Сiм'я - це спокiй, затишок...
- У Нижньому я ледве-ледве не одружився, - сказав Тарас. - Актриса теж...
- Хто? - зацiкавлено спитав Семен.
- Та... Пiунова...
- На жаль, не чув.
- Їй усього сiмнадцять лiт.
- Ну, знаєш, - штурхнув Семен його пiд бiк. - А кажеш, що вже дiдусь!..
- Як бачиш, приїхав сам, без жiнки...
- Жiнку знайдеш собi i в Петербурзi! - утiшив його Семен.
- Шукатиму на Українi, - сказав Тарас. - Щоб наймичка i сирота... Не змiг усiм в пригодi стати, то хоч одну, мiй друже, зроблю щасливою...
- Ти не змiнився. Такий, як був!
Притихли. Мовчки випили, не дочекавшись i господинi, що вибiгла по щось до iншої кiмнати.
- За що пили? - спитала, коли прийшла i взяла свою чарчину.
- За мiцнiсть духу, - сказав Семен.
- А я - за гостя! - випила. - Щоб був здоровий!..
- Дякую, - приклав Тарас до серця руку. - А Варця ж де?
- Пiшла гуляти з нянею.
- Щасливi ви...
- Одружишся, i в тебе будуть дiти, - сказав Семен, узявши знову пляшку.
- Спасибi. Я не питиму, - вiдсторонив її Тарас. - Сьогоднi йду вклонитися сiм'ї Толстих.
- Коли?
- О шостiй вечора.
- Жаль, я в спектаклi зайнятий... Воiстину святе сiмейство... Здолать царя, примусити його пiти на поступку, собi самому наперекiр!..
- Їм це колись ще вiдiллється, - зiтхнула Олександра. - Царi принук не терплять i помщаються тому, хто їх примушує зробити щось, не вгодне їм.
- I звiдкiля тобi вiдомi, Шурочко, такi придворнi тонкощi! - гукнув Семен, бажаючи все перевести на звичайнiсiньку собi балачку.
- Це знають всi, крiм тебе, - вiдрiзала йому дружина.
- Не дай господь... - сказав Тарас. Вiн вiрив i не вiрив, щоб iмператор запам'ятав таке дрiбне для нього дiло та ще й помстився згодом за нього графовi. А втiм, все може статися. Якщо в людини дрiбна душа, вона живе дрiбницями i з того має втiху.
Пiсля обiду, який тривав недовго, Семен пiдвiвся першим i запросив Тараса до кабiнету.
- На жаль, часу в нас мало, - сказав, сiдаючи до фортепiано. - Я так хотiв...
- Щось заспiвати менi з "Руслана i Людмили"?
- Не тiльки це... - зам'явся. - Ти знаєш, я... Ну, як би це тобi сказати?.. Почав писати музику...
- I слава тобi за це!
- Не поспiшай. Ще слави не заробив, ще тiльки першi спроби... Отак взяло, примусило...
- То бог почув, Семене, мої молитви! - сказав Тарас. - Колись, було, дивлюсь на тебе, слухаю, а сам журюсь, що в нас нема нiкого, хто б вивiв нашу музику в музичний свiт, на сцену, де чарує Глинка та iталiйцi.
- В тобi i справдi є демонiчна сила, - сказав Семен серйозно. - Коли сiдав за власнi твори, думав завжди про тебе, згадував твої слова, твої пiснi, твоє горiння волею...
- Тому й писав менi листи i надсилав якiсь химернi грошi, не боячись, що вскочиш зi мною в халепу?
- А ти дотепний!.. Пишеш, що то брехня, що я тобi не винен нiяких грошей за малювання... - обурено сказав Семен.
- Хто ж знав, що грошi слати менi не можна...
- Писали навiть з острахом! Орлов на когось гаркнув, пiшли чутки...
- А я сиджу й страждаю: забули мене усi!.. Один Семен згадає вряди-годи, та й то з якимись фiглями...
- Ну-у, що було, те загуло! - сказав Семен рiшуче. - Я стiльки, друже, думав про цi хвилини!.. Пишу, було, чи граю уже написане, а ти сидиш i слухаєш...
- Я? - запитав здивовано.
- Еге... I тiльки щось десь не так, вiдчую твiй безмовний докiр...
- Я ж тут не був.
- Був! Може, навiть бiльше, анiж колись, як вчився i як писав свої пiснi та думи...
Ця новина Тарасовi була немов бальзам на рани. По правдi кажучи, вiн сподiвався на щось таке, ще сидячи у Третiм вiддiлi, та потiм згас, упевнився, що то були iлюзiї, обман себе самого. Виходить, нi? Страждання його будили совiсть в iнших! I вiршi теж трудилися, робили дiло, кликали до боротьби!..
Семен заграв. Знайоме щось i незнайоме, але на диво сонячне, живе, жагуче.
- Що це таке? - спитав Тарас очима, щоб не завадити чарiвнiй, дивнiй музицi.
- Дивертисмент "Українське весiлля", - сказав Семен уголос.
Тарас примружив очi, щоб зосередитись лише на грi, на музицi, й не спостерiг, як перелинув на Україну, мiж рiдний люд. Мелодiї були йому з дитинства знанi, та водночас немовби iншi, глибшi, приведенi в якусь струнку систему, в гармонiю. I до Семена то тут, то там хтось брав народну музику, сяк-так її пригладжував чи обробляв, i вже романс чи пiсня. А вiн копнувся глибше, створив своє, виводячи його з народу й вiддаючи народовi з музичним твором душу свою, бентежну й щиру...
- Ти щось таке, таке зробив!.. - гукнув Тарас, коли затихли останнi дивнi звуки.
- Не муляло моє не дуже чемне поводження з народним нашим мелосом? - спитав Семен.
- Це справжнiй шлях: з народу для народу! Крiзь власну душу й думу. Ти молодець!
- А знаєш, хто менi вказав дорогу, якою йти? Кобзар Тарас Шевченко.
- Щось не збагну... Я в музицi...
- Поезiя твоя така! Ти перший знайшов цей шлях.
- Їй-богу, я не шукав, - сказав Тарас. - Писав, i все.
- Ти - генiй!..
- Ну, Семене... - знiяковiв. - Гостей на кпини брати - поганий тон...
- Я не жартую. Поки ти муштрувався по тих своїх Закаспiях, до тебе тут приглянулися i зрозумiли твiй феномен, сплели вiнок лавровий.
- А може, тут виною терновий, той, що одягай менi жандарми й лихi царi?
- I це якоюсь мiрою, - сказав Семен роздумливо. - Жандарми теж пiдпомогли, примусили людей пильнiше глянути на поетичнi твої труди, як це буває часто вже пiсля смертi автора... Готовий будь, Тарасе, до восхваляння, слави та... заздрощiв Пантелеймона Кулiша! - всмiхнувся. - Вiн став такий...
Тарас здвигнув плечима.
- Писав менi у Нижнiй, "Кобзар" мiй хоче видати...
- Бог з ним, - торкнувся клавiшiв. - Послухай ще фрагменти iз музики до водевiлю "Нiч напередоднi Iванового дня"...
- Чий водевiль?
- Ти десь блукав, то мусив сам писати...
- Їй-богу, ти, Семене, вже ходиш бiля опери! - гукнув Тарас, як вiн замовк, чекаючи його оцiнки.
- Правда... - зiтхнув Семен. - Подумую уже давно... На жаль, нема лiбретто. I теми теж... Чекав на тебе, думав, що ти менi в пригодi станеш...
- До чого серце тягнеться?
- Якби таке, щоб в ньому був наш народ, його душа пресвiтла, журба i смiх, ласкавiсть i героїзм...
- Мо', "Енеїду" Котляревського?
- Нi. То бурлеск. Троянцi, Рим... А треба, щоб насправдi, болюче щось для нас, для всiх...
- То, може, як зруйновано було козацьку матiр Сiч Запорозьку? Як козаки тiкали аж за Дунай?
- Чи навпаки, - сказав Семен схвильовано. - Як сумували й прагли вiд туркiв вирватися у рiдний край?.. Ввiйшов Михайло Лазаревський.
- Тарасе, час!
- Подумай, - сказав Тарас, пiдводячись.
- Побудьте ще. Якраз така розмова... - зiв'яв Семен.
- Аби i так устигли. Там ждуть уже. Тарас розвiв руками:
- Це перший день, а не останнiй, брате. Тепер живем!.. На вулицi на них з Михайлом чекав розкiшний, з конюшнi графа, екiпаж...
...Цих неповторних, ясних хвилин Тарас так довго й так тяжко ждав, що, як вони настали, вiн розгубився, втратив отой порив до зустрiчi, в який вкладав себе всього. Ще на мосту тримався, вiдповiдав Михайловi, вбирав очима далеч, яка тонула в мороцi й спливала знову вогниками, а на Васильєвському мов скам'янiв. Сидiв, пойнятий острахом, напiвживий, так нiби вiн на страту їхав, а не на радiсну, щасливу зустрiч з друзями. Хотiв гукнути кучеровi, проте не змiг, i мусив торкнутися його плеча рукою. Той зупинив розгарячiлих коней i запитально глянув на пана з вусами та бородою, як у розкольника.
- Ти їдь, а ми пройдемось трохи, - спромiгся-таки на слово.
Вийшли на ледь пiдмерзлий весняний снiг i зупинилися бiля Неви.
- Чого це ти? - спитав Михайло тихо.
- Щось стало зле... Подихаю...
- А-а...
- Двадцять рокiв тому, - сказав Тарас, - я тут бродив, чекаючи на зустрiч з волею...
- То ж як?
- Василь Жуковський та Карл Брюллов покликали мене прийти, i я вiдчув, що це вона... I справдi, в той день менi вручили вiдпускну!... Щоправда, був тодi надворi квiтень, свiтило сонце...
- Скiльки ж було тобi?
- Двадцять чотири роки...
Сфiнкси лежали чорнi, вогкi. Мов покупалися i вийшли грiтись... Вiчнi, холоднi сфiнкси... Дивляться на небо, рiчку, мiсто, й нiщо у них не стрепенеться, не заболить... А може, вони й не бачать нiчого в свiтi бiльше, крiм один одного? Та ще хiба своїх пустель, вiдбитих теплим спомином у їхнiх грудях...
- Треба, Тарасе, йти, - сказав Михайло, взявши його за руку.
- Так, так! - стенувся. - Знаєш, що б не сказав, що б не зробив - усе мiзерним буде у порiвняннi з тим, що вони зробили!.. В iм'я чого?..
- Простої, може, людяностi. Чи справедливостi.
- Того не знають, певно, й вони самi... А втiм, це ще прекраснiше!
Затамувавши подих, ввiйшов у рiднi дверi Академiї. Хоча стояла напiвпiтьма, просяяна двома свiчками, вiн бачив, вiн пам'ятав усе довкiл...
- До кого ви? - спитав швейцар.
- Нас ждуть у графа, - мовив йому Михайло. Швейцар вклонився i вiдступив кудись у морок.
- Здрастуй!.. - шепнув Тарас чи, може, мовив подумки, обводячи очима альма-матер. - Ти, певно, вже забула, а я тебе нiколи не забував... Пресвiтлий храм мистецтва, прийми стражденну душу, як ти прийняв мене колись!..
Ледь подзвонили, дверi їм вiдчинив старий слуга, що, мабуть, чекав на них. Взяв одяг i запросив до зали.
Тарас, пропущений вперед Михайлом, ступив у дверi й вгледiв ще молоду тендiтну жiнку, що пiдвелася з крiсла йому назустрiч. Гамуючи шалене серце й сльози, пiшов до неї слiпо... Чув, як вона охоплює йому руками голову i як цiлує його в чоло, сам цiлував тi милi нiжнi руки, шепочучи слова подяки, радостi... А потiм вгледiв графа, обняв його... Отямився в обiймах двох дiвчаток, що цiлували його також, неначе вiн їм був принаймнi дядьком.
- Це нашi дiти, - плачучи i смiючись, сказала йому графиня. - Вони так ждали!..
- Навiть хотiли їхати стрiчати вас на вокзал, - озвався граф. Постарiв вiн, подався за цi тринадцять рокiв. - Це наша старша, Катя...
- Спасибi вам! - притис Тарас чарiвних уболiвальниць. Нараз вони знiяковiли, легенько вивiльнилися з його обiймiв i пурхнули в куток вiтальнi.
- Як їхалося вам iз Москви? - заповнила маленьку паузу Анастасiя Iванiвна.
- Чудово! Уперше їхав поїздом, - сказав Тарас.
- Прошу сiдати.
- Дякую... На пароплавi я плив по Волзi, з Астраханi. Могуття!..
- Гарна Волга? - втрутився граф.
- Прекрасна!.. Проте Днiпро ще кращий.
- Я чув, що ви хотiли їхати через Кубань та Малоросiю.
- Хотiв. А потiм вирiшив побачити спочатку вас, подякувати... А ще - почати дiло...
- Яке?
- Та-а, хочу стати гравером. Як живописець я вже, вважай, пропащий... Мистецтво пiшло вперед, а я - назад...
- Що ж... Хай господь вам помагає!..
- I ти. Як вiце-президент, - всмiхнулася йому дружина.
- Звичайно, я, чим зможу, допоможу.
- Так скучив за роботою, за справжнiм дiлом!.. - зiтхнув Тарас. - Оте сидiння в Нижньому... А потiм ще в Москвi застряв...
- Хворiли? - насторожилася графиня.
- Щось приключилось з оком. А Щепкiн так стривожився, що показав мене одразу двом знаменитостям. Оце земляк!
- Душевний вiн, - сказала графиня лагiдно. - Ми дружнi з ним. Як приїздить до Петербурга, обов'язково буває в нас.
Ви знаєте, вiн був у мене в Нижньому! На Новий рiк. Проїхав у снiг, у вiхолу чотири сотнi верст! Внесли шампанське.
- Вип'ємо за дорогого гостя, - мовила графиня тихо, як узяли бокали. - За те, що вiн вже з нами.
- Спасибi вам! Якби не ви...
- У кожного є свiй обов'язок перед людьми i совiстю, - промовив граф.
- Але не всi це пам'ятають, - скааав Михайло.
- Менi щастить на добрих, справжнiх друзiв, де б я не був, - сказав Тарас. - Так нiби хтось менi весь час їх посилав...
- Напевно, бог, - озвався граф Федiр Петрович.
- Чи ваш талант, - всмiхнулася графиня.
- Щоправда, й пiдлi люди не переводилися... - зiтхнув Тарас. - Для рiвноваги, мабуть... П'ю за добро! За вас, моя свята заступнице Анастасiє Iванiвно, за вас, шановний Федоре Петровичу!
Як випили, Михайло тихо сказав йому:
- Прощатись час... Граф нездоровий...
Тарас кивнув i, зачекавши, поки зберуть бокали, мовив:
- Спасибi вам за все, за все!.. Не маю слiв, щоб висловити те, що було на думцi, в моїй душi... Дозвольте нам вiдкланятися.
- Ми вiдсвяткуємо у ширшiм дружнiм колi щасливу зустрiч з вами, - сказала йому графиня, коли вiн благоговiйно їй цiлував маленьку зграбну руку.
- Зустрiньтесь iз Йорданом, - промовив граф, прощаючись. - Вiн допоможе швидше оволодiти технiкою гравiрування.
Дiвчатка теж прибiгли з ним попрощатися.
Святе сiмейство!.. Є ж бо на свiтi люди!..
Вiдмовившись вiд екiпажа, пiшли неквапно набережною. Мороз подужчав, видно: льодок хрустiв пiд чобiтьми, далеко чулись кроки, стук екiпажiв.
- Лунко... - сказав Михайло. - Буде уже весна!.. Тарас промовчав. Думав про свiй приїзд, про зустрiч, що вiдбулася тiльки що, про нетотожнiсть намiрiв i дiй в життi...
Невдячна штука вдячнiсть, - сказав, нарештi, сумно.
- Про що це ти?
- Вони таке, таке зробили!.. А я прийшов, розплакався, пробурмотiв якiсь слова... Не те, не те!
- По-моєму, було все гарно, щиро... - сказав Михайло.
- Можливо, виною тут суспiльний стан... З тобою ми без клопоту, хоч ти зробив для мене багато теж, усе зробив, що тiльки мiг!..
- Ми - iнше дiло, - мовив на те Михайло.
- Правда. Одна душа... Пiдемо десь повечеряємо?
- Вечеря нас уже чекає.
- Де?
- Це сюрприз.
- Принаймнi не у якогось князя?
- Хай покортить! Не велено тобi казати.
- Ну й день! Такий менi не мiг наснитись навiть. Невже це я ходжу з тобою бiля Неви? Невже ми вийшли тiльки що з Академiї?... Щоб був молодший трохи, ударив би тут гопака!.. Далеко йти?
- На той бiк.
- Я так входився нинi, що ноги мов не мої.
- Ти ж був мiцний.
- Той ревматизм, ще Орський, нiде не дiвсь, лиш причаївся...
- Лишенько! А як же буде з танцями?
- Якими?
- Ти як глянеш, хто ждав тебе, пiдеш в танок.
- Веди мерщiй на ту вечерю тайну!
Будь тут, а я пiду по вiзника, - сказав Михайло владно. Зоставшись сам, Тарас помiтив дивне якесь окружжя, що пiднiмалося шпилем фортецi чи десь за Петропавловською. Спочатку вiн подумав, що то заграва, а придивився - мiсяць... Аж дух йому перехопило. Й не так те дивне коло, як панорама мiста, осяювана все дужче ним... Нева, колони Стрiлки, Зимовий, Адмiралтейство, Iсаакiй, мiдний вершник - все тихо-тихо випливло з нiчного мороку й постало в пишнiй своїй красi... Санкт-Петербург хотiв йому сподобатися, хотiв забрати душу його в полон. I вiн стояв незрушно, мов зачарований, як чверть столiття тому, коли побачив вперше це рукотворне пишне пiвнiчне диво...
...З прольотки вони зiйшли в Аптекарському провулку, неподалiк од Мойки й останньої квартири Пушкiна.
- Хто ж тут живе? - спитав Тарас.
Михайло лише всмiхався, дратуючи його цiкавiсть. Тим часом рушив у глиб ворiт i повернув лiворуч, в якiсь йому лиш знанi дверi.
- Куди ти мене ведеш?
- На третiй поверх, квартира номер десять, - хихикнув у тьмi Михайло.
- Вб'юся - ти будеш винен...
- А ти держись за поручень. Одвик уже?..
- У нас там все бiля землi...
- "У них", мiй любий!
- Справдi... Назвав своїм те пекло... Цур, пек йому! Михайло тричi смикнув дзвiнок, їм вiдчинили дверi й при тьмянiм свiтлi свiчки у передпокої забрали одяг. З вiтальнi чувся гомiн, рiзкi окремi вигуки...
- Проходь, - вказав Михайло йому на тi склянi високi дверi.
Потерши руки з холоду, Тарас натис злегка плечем i вiдчинив. Кiмната була залита свiтлом. Пiд лампою стояв великий накритий стiл, а в дальньому кутку за ним виднiлось кiлька постатей. Вони умить притихли, насторожилися.
Тарас оглянувся на Лазаревського, що усмiхавсь лукаво, i привiтався:
- Здрастуйте!..
- Невже Тарас?! - почулось з того гурту. Було їх там аж четверо, в тому числi два офiцери.
- А то ж яка личина!.. Прийшов оце вечеряти... - кивнув на стiл. - Василь?!
- Тарасе, батьку!.. - кинувся до нього той. - Ой як же ти перемiнився! - зiтхнув, коли поцiлувалися.
- Та й ти, Василю, не помолодшав за цi роки, - сказав Тарас, дивуючись, як упiзнав в статечному - за тридцять рокiв - пановi соузника свого й сусiда по каземату, прихильника його поезiй, палкого Васю Бiлозерського.
- Панове! - мовив Бiлозерський на польський лад. - Знайомтесь! Це...
- Тарас Шевченко! - дружно гукнули тi й наблизилися.
- Чи це не Ян Станевич? - спитав Тарас, вдивляючись у наймолодшого, що мав погони прапорщика.
- Так точно, ваше благородiє! - пристукнув той закаблуками.
Тарас обняв знайомого по Оренбургу та по листах, якi той слав йому на Мангишлак.
Тим часом поруч виструнчився високий мужнiй офiцер з чолом Сократа.
- Зигмунт?.. - спитав Тарас, бо саме таким чомусь вiн уявляв собi заочного свого знайомого, поляка також, Сераковського.
Той усмiхнувся.
- Господи! - гукнув Тарас. - Та це ж як сон!.. Обiйми їхнi нагло були перерванi виттям сови.
- Пан Желiговський? Сова! - метнувся Тарас притьмом до незнайомця, що дав про себе знати в такий химерний спосiб.
- Вiн не сказав, до кого йдеш? - спитав Василь, кивнувши на Лазаревського.
- Нi. Вiв мене, як неофiта у катакомби.
- А я злякався: що воно за борода?!
- Гадаєш, я не виструнчився десь у душi, побачивши тут офiцерiв?.. До речi, ви тут служите, в самiй столицi? - глянув на офiцерiв.
- Бери, Тарасе, вище, - озвався Сераковський. - Вчимося в Академiї при Генеральнiм штабi.
- Вас змусили пiти туди?
- Нi. Ми самi.
- Для чого? Щоб прислужитись царю й отечеству?
- Своїй вiтчизнi милiй, - сказав Станевич тихо.
- Їй теж потрiбнi люди, що можуть дати вiйську належний лад, - додав iще тихiше Сераковський. - Як ти живеш, наш лебедю?
- Тепер живу! - обняв Тарас товаришiв. - Пiвдня пробiгав мiстом, а потiм - скiльки зустрiчей!.. Не день, а пiсня, казка!..
- Прошу до столу! - виник мiж них Василь.
- То це твоя квартира? - спитав Тарас. - Михайло менi й цього не говорив.
- Сюрприз! - всмiхнувся Лазаревський, сiдаючи без церемонiй. Вiн, видно, тут бував не раз. Слово взяв Сераковський.
- Батьку! - привiтно глянув на Тараса, який сидiв навпроти нього. - Звертаюсь так до тебе не через те, що старший нас, а що зробив найбiльше на тiй дорозi труднiй, якою ми йдемо також. I постраждав ти бiльше нас. Та й важиш так багато для України й для всiх слов'ян, що ми схиляємо перед тобою голови. Зажди, - спинив Тараса, що щось хотiв сказати. - Тобi, я знаю, муляє ця похвала... Аж цiлих десять рокiв тебе лише принижували, i ти терпiв. Тож потерпи i дружнє, мовлене вiд серця слово. Якби ти знав, якi ми радi, що ти уже на волi, що ти мiж нас! Вiват!
Закусуючи, Тарас вiдчув чийсь погляд i звiв на нього очi. То Бiлозерський по-материнськи свiтло дививсь на нього, й сльози, як двi перлини, сяяли в його очах...
- Дозволь i менi, Тарасе-брате, мовити тобi вiтання, - встав Желiговський. - Нарештi ми зустрiлися! Та ще й не десь, а в Петербурзi, в колi найближчих друзiв. Вiдтодi, як я почув про тебе i прочитав твоє огненне слово, ти став для мене прикладом служiння волi...
- Едварде, - спитав Тарас, - невже ти хочеш, щоб ми, ледь-ледь зустрiвшись, знов розлучилися?
- А що таке?
- Почує бог iз уст твоїх, який я щирий праведник, i спуститься сюди до нас, i забере мене з собою на небеса... Давайте лiпше вип'ємо за нас усiх, за стрiчу цю, за те, щоб ми браталися, поки i свiту сонця!
- Дивно... - озвався згодом Желiговський, коли вже випили за братство двох народiв. - Невже тобi не хочеться почути щось високе, гарне, дружнє по всьому, що ти пережив?..
Тарас не змiг одразу вiдповiсти. Бо й сам не вiдав певно.
- Звичайно, Други, хочеться... - признався, врештi, щиро. - Мета мого заслання - принизити мене, прибити, зламати крила духу... Спасибi вам, що прагнете мене зросити, витягти з того багна, в яке роками втоптували синьомундирi!.. Ще там, за Каспiєм, я змiг сказать, принаймнi на сторiнках щоденника, що залишився таким, як був, що дане мною слово на конфiрмацiї я не зламав. Тi десять лiт пройшли повз мене тiнню, не залишивши й малого слiду в моїй душi. Так, я постарiв i пiдупав здоров'ям тiла. В душу ж я не впустив нi сумнiву, нi каяття, нi розпачу!.. Звичайно, я десь випив зайве з горя, комусь поскарживсь, з кимось не так, як слiд, поговорив... I все ж, признаюсь, як на духу, кати мої мети своєї не досягли!.. Писать менi заборонили - а я писав. I малював! I думав про Україну, про мiй народ, зневажений царем i панством!.. Отже, - передихнув, - не варто тратить сили на славослiв'я. Думаймо про те, для чого прийшли на свiт, про тих, чия недоля нам нiби цвях, забитий в серце!..
Зигмунт перезирнувся з Яном, i той сказав:
- Є люди й тут, Тарасе, якi так само мислять... Ми познайомимо тебе, - як схочеш, - з ними...
- А хто вони?
- Ну... Чернишевський, Добролюбов...
- Iз "Современника"? - спитав Тарас.
- Так.
- Спершу зроблю вiзити своїм катам, - нахмуривсь, - а вже тодi... Десь при нагодi... Я й досi ще пiд наглядом.
- Розумно, - тихо сказав Станевич. - А чом це ти, Василю, так посмiхаєшся? - спитав зненацька Бiлозерського. Шевченко став розважливим...
- Бiда навчить, - сказав Тарас. - Та й одинадцять рокiв я не проспав - промислив!
- I все ж... Ми вперше стрiлися пiсля таких суворих випробувань, iз деким, власне, оце лише побачився, а ти вже душу свою розкрив...
- Я вiрю їм. Це браття, - сказав Тарас.
- А я? - ударив себе у груди, - Можливо, я...
- Ти - з ними, отже, зi мною теж.
- Тебе збагнути важко, - сказав Василь. - Ти не такий, як ми, як всi...
- А може, ми заспiваємо? - обняв Тарас товариша. - Я так давно вже не спiвав iз друзями!..
- Панове, в нього голос!.. - зрадiв Василь. - Ви б чули, як вiн спiвав иа свайбi в сестри моєї та Кулiша!..
- Було колись... - зiтхнув Тарас. - Тепер не той вже голос...
- Кулiш те саме мовить, - сказав Василь.
- Коли вiн чув? Ми ж нiби ще не стрiчалися.
- Про вiршi, що написанi пiсля арешту, вiн так сказав.
Запала тиша. Першим її порушив Лазаревський.
- Дурнi слова, Василю, того не вартi, щоб їх повторювати, - сказав сердито.
- Вибач менi, Тарасе, я ненароком... Зiрвалось якось iз язика...
- Ти сам такої ж думки? - спитав Тарас.
- Як прочитаю, тодi скажу. Панько змiнився дуже. При ньому ти, будь ласка, держи язик на прив'язi...
- Що, донесе?
- Нi. Ви, як стiй, посваритесь. Вiн став такий дражливий. А нам, Тарасе, треба триматись гурту...
- Що ж це ми не спiваємо? - спитав Станевич. - Зигмунте, оскiльки ти з Волинi, розпочинай!
- Нехай Тарас. Я можу лише пiдтягувати. Тарас був вдячний Яновi, що вiн повiв розмову на iншу тему. Вiршi йому болiли. Писанi в тяжкiй бiдi, вони були, як бiднi дiти матерi, дорожчi тих, що вихлюпнулися з його душi на волi. Та й скiльки їх вiн прочитав, отой Панько!..
- Тарасе, ту, про зiроньку, - просив Василь.
- "Ой хмелю..." - вставив слово й собi Михайло.
- На Мангишлацi в мене лишився друг, який любив спiвати такої пiснi, - сказав Тарас. Помовчав, згадав Iраклiя бiля флагштока й почав широко, вiльно:
Ой матiнко, чорноморець
Вивiв мене босую на морозець...
...Бог свiдок, як нелегко йому було примусити себе зробити цей крок назад... Нi, цiлих три!..
У Нижньому вiн "подружив" з полiцiєю, точнiше, з Лапою, тамтешнiм полiцмейстером, й не мав iз нею клопоту. А потiм була дорога, Москва i знов дорога, вчорашнiй день... Сьогоднi ж мусить йти на побачення до обер-полiцмейстера Санкт-Петербурга. Хоч знав, що там є землячок - сам управитель канцелярiї! - його старий знайомий, брат Аполлона Мокрицького, з яким вони зустрiлися оце в Москвi, не мiг настроїтись на бравий лад. Так нiби вiн щось вiдчував для себе зле. Довго валявся в лiжку, снiдав. Михайло вже давно побiг у справах, i вiн був сам собi господар, нiхто його не квапив, не пiдганяв. I все ж - куди подiнешся! - вдягнувсь i вийшов з дому. Мiсто за нiч зсiрiло, зблякло. Бруднi калюжi, стiни в рудих патьоках, люди якiсь похмурi, заспанi... Ба, навiть сонце вигулькнуло було з-за хмар i знов пiрнуло в сиву їх клубочiнь... Дув вогкий вiтер, мружив надльодну воду в Мойцi...
Звернув сюди, звернув туди - хотiлося втекти кудись, принаймнi зайти на iншу вулицю, на iнший край, щоб звикнути, щоб примиритись з думкою про неминучiсть цього вiзиту. Всує! Душа його впиралася й волала пробi... Змусив її притихнути, згорнутися в тремткий клубок з голками на усе-бiч i рушив прямим шляхом. Чим швидше вiн вiдбуде це препаскудне дiйство, тим менше вистраждає його душа!
Мокрицький мовчки вказав йому на крiсло. А дочитавши якийсь папiр, звiв важко карi, як в Аполлона, очi й спитав байдужим голосом:
- З ким маю честь? I по якому дiлу?
- Шевченко я... З'явився, бо велено було менi...
- Шевченко? Тарас Григорович? - перепитав Мокрицький з подивом, й лицем його пройшла легка судома. - Даруйте, я не впiзнав... - пiдвiвся. Проте руки не подавав.
Тарас також схопився з крiсла.
- Сидiть, сидiть, - спинив його господар. Сiв сам. Схопився знову й подав, нарештi, руку. - Брат написав менi про вас... Де зупинились?
- На Мойцi, в домi графа Уварова.
- В самого?
- Нi, в управителя, Михайла Лазаревського.
- А-а, знаю. Милий чоловiк!
- Оце прийшов...
- Ви знаєте, потрiбно буде з'явитися i до самого графа Шувалова, сирiч до обер-полiцмейстера. Тарас зiтхнув.
- З'явлюся... Коли?
- Про час i день я повiдомлю... Тiльки... я вам порадив би зголити вашу чудову бороду, щоб граф, бува, не вгледiв у нiй протест...
- Стрiлецький бунт? - спитав Тарас.
- Ви ж знаєте, що бороди у нас не в модi...
- Добре. Зголю крамольну, - з усмiшкою сказав Тарас, пiдводячись. - Носив без злого умислу...
Iван хутенько вийшов iз-за стола, провiв його аж до дверей.
- Моя дружина хоче на вас хоч глянути, - сказав неофiцiйно.
- Землячка теж?
- Зi Свiчок.
- А-а, я їх знав, бував у них...
- Я повiдомлю, коли вас зможе прийняти граф, - подав Мокрицький руку.
На восьмий день, поснiдавши чим бог послав, Тарас почав натягувати на себе фрак, - як в Оренбурзi, Федорiв! - щоб нанести вiзит сiятельному наглядачевi, який таки соблаговолив його прийняти. У дзеркалi не впiзнавав себе без звичної вже бороди. Ще добре, що не звелiли зрiзати й крамольнi вуса, оскiльки в них бiлiла густа солдатська сивина й виказувала, що Оренбурзький окремий корпус не божий рай, а скорше, кола пекла, в якi попасти легко, а вирватися iз них щастить не кожному з малих й великих грiшникiв. Фрак був тiсний, та досвiд iз мундиром зробив своє, i рядовий Шевченко, як названо його в цидулцi, невдовзi був готовий зробити другий печальний крок у напрямi свого минулого життя-буття. Найбiльше його кольнуло те "рядовий Шевченко"... Хоч вiдставний, та все ж солдат, а не художник. Виходить, вiн не вирвався назовсiм iз солдатчини, лише додав до "рядового" благословенне, та все ж гнiтюче слово "одставний".
Його зустрiв Мокрицький i, привiтавшись, - руки при людях знов не подав, - провiв до графа у кабiнет. Сам тут же вийшов.
- А-а, рядовий Шевченко!.. - всмiхнувся обер-полiцмейстер, ще зовсiм молодий генерал. - Сiдайте, прошу. Як вам у Петербурзi? Вже звикли?
Тарас присiв на край стiльця.
- Ходжу та все милуюся, ваше сiятельство. I згадую...
- Згадати є що, мабуть? - примружив очi генерал.
- Було всього...
- Чим думаєте зайнятися?
- Гравiруванням.
- Ви ж живописець начебто?
- За десять рокiв служби...
- Так, так... Сумна iсторiя... Прошу вас, будьте стриманi. Ви прощенi, i вам дозволено жить у столицi, проте... такий наказ, - розвiв руками генерал, - пiд полiцейським наглядом. Ми постараємось не набридати, але ж i ви, прошу вас, поводьтесь так, щоб не було причини нам зустрiчатися. Принаймнi тут... - всмiхнувся. - Радий був познайомитися!..
Тарас устав, вклонився i мовчки вийшов, Бiля дверей його чекав Мокрицький.
- Ну як?
- На диво, мирно погомонiли, - сказав Тарас. Iван розплився в усмiшцi. Напевно, тут без нього не обiйшлося. Не кожного приймають так у кабiнетi самого обер-полiцмейстера.
- Маруся жде. Зайдете? Це зовсiм поряд...
- Дякую. Зайду, - не змусив себе упрошувати. - Шувалов, хоч i ввiчливий, та полiцейський... Навiщо вiн сказав менi про нагляд!.. Тепер усi здаватимуться...
- У цьому вам i вiдповiдь. Аби завжди i всюди ви пам'ятали: стежать! Страх - зброя влади...
Справдi, землячка ждала його й хотiла йому зробити хоча б малу приємнiсть - вдяглась у все вкраїнське й наготувала вкраїнських страв. А гарна ж була яка!
Не стримався i, замiсть ручки, як тут годиться, поцiлував у теплу пружну щiчку.
- Де ви викопуєте таких жiнок! - оглянувся на чоловiка. - Ти, Максимович, Семен...
- Якби я знала, що нежонатi, заждала б вас... - всмiхнулась ясно жiнка. - Бо мiй Iван не бачить...
- Та бачу, бачу, серденько! - обняв Мокрицький жiнку, й Тарас подумав: добре, що не пiшла за нього в Нижньому Тетяся Пiунова!.. Воiстину, немає зла, щоб на добро не вийшло...
- Iване, ти пiклуйся гостем, - викрутилася. - Проси до столу...
- Спершу омити маю руки, - сказав Тарас. - Я ж був...
- Тарасе, ви невиправнi! - мовив на те Мокрицький з посмiшкою. - Вiн тiльки що порозмовляв iз графом... - додав, аби й дружина їх зрозумiла.
- Толстой теж граф... - сказав Тарас. - Iз обер-полiцмейстером!
- Казала ж я тобi, Iване, не влазь у це негарне дiло... - пiдтримала його Маруся у свiй, жiночий спосiб.
- А хто б тодi зустрiв його по-людськи? - кивнув на гостя. - Шувалов, може? Знаєш, якi у нас там звичаї, який народ!..
- Покваптеся! - зiтхнула жiнка скрушно. - Бо все холоне... Любите ви пампушки, вареники?
- А де вони?!
Жартуючи, помили руки й сiли за стiл, накритий вишитим пiвнями обрусом...
Найтяжче йому було ступити останнiй крок, зробити який впросила його графиня Анастасiя Iванiвна, їй вiн не мiг вiдмовити.
Одягши знову Федорiв тiснющий фрак, пiшов туди, куди його привезли казенним коштом з Києва у квiтнi сорок сьомого. Ще й, мов на смiх, замало не того ж дня. Цей збiг обставин скрашував йому вiзит, принаймнi бачив у тому шарм. Знав, що давно домовлено, що о такiй годинi князь буде в себе у кабiнетi й чекатиме його... Ну, це вже трохи з "шарму", що Долгоруков його чекатиме! Йому лише сказали, точнiше, передали графинею, що зводять його прийняти о цiй порi. I все ж iшов, як на зарiз, все уповiльнюючи ходу.
Де Мойка злилась з каналом, вiн ледь було не повернув голоблi й не втiк кудись на набережну Неви; уже скресала крига i нуртувала важка i чорна, як нiч, вода. Примусив себе пiти в бiк Ланцюгового хиткого мосту через Фонтанку.
Ще здалеку побачив той будинок, i тi ворота, i той парадний сiренький вхiд, в який ввiйти так легко, а вийти... Нi, сьогоднi його нiхто не стане затримувати чи не пускати - своє вiдбув, - а все ж, а все ж...
Фонтанка також здибилася, взялась горбами, трiщинами та ополонками... Згадав, як вiн два тижнi тому чкурнув бридливо звiдси, й лише зiтхнув. Що на роду написано, того, як видно, не обминеш...
У дверях, вже всерединi, його спитав синьомундирий вартовий, до кого йде. Почувши, що до князя, вiн мимоволi виструнчився.
Вас ждуть, - спитав, - чи ви самi?
- Домовлено. Шевченко я...
- Проходьте!
Тi ж параднi сходи, i дзеркало, й пастушки... Боже милий, невже минуло аж одинадцять лiт!.. Та ще яких!.. Вiн тут тодi проходив - чубатий i молодий, а зараз - дiд... Ще й ноги тягне сходами... Проте живий, з не зламаною душею, такий, як був!..
- Заходь, заходь... - звiв очi на нього князь. - Шевченко?
- Так, ваше сiятельство.
- Тобi було достатньо десятка лiт, щоб зрозумiти хибнiсть того шляху, яким пiшов? Дивись менi, Шевченко!.. Як тiльки щось, знов одягнеш мундир солдата. Або... Ти чуєш далекий дзвiн? То голос Петропавловської. У нiй тобi завжди знайдеться мiсце, як вiзьмешся знов за своє! Збагнув?
- Так точно.
- Добре... Iз Петербурга рiк нi ногою!.. Ясно? Тепер гуляй. Я сподiваюся, що на Невi приємнiше, нiж на Уралi!.. - пожартував.
Тарас злегка вклонився i з миром вийшов.
Аж за Фонтанкою згадав наказ не виїздити рiк з Петербурга. То не впускали, iроди, а нинi вже не випускають! Драма, чи пак трагедiя, переросла в комедiю!.. Театр життя... I в ньому нам вiдведена нiкчемна роль марiонеток, нiмих ляльок!..
...Два мiсяцi не мiг нiяк узятись за роботу. Ходив на виставки та в Ермiтаж, уроки брав у Йордана, замовив мiдну дошку, а дiло анi з мiсця. Художник без майстернi, що птаха без гнiзда... I знову йому прийшла на помiч його свята заступниця... Вiн розповiв свою бiду, вона уважно вислухала й пообiцяла допомогти. Тим паче, вiн у неї з графом на поруках i має, власне, жити в одному домi з ними...
Йому дали кiмнату в будинку Академiї, ба, майже двi! Кiмнату з антресолями, де можна спати, їсти, писати вiршi, бо сам собi в своїй господi!.. Вперше... В сорок чотири роки!..
Ходив по тiй кiмнатi, вслухаючись у власнi кроки, й душа його роздвоювалася. З одного боку - радiсть, а з другого...
Вiн на поруках... Вiльний, а на поруках! Так, нiби пес на прив'язi, а ця майстерня - будка... Вiкном у сад. Маленький, проте зелений. Якась пташина цiвкає. I видно небо, хмари... Жаль, що не буде сонця, та то пусте... Вже має де прихилити голову. У гостях, кажуть, добре... Найперше йому потрiбен робочий стiл. Отут, звичайно, бiля вiкна... Якийсь стiлець, щоб сiсти, i ще один - прийняти гостя... На антресолях, щоб спати, лiжко... I стiл також... Ой, скiльки всього потрiбно!.. А що було б, коли б приїхав з жiнкою?.. Химерна штука - доля. Гадаєш iнодi, що повернулась до тебе спиною, аж то - лицем...
- Куди нести? - почулось у коридорi.
- Сюди, сюди!.. - поспiшно озвався Федiр, служник майстерень, теж вiдставний, старий солдат.
Щось гупнуло, хтось буркнув басом лайку, i вiдчинились дверi.
- Чи тут живе художник Тарас Шевченко? - з'явилася у них широка усмiшка його нового друга i земляка - художника Честахiвського.
- Тут, Грицю, тут!
- Я чув, що в тебе нема стола для працi...
- Таки нема.
- Несiть сюди! - гукнув Грицько у коридор i розчинив рiшуче дверi.
- Диванчик теж вам не завадить? - спитав Микешин, входячи вслiд за столом, якого внесли два служники. З цим юним скульптором Тарас зустрiвся в сiм'ї Толстих.
- Принiс, то матимеш на чому сiсти, - сказав Тарас, радiючи, що менше буде клопоту - при безгрошiв'ї - з меблями. Десь купить лiжко - й матиме своє житло. Для працi є термометр, стiнний годинник...
- Де ставити? - спитав Микешин, вносячи удвох з Григорiєм свiй подарунок.
- Мабуть, пiд лiву стiнку...
- До столу ближче треба... - протяг Грицько. - Щоб гiсть iз нього дiстав спокiйно чарку...
- Без чарки меблi трiскаються, - пiдтримав гру Михайло. Так звали скульптора. Тарас, аби не плутати iз Лазаревським, вживав до нього бiльш прiзвище, хоча воно було незвичне вельми.
- Я в церквi чув, що пити грiх, - дражнився.
- А ми з хрестом, з молитвою, - не угавав Григорiй. Дiстав з кишенi пляшку й поставив її на стiл. - Зi входинами вас, дорогий Григоровичу!
Як служники, одержавши за труд, почовпали в свою кiмнату, що тут була неподалiк, Микешин з Честахiвським пiшли по закусь. Стомлено Тарас присiв на ще мiцний диванчик, торкнувсь стола долонею... Вiднинi тут його робiтня... Як довго вiн до неї йшов!.. Як тяжко вона йому далася, ця благодать!.. Тепер вiн може жити, як заманеться, вставати хоч посеред ночi; нiкому не звiтуючи, нi в кого не питаючи, трудитись тут... I що найбiльше грiє - вiн в Академiї!.. Нехай не жрець, та все ж в самому храмi!.. Про це не смiв i мрiяти, коли бродив довкола форту чи нудив свiтом у тiснявi брудних казарм... А може, це лише жорстокий солдатський сон?.. Нi. Вiн не знав Микешина та Честахiвського, а сниться те, що знаєш, що пережив. Не сон, не сон!.. Ось зводиться, йде до вiкна, до сходiв на антресолi... Ввi снi не можна дiяти на власний розсуд...
- Федоре! - гукнув у дверi.
- Що вам? - озвався той.
- Ти є?
- А де б я дiвся!..
- У тебе чарка знайдеться? - спитав, аби спитати.
- Було б що в неї лити...
Узяв чарчину й знову сiв на диван. I Федiр не мiг йому наснитися... Гаряча хвиля радостi хлюпнула в душу. Вiльний!..
Тихенько, так, що й не почув, ввiйшов Михайло Лазаревський. Вручив мольберт.
- Спасибi, - сказав Тарас.
- Це я, щоб ти живопису не забував... Що там? - кивнув на стелю-антресоль.
- Ще порожньо, як у пустелi... Знаєш, я тiльки що злякався, чи це не сон...
- I треба ж так замордувать людину!.. - зiтхнув Михайло скрушно. - Туди тобi потрiбно лiжко, письмовий стiл, ще столик - для умивання, ну й два стiльцi, - вказав великим пальцем на антресоль. - Те я беру на себе.
- Спасибi! - обняв Тарас товариша. - Для мене це - що темний лiс. Як здумаю!..
- Отут поставим ширму, щоб прикривала сходи... Сюди стiльцi... Якiсь картини... А на вiкно...
- Менi потрiбне свiтло!
- Так зробимо, щоб кози ситi i сiно цiле. Можна легкi гардини...
- Нi, бог менi тебе послав!
- Та й ти не кимось посланий для нас усiх... Роби свою роботу, а ми свою, - сказав Михайло твердо, мов наказав.
- О, й гостi в хату! - вбiг Честахiвський. - Добрий у тебе нюх, - поклав на стiл пакунки, хлiб. - Освятимо нову оселю батькову!
- А чи не рано, отче?
- Якраз пора. Коли Тарас засяде за акватинту, до нього буде не пiдступитись з чаркою. Знаю це по собi.
- А що? - сказав Тарас Михайловi. - Сей муж рече правдиво, й грiх буде не послухатися його поради.
- Згоден, - всмiхнувся Лазаревський. Iз посудом й стiльцем, притиснутим до боку, ввiйшов Микешин.
- Здрастуйте!.. - кивнув вiн Лазаревському. - О! Ви мольберт вже принесли, а я збирався...
- Чим я вiддячу вам, мої сердечнi други! - радiв Тарас старанням товаришiв.
- Не потерпай. Ми не задарма, - мовив йому Григорiй. - Хочемо на новосiллi випити!
Жартуючи, накрили стiл, вмостилися довкола нього, випили по першiй чарцi за щастя в домi цьому. Й не згледiлись, як перейшли на iншi теми. Нинi болiла всiм найдужче воля для покрiпачених. Щоправда, рiзнi люди вiд неї ждали для себе рiзних наслiдкiв. Пани - одних, селяни - зовсiм iнших. Десь угорi, бiля царя, варилося поволi дiло, а по iмперiї повзли чутки, утворювалися комiсiї та комiтети, - таки з панiв! - i кожен, хто брав слово, - все тi ж пани, - вiдстоював свої добра й готовий був пустити селян лише з душею. То тут, то там спалахували селянськi бунти, й влада гасила їх, як завжди, людською кров'ю...
- Не зможу я спокiйно жити, поки брати мої в неволi! - сказав Тарас Микешину, який радiв, що вiн, нарештi, матиме у цiй майстернi спокiй. - Це пiдло!..
- Чим ми можемо допомогти?.. - розвiв руками скульптор.
- Коли усi мовчатимуть, дадуть таку народу волю, що вiн ухопиться за сокири - й сторiками поллється кров!
- Тихiше... Ви ж пiд наглядом... А тут будь-хто пiдслухать може у коридорi... - спинив його Микешин, що жив на третiм поверсi.
- Ай справдi, ти б, Тарасе, пошанувався, - сказав Михайло Лазаревський. - Гарячим серцем не пiдсобиш, тут треба тiльки розум...
Григорiй мовив скрушно:
- Вже й хата є, а ви лихий, Тарасе... Радiти б слiд!
- Радiти? - спитав Тарас. - Я, справдi, тiшусь хатою... Бо свiй куток... Та що менi робити в ньому?
- Як що? Писати та малювати!
- Який художник з мене - я знаю й сам. Три мiсяцi ось байдикую... А щодо вiршiв та повiстей... Дiстав листи з кишенi й поклав на стiл.
- Вiд кого? - спитав Григорiй.
- Можеш читати вголос!
Григорiй так поволi та обережно виймав з конверта аркуш, що вiн не витримав - схопив листа i прочитав одразу суть, найголовнiше в ньому:
- "Я обiцяв Вам одверто висловити свою думку про цей Ваш твiр. Виконую свою обiцянку: я не раджу Вам друкувати цю повiсть. Вона незрiвняно нижча Вашого величезного поетичного таланту, особливо друга половина. Ви лiрик, елегiст; Ваш гумор невеселий, а жарти не завжди дотепнi..." Ось так, панове, з повiстями!... - зiтхнув Тарас.
- I хто ж це пише? - глухо спитав Михайло Лазаревський.
- Аксаков. Це тобi не жарти... На прозi вiн, як кажуть, собаку з'їв...
- Та плюнь ти, батьку! - гнiвно гукнув Григорiй. - Що там вiн розумiє!..
- В листi високо ставиться твоя поезiя... - несмiливо хотiв утiшить Лазаревський.
- А другий лист - про неї, - сказав Тарас. - Вiд Кулiша... Запала тиша. Кулiш у цьому дiлi для них був визнаним авторитетом.
- То ось що пише менi, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш iз своїми думами i поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мировi? Присядь же, братику, да помiзкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хлiб на всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате, громаду i себе самого перед громадою..."
- Якась мана... - озвався Лазаревський. - Це пише тобi Кулiш? Тарас подав йому листа.
- Його рука...
- Мо', блекоти об'ївся, коли писав? - сказав Григорiй, схоплюючись.
- Нi. Скiльки ми знайомi, Пантелеймон напоучає i що, i як менi писати. Для нього я ще й досi темний, простий мужик...
- А ви згадайте, як приймає вас Петербург, - сказав Микешин тихо. - Що говорилося про вас на учтi в графа, що вiдбулася на вашу честь...
- А раптом правду каже Пантелеймон?.. - спитав Тарас схвильовано.
- Порви й забудь! - гукнув Григорiй. - Вiршi, в яких кукiль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив!
Пiдбiг, обняв Тараса й поцiлував у хмурий лоб. Михайли його пiдтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзiв на цiй землi!..
...У серпнi добра доля, що поверталася i так, i сяк до нього, послала ще одного iз давнiх друзiв-братчикiв.
Тарас трудився саме в своїй уже обжитiй майстернi-хатi в Академiї, коли ввiйшов ставний, високий чоловiк i, зупинившись бiля дверей, сказав:
- Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся - не впiзнавав. Здавалось, нiби бачив цей лоб, цей нiс i губи, в яких блукала усмiшка...
- Не признаєш?
- Пробачте, не пригадую...
- А ще казав, що будемо укупi жити...
Дивно, i голос чув, i рухи рук знайомi... Життя його так кидало й стiлькох стрiчать доводилося, що, певно, вже всi люди не помiщалися в його сердешнiй пам'ятi.
- Хто ж ви такий, добродiю?
- Микола Костомаров...
Це ж, справдi, вiн!.. Заплакавши, Тарас пiдбiг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцiлував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знiмав маленькi окуляри.
- Змiнився й ти, Тарасе...
- Як не дивлюсь у дзеркало, то нiби й нi. Лиш притомився трохи...
- Менi прийшлося тяжко у Петропавловськiй. За рiк отой постарiв на десять лiт... А потiм жив у Саратовi...
- Жаль, я тебе там не застав!
- А я приїхав у Нижнiй Новгород, - тебе ж таки побачити, - а там менi i кажуть, що ти подався у Петербург.
- Тепер звелiли звiдси не виїздити аж цiлий рiк.
- Чому?
- Не знаю. Мабуть, царевi журно буде, як вiдлучусь.
- Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свiй "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
- Менi цей "жарт" i новий цар нiяк забуть не може, - зiтхнув Тарас. - Аж двiчi моє iм'я викреслював зi списку амнiстованих. Образив матiр, каже!..
- Воно таки...
- Не матiр, а царицю!
Помовчали. Микола сiв на диван, а вiн ходив майстернею, уговтуючи гiркi ще й досi спомини.
- Не муч себе, - сказав Микола тихо. - Минулося, i слава богу...
- Минулося? - перепитав. - А хто живе пiд наглядом i на поруках? Нi, не художник! А вiдставний солдат Шевченко! Як сказано в усiх паперах...
- Тобi хiба не все одно? Аби на волi...
- Воля!.. Поет не може себе вiдчути вiльним, коли народ в неволi. Або тодi вiн не поет!
- Тарасе, ти нагадуєш менi одного чоловiка, - зняв окуляри Костомаров.
- Кого?
- Миколу Чернишевського.
- Ти з ним знайомий?
- Близько. Вiн iз Саратова.
- Станевич та Сераковський мене хотiли з ним познайомити, ще в першi днi... А потiм якось...
- Завтра я маю бути в нього. Пiдеш зi мною?
- Треба, - сказав Тарас. - По власних норах сидячи, ми не добудем волi.
- Вiн теж за те, щоб всi гуртом. Цiкавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодiя...
- Виходить, ми знайомi?! - зрадiв Тарас. Вiн не любив нав'язуватись, iти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзi з Астраханi, у Петербурзi не побажав прийняти, оскiльки вже збирався... сiдать обiдати.
- Не знаю, чи доходили його статтi в оту закаспiйську Тмуторокань, а я твої поезiї йому читав, розказував, який ти є i що ти значиш для України.
- Бувало, що й доходили, - сказав Тарас. - Здається, у "Современнике" читав його чудовi "Нариси гоголiвського перiоду росiйської лiтератури"...
- Тодi сам бог велить вам стрiтись i побалакати! - сказав Микола весело. - А поки що ходiмо десь пообiдаємо. Коли б ти знав, який я радий нинi!.. Без тебе, правду мовлячи, усi ми тут почувалися, немов без батька дiти чи тiло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
- А де Гулак Микола, наш побратим? - спитав Тарас.
- Сидiв три роки у Шлiссельбурзькiй, а зараз живе в Пермi, пiд полiцейським наглядом.
- Дiсталося йому, сердезi...
Вийшли в залите сонцем мiсто, на набережну Неви.
- Ще трохи помордують царi народ, - сказав Тарас задумливо, - й мовчатимуть хiба однi цi сфiнкси... Закiнчується пора мовчання, гряде час дiї!..
Коли почув на другий день, що їдуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект i той будинок, де вiн учився й жив у Ширяєва, де довго й тяжко марив своєю волею.
- Стiй! - зупинив узятий на Васильєвському екiпаж. - Ми тут зiйдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом i запитав:
- Задумав спершу зайти до бога, а вже тодi до Чернишевського?
Храм Володимира, бiля якого вони зiйшли, за двадцять лiт нiтрохи не змiнився, все, як було... Хiба дерева виросли...
- Тут поряд я, ще крiпаком, шiсть рокiв жив, працював i вчився в одного маляра...
- Цiкаво. Де?
- Он, бачиш, той будинок... I на горищi мале вiконце...
- Тяжко тобi було?
- Та вже ж не з медом... Правда, iшов сюди i звiдси весело. Сюди - вiд пана, iз козачкiв, а звiдсiля - на волю i в Академiю!.. I досi жаль мене бере, - всмiхнувся, - що я три днi, вже вiльним, був крiпаком...
- Не знав?
Кивнув i рвучко пiшов у бiк Стременної, якою - мимо церкви - був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Вiн одчинив їм дверi, так нiби ждав когось до себе.
- О! Костомаров! - вигукнув. - Заходь, заходь, Iвановичу...
- Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
- Справдi?! - зрадiв господар. - Здрастуйте! - подав привiтно руку. - Я чув, що ви приїхали, й чекав нагоди...
- Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... - почав було якусь розумну думку Костомаров.
- Ти знаєш: я пiд наглядом, - сказав Тарас, не давши йому її скiнчити.
- Прошу, прошу до кабiнету! - втрутився Чернишевський. - У мене Сераковський... I ми в розмовi саме торкнулися таких питань, якi найкраще знає Тарас Григорович...
Зигмунт пiдвiвся, виструнчився.
- Не пнися так, мосьпане, - штрикнув Тарас його пiд бiк, - бо всi ми тут рядовi.
- Хто зна, хто зна... - всмiхнувся той у пишнi русi вуса.
- Прошу сiдати. Ми ось, - повiв розмову Чернишевський, - iз паном Зигмунтом не помирилися в одному пунктi...
- Дозволь менi сказати! - схопився знову Сераковський.
- Будь ласка...
- Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
- Як ставляться у вас в селi до шляхти?
- Ненавидять.
- Що я казав! - всмiхнувся Зигмунт переможно.
- А до панiв, якi свої, вкраїнцi? - спитав Тараса Чернишевський.
- Ненавидять.
- Проте не так, як шляхту?
- Ще бiльш.
- Чому?
- Бо цi свої, iз козакiв, що продалися царевi, шляхтi.
- Отже, не в тому суть, що тi поляки чи українцi, а що пани?
- Звичайно.
- Неправда! - крикнув Сераковський. - Вiн це навмисне каже, щоб пiдiграти твоїм думкам.
- По-перше, я не знаю його думок, - сказав Тарас розважливо, - по-друге, ти - за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
- Чудово! - вiдкинувся в своєму крiслi Чернишевський. - Я так i думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвiдчив, так би мовити, iз перших уст. Вiн сам, я знаю, був крiпаком.
- Ну, добре... - сiв Сераковський. - Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б'ють не своїх, а все полякiв?
- Шляхту! - сказав Тарас. - Б'ють тих, хто прагнув огнем i мечем тримати у неволi козацьке наше плем'я. На Запорозькiй Сiчi, як кажуть нам лiтописи, були й поляки.
- Правда, - пiдтримав Костомаров. - Татари навiть. I росiяни...
- Їх що єднало? - рвучко подавсь до нього Чернишевський.
- Жага до волi! - палко сказав Тарас.
- Ось ми й дiйшли до головного, - зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. - Жага до волi може з'єднати всiх. Нi вiра, нi нацiональнiсть не здатнi стати на перешкодi! Спасибi вам... - торкнувся руки Тарасової. - Сократiвно! - гукнув, ураз прислухавшись до крокiв за дверима. - Зайди i глянь, будь ласка, який в нас гiсть... Тарас Григорович Шевченко!
Ввiйшла гарненька жiнка, з очима, як в газелi.
Тарас пiдвiвсь i гречно поцiлував їй руку.
- Ми ждали вас уже давно, - всмiхнулася. - Коли повiрити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу - дiоскури, Поллукс i Кастор...
- Тiльки що було тому пiдтвердження, - всмiхнувся Костомаров.
- Будь ласка, Олю, чаю, - сказав господар лагiдно. Провiв її ласкавим, довгим поглядом. Тодi зiтхнув...
- Єдиний твiй, Миколо, великий грiх... - озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. - Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дiтьми...
- Я попередив її про це, коли просив руки, - сказав серйозно Чернишевський.
- I не злякалася? - спитав Тарас.
- Як бачите...
- Бувають же такi жiнки!
- Ви, певно, неодруженi?
- Нiхто не йде за мене, - сказав Тарас. - Бояться нiби...
- Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! - запально мовив Чернишевський. - Ми ось з Миколою Iвановичем ще у Саратовi читали вашi вiршi й захоплювалися могутнiм духом, вiдданiстю простим, робочим людям, своїй землi. Якби було можливо, я в дисертацiї назвав би вас як приклад служiння правдi, волi, народовi, якого душить подвiйний гнiт... А ось i чай!.. - всмiхнувся. - Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
- I нашу хату, - приязно сказала Ольга.
- Дякую. Не омину i те, i те!
- Нам є про що поговорити, - багатозначно мовив господар дому.
- Правда...
- Без мене тiльки! Добре? - на грудях склав благально руки Костомаров, - Я хочу ще пожити у Петербурзi...
- То, може, й ви?..
- Нi, - рiзко сказав Тарас. - Я не люблю так нiжно Санкт-Петербург.
- Чудово.
- Ти в Тарасовi не сумнiвайся, - озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. - Вiн - криця...
В нiжних напiвпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
...Те, що жага до волi, об'єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрiвшись з негром Олдрiджем. Ще на виставi, де Айра грав Отелло, вiн розумiв найменший порух трагiка i, хоч не знав нi слова з мови п'єси, вiдчув душею, серцем, що це - Шекспiр, i саме той, якого вiн любив давно й незмiнно. Цей нефарбований, а справжнiй негр Отелло ще в першiй дiї всiх полонив, хто був присутнiй в залi, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що вiн, старий та сивий, вiтав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб вiн прибув до вiце-президента, бо там англiйський трагiк, покинув працю, поспiхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустрiч.
- Спасибi Вам за овацiї, - всмiхнувся. - Я вчора Вас примiтив i грав для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посмiхнулася.
- Це вам спасибi, Айро! - гукнув Тарас. - Ви грали так, що все в менi перевернулося. Живий Шекспiр!
- Ви любите цього поета?
- Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармi навiть!
- О, ви вiйськовий?
- Та нi. Мене, були, заслали...
- За що?
- Бо прагнув волi...
- Собi?
- Всiм людям...
Айра обняв його. Одвiв на вiльний простiр, зали й промовив сумно, з гнiвом, що пробивався з суму:
- Я, брате, жив в Америцi, де негри й досi ї рабствi, де на дверях театрiв висять таблички "Собакам i неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримiнацiя, сваволя тих, хто має грошi й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й вiн стрепенувся, глянув на друга з подивом:
- Це правда?
- Що?
- Що ви були також рабом?
- Аж двадцять чотири роки.
- А скiльки ви були в солдатах?
- Ще десять...
- Тридцять чотири роки рабства!.. А волi?
- Десять...
- I ви за цей короткий час змогли не тiльки стати поетом i художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвiв руками. Олдрiдж обняв його й поцiлував:
- Як добре, що ми з тобою стрiлися!..
- Я радий теж. Ти, Айро, менi як брат!
- I ти менi!
- В нас був колись чудовий звичай, у козакiв, братання на все життя...
- О, ти козак? А що це?
- Люди волi, борцi з усяким гнобленням, несправедливiстю...
- I я - козак! - ударив Айра себе рукою в груди. - Ми - козаки!
- Ти зможеш днями прийти в мою майстерню, що в цьому ж домi? Хочу намалювати твоє лице, на пам'ять...
- О'кей! Прийду. Ось Катя менi покаже шлях. Гаразд?
- I я, i я! - пiдбiгла її сестра. - Ми вдвох пiдемо з вами!
- Куди це ви зiбралися? - спитала господиня.
- Тарас Григорович малюватиме Айру, - сказала Катя. - Можна нам подивитися?
- Звичайно, їм же без вас, сорок, не обiйтися... Панове! Всiх прошу до столу!
- То я чекатиму на тебе, Айро, - сказав Тарас.
Актор кивнув, засяявши разком зубiв.
Прийшов Микешин, ще хтось, i всi бажали бачити й вiтати гостя з Англiї, Отелло в плотi й кровi.
За кiлька днiв у супроводi двох юних ледi Олдрiдж прийшов до нього. Ледь привiтавшись, оббiг майстерню i "кабiнет" на антресолях, погмикав, щось пробурмотiв i запитав:
- Ти тут i живеш? Чи в тебе є квартира?
- Нема. Це все.
- Як видно, ти благороднiший, нiж я гадав... Коли митець i в старостi живе, як ти, у нього совiсть чиста!..
- Совiсть - душа митця. Нема її - вiн мертвий, - сказав Тарас.
- А тут довкола не твiй народ?
- Нi, мiй далеко звiдси, на пiвднi...
- Й мiй на пiвднi... Ти, мабуть, чув про Африку?
- Так.
- Там народ мiй, брате...
Вiн спохмурнiв, замислився, а далi тихо-тихо завiв якусь тягучу й печально-рiдну пiсню. У нiй було щось схоже на український мелос, на ту журу, що спiвом сплива i в нас з душi народу...
- Айро, - сказав Тарас, як гiсть замовк, - ти знаєш, у нас пiснi подiбнi!.. Ось геть така...
Ой не шуми, луже, зелений байраче!..
Не плач, не журися, молодий козаче!..
Молодша ледi схлипнула, й Тарас замовк.
- I справдi... - промовив Айра вражено. - Де ви, де ми, а схожi...
- Бiда в усiх однакова... людська бiда... - зiтхнув Тарас. - Ну, Айро, до працi час. Ударимо об землю лихом i-за труди!.. Сiдай отут. - Подав стiлець, - Ви, дiвоньки, тут, на диванi... А я до столу ближче...
Айра сiв на стiлець, набрав значної пози, так нiби вiн принаймнi був полководцем, i пiдморгнув маленьким ледi. Тi усмiхнулися.
- Не дмися так... - сказав Тарас.
- Я хочу бути схожим на короля!
- Навiщо воно тобi?
- Аби мене боялися, як королiв.
- Не буде дiла, Айро, лице розумне в тебе...
Вiн так зiтхнув, що юнi ледi пирснули i повсiдалися з ногами на диванi, чого собi не дозволяли вдома, їм явно тут подобалося.
Тим часом Олдрiдж набрав нового образу. Вiн став таким печальним i розчарованим, що сум стiкав, здавалося, його лицем...
- Ти можеш, братику, побути сам собою? - спитав Тарас, вже гнiваючись.
Актор удав, що геть злякався, i вмить зробився iншим. Це вже сидiв зразковий джентльмен, радий допомогти художнику, як тiльки мiг, i через те комiчний теж.
Дiвчатка реготали, а маляревi вривавсь терпець.
- Ну, Айро, ну, голубчику, побудь самим собою!..
- О'кей!
I справдi, вiн присмирнiв, замислився... А за хвилину-другу спитав трагiчним тоном:
- А хоч спiвати можна?
- Та вже спiвай!.. - дозволив Тарас, окреслюючи його лице. Вдивлявся в риси, в порухи очей, брiв, губ, що не могли застигнути хоча б на мить, i слухав голос його душi, де зрушилося, перемiшалося ледь не пiвсвiту. То вiн спiвав гортанно, аж нiби якось трубно, сумнi пiснi, то розправляв широкi плечi, зблискував вирластим оком, i пiсня його ставала схожа на буй-коня, що вирвався у дикий степ, то сила та вгамовувалася, поволi гасла, гасла й знов оживала нiжним, сумним романсом...
- Айро! - спiймав Тарас себе на тому, що не малює, - Я так не можу... Сльози менi роботу застують...
Тiєї ж митi Олдрiдж схопився, скрикнув, нiби його ужалили, й почав якийсь химерний танець, в якому тiло грало, текло, звивалось. Ритм був такий шалений, що, мов потiк, пiдхоплював усе довкiл, примушував єднатись з ним. Дiвчатка аж вищали, впиваючись у кожен рух, розмахуючи руками. Ба, й сам Тарас вiдчув, як ноги рвуться пiти в танок!..
Тут Айра враз спинився, впав на стiлець i вдав, що знов позує, що то й не вiн допiру чинив таке шаленство в майстернi of the artist[10], як називав Шевченка, оскiльки був неспроможний вимовити його iм'я.
Малюючи, Тарас, спочатку тихо, а потiм вже й впiвголоса заводив котрусь пiсню з тих, що любив, i Айра теж притишувався, вслухався в звуки дивних чужих мелодiй. Вiн схожий був на дитинча, що, нагулявшись, слухало вечiрню пiсню мамину...
Таким його й намалював. Був певен, що це i є вiн справжнiй. Сумний i добрий Айра, великий негр, що став йому як рiдний брат, Отелло в плотi й кровi...
...Нi, не такою бачилася йому прийдешня зустрiч iз Кулiшем! Його листи у Нижнiй i в Петербург iз хутора бiля Борзни, а потiм i з Брюсселя пронизанi були чуттям братерства, думкою про спiльне дiло... Й раптом така метаморфоза!.. Щоправда, вже в його листах були якiсь ознаки цих перемiн... Як не просив Тарас Панька приїхати до нього в Нижнiй Новгород, - хоча б на день! - не захотiв, пославшись на те, що їхня зустрiч зашкодить справi. Щепкiн не побоявся, а вiн - бочком, бочком - i гайда на Україну, а потiм далi...
Почувши вiд Семена, що друг його Пантелеймон у мiстi, Тарас усе покинув й помчав на Вознесенський, щоб обiйняти його й дружину милу, якої вiн не бачив пiсля весiлля, де був не ким-небудь - боярином!..
Iз передпокою, де роздягався, почув знайомий голос, i щось здавило в горлi - аж стало важко дихати. Пантелеймон!..
- Хто там прийшов? - з'явилася у дверях панi, яка ледь-ледь нагадувала ту Олександру з хутора бiля Борзни.
- Не кажуть... - знiтилася служниця.
- Чи ти царiвна, чи королiвна?.. - спитав Тарас так, як питав у неї колись давно в Мотронiвцi.
- Тарас... Тарас Григорович?! - схопилася вона рукою за одвiрок.
- Я, серце, я!..
Обняв її, поцiлував, вiдчувши смак її сльози.
- Ой, що вони зробили з вами!.. - скрикнула i заридала.
- Нiчого... Просто давно не бачилися... - втiшав, немов маленьку. - Я ще мiцний... А голову то притрусило снiгом...
- Чого це ти розплакалася? - ввiйшов Панько. - Набридло!..
- Дивись який, - сказав Тарас. - Таку дружину має, ще й вередує!
- Хто це? - нахмурив грiзно брови Пантелеймон. Вiн не змiнився майже, хiба що став поважнiшим.
- Боярин твiй.
- Невже Тарас?..
- А то ж яка личина! - ступив до нього й тричi поцiлував. - От ми й зустрiлись, брате!..
- Цар безконечно милостивий, - сказав смиренно Пантелеймон.
Тарасовi смиреннiсть ця рiзнула вухо, та був такий щасливий зустрiччю, що не звернув уваги.
- Ну, як там, як на Українi? - спитав обох. Кулiш стенув плечима.
- Все, як було... - сказала Олександра. - Хiба що стало бiльше дiвчат гарненьких... - глянула на чоловiка. Той спохмурнiв.
- То це ж чудово! - виручив його Тарас. - Котрась моєю буде!
- Ти в Нижньому не одружився?
- Нi, Паньку. Й слава богу! Знайду собi таку, як сам, просту та бiдну.
- З бiдностi не будеш хлiба їсти... - сказав Кулiш. I спохватився: - Прошу в свiтлицю, гостю дорогий! О, тут був цвiт громади, її душа й окраса!
- Варваро Якiвно... - поцiлував пухкеньку ручку Карташевської.
- Чого це ви, Тарасе, так рiдко в нас буваєте? - примружила вiястi очi. - Мо', захопились кимось?..
- Вгадали. Звати мою любаску пренiжно - Акватинта...
- Так ми й повiримо, що ви весь час у працi!..
- Варваро, дай же й iншим хоч привiтатися, - спинив сестру Макаров. Подав Тарасу руку. - Ну, як тобi Пантелеймон? - спитав тихенько.
- А хiба що?
- Вже з усiма встиг посваритись...
- О, й Вася тут! - зрадiв Тарас.
- Не Вася, а... Василь Михайлович, - поправив його Кулiш, що пiдiйшов.
- Ну що ти, Пантелеймоне!.. - скривився Бiлозерський. - Для нього я до смертi буду Васею, i це моє найбiльше щастя.
- Їй-богу, я... - почав Тарас виправдуватися. - Гадав, що ми...
- Не слухайте його, Тарасе, - прийшла на помiч Олександра. - Панько вiд того злиться...
- То не жiноче дiло! - спинив її Пантелеймон. I до Тараса: - Вибач, коли не так щось мовив... Як хочемо, щоб нас стороннi поважали, то мусимо самi себе пошанувати... - Вiдвiв його в куток вiтальнi, де не було нiкого, й продовжив думку: - Надто вже ми простi, з усяким запанiбрата!..
- Хiба це зле?
- Напевно. Ти в чому ходиш? Кажуть, що у кожусi та шапцi-бирцi.
- Правда.
- Ну ось! Поет, художник, а вдягнений, немов пастух!
- Це нинi навiть в модi, - всмiхнувсь Тарас. - Та й, врештi-решт, не шапка вiршi пише, а голова...
- Хто зна, хто зна... - протяг Кулiш. - Твої останнi вiршi... Тi ж "Неофiти"...
- Що ти до них вчепився? - рiзко спитав Тарас. - Я довго так не писав поезiй, що мiг забути, як воно... Та й iншi люди кажуть, що добра рiч...
- Ти слухай, що я кажу, - похмуро спинив Кулiш. - Нiхто тобi так не порадить!.. Знаю, що тут тебе вславляють i друзi, i вороги...
- Про ворогiв, їй-богу, хтось набрехав, - сказав Тарас. - Ще й досi немає дозволу на видання хоча б старих поезiй.
- Крiм нас, - розвiв руками, - усi, Тарасе, тут вороги!..
- Виходить, що вороги мене з неволi вирвали? - не скоро спитав Тарас. - А друзi за десять рокiв не обiзвалися до мене й словом?
- Мiй лист тобi нашкодив би.
- Найперш - тобi?
- Менi також... Тебе спiймали волею, як рибу на черв'яка.
- Не будь смiшний! Хто витяг мене з того болота, розжився тiльки на неприємностi.
- Я чув, що ти вчащаєш до "Современника".
- То й що?
- Панаєв i Некрасов - мої смертельнi недруги.
- У тому, Паньку, твоя вина. Ти не збагнув, напевно, що в нас i в них один i той же ворог.
- Який?
- Твiй "безконечно милостивий"!.. Кулiш нахмурив брови i мовив скрушно:
- Бачу, що я таки даремно не дочекався тебе в столицi... Встиглiї тобi забити баки!..
- Нiхто менi не забивав, - сказав Тарас. - Згадай рiздво у Гулака...
- Невже тебе нiчому не навчила твоя солдатська каторга?
- Навчила... Краще бачити, де друзi, де вороги.
- То як же ти пiшов з поклоном до Чернишевського!
- З поклоном? Я? - перепитав Тарас, обурившись. - Царевi й то не кланявся!"
- З двох зол ти вибрав гiрше - семiнариста[11].
- Я вибрав - друга по боротьбi, захисника знедолених, який торує безстрашно шлях...
- На каторгу, - не дав йому домовити Пантелеймон.
- А ми хiба не ним iшли у молодостi? - спитав Тарас, помовчавши.
- Були дурнi.
- Нi, Паньку, чеснi й совiснi!
- За що усiм нам знiвечили життя...
- "Но где, скажи, когда была Без жертв искуплена свобода?" Хто це сказав? Рилєєв!
- А де вона, свобода? - спитав Кулiш зловтiшно. - Ми в Києвi чи в Петербурзi?
- Коли жадають волi, за неї йдуть на муки й смерть - вона прийде!.. Тут є якась не знана нам закономiрнiсть...
- Нам мало так зосталось жити.
- Народ безсмертний!..
- Можна i нам до вас? - прийшли Варвара Якiвна i господиня. - Ми їх ждемо, ми нудимося без комплiментiв; вони ж собi бесiдують!
- Варваро, тут не жiноче дiло, - пiдколупнула панi Кулiшиха. Як видно, в них з Пантелеймоном немає миру й злагоди.
- Хто прочитав оповiдання Марка Вовчка, сирiч Марiї Олександрiвни, той впевнився, що всяке дiло жiнкам пiд силу, серденько, - сказав Тарас.
- Ви не один закоханий в панi Маркевич... - багатозначно мовила Варвара Якiвна й зиркнула на Кулiша.
- Я - особливо, серденько.
- Чому?
- Бо ще не бачив її саму, а тiльки душу - нiжну й за всiх скорблящу... Тiлом вона ще лiпша, - хмикнула. - Принаймнi так вважають чоловiки...
- Напевно, стiл уже накрили, - заметушився Пантелеймон. - Сьогоднi в нас такий-бо гiсть! Не грiх по чарцi випити. Не видiлися дванадцять лiт!..
Вже за столом, пiднiсши руку з чаркою, ударив найболючiше.
- Панове, прошу випити за нашого Тараса-воїна, що повернувся з далеких меж держави по добротi царя-отця! Тепер ми в змозi, - дякуючи таки ж царевi, - не тiльки так писати, як то велить нам совiсть, а й видавати. Може, нескромно мовлю, коли скажу, що руки менi сверблять привести в належний стан розхристану козацьку музу...
- Паньку, побiйся бога! - мовила його дружина.
- П'яненьку навiть музу, - пiдвищив голос, - найкращого з поетiв наших усiх часiв. Хай вибачає за цi слова, бо мовленi вони єдино, щоб наш народ звеличився...
- Для цього конче треба принизити його окрасу? - спитав Василь.
- Я все сказав, - велично закiнчив тост незрушний Пантелеймон. - За гостя!
- Вiн заздрить вам, як заздрив колись Сальєрi Моцарту, - шепнула, цокаючись з Тарасом, панi Карташевська. - Й вiд того дужче й дужче втрачає глузд...
- Жаль... Вiн талант!.. Усе, за що не вiзьметься...
- До дна, до дна! - гримiв господар, змушуючи всiх пити так, як вiн бажав...
...Не тiльки кажуть, свiту, що у вiкнi. Допоки Кулiш вагався й вередував, Кожанчиков вiддав складати новий "Кобзар"... I тут втрутився синьомундирий всевладний шеф жандармiв - наклав ведмежу лапу. "Пiдбурлива його поезiя. Заборонити!.." Оце тобi цар-батечко й ласкавi його опричники!.. Так, нiби клятий Микола-Тормоз i не вмирав, а й досi благополучно царствує. Достойний син катюги батька!..
Коли йому принесли цю новину, найперше, про що подумав, - грошi. Як добре, що вiн не взяв їх у видавця i не потратив! Клiпав би тепер очима...
А потiм душу виповнила липка журба. Не сподiвався, що iмператор його зустрiне, як рiдний брат, i все ж гадав, що вiршi йому дозволять видати. Хоч тi, якi були друкованi й допущенi колись цензурою. Аж нi!.. Михайло Лазаревський звiстив йому невдачу i, не знайшовши, чим утiшити, подався геть...
Рiзець валився з холодних рук. Надворi гуляла рання вiхола, й з вiкна нещадно дуло - аж снiг бiлiв на пiдвiконнi...
Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька, ще й дiбровонька...
Художника вони ще якось терплять. Малюй собi. Щоправда, пiд наглядом начальства Академiї... А вiршi - зась!.. Якби писав їм оди та панегiрики, то мав би все - i славу, й грошi, й твори в кiлькох томах, як дехто... Шерега книг у золотi!.. Шекспiра так не видавали, мабуть... Чи ти не заздриш?.. Заздрити чужiй бiдi? Немислiе i слабосилля в усi часи бундючилися, ховалися в блискучi лати!..
Вiдчув, що змерз. Пiдвiвся, з жалем глянув на дошку з "Притчею про робiтникiв на винограднику", яку йому весь час кортiло полiпшити, допрацювати, хоч та була давно готова, й пiшов нагору. Може, там трохи затишнiше... Та й мав нагальне дiло - писать листи. Сьогоднi настрiй саме як для листiв. Колись, як вiв щоденник, гасив у ньому тугу. Тепер же - хоч напише комусь листа... За весь цей час, вiдколи у Петербурзi, з душi зненацька вихлюпнувся один лиш вiрш; ще влiтку...

На панщинi пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пiшла в снопи, пошкандибала
Iвана сина годувать...

Це, власне, сон про волю. Чекання волi... Де вона? Не випускають iз рук пани. Все радяться, хитрують, тягнуть... Така у них натура вовча... Скiльки його помучили, як випускали iз тих солдатiв!.. I в Нижньому держали кiлька мiсяцiв... Тепер примкнули, як пса, в столицi. Вiршi його також тримають на ланцюгу. Пiдбурливi!..
Прийняв книжки i сiв до столу. Мабуть, в його душi немає вже живого мiсця - стiльки туди жбурнули каменiв!.. Панько й собi... Розхристана, п'яненька муза, каже... Вiн ще тодi, у Києвi, хотiв її позастiбати, витверезити на свiй манiр!.. Нi кроку вiд етнографiї! На хутiр всi, на хутiр! Наїстись сала й ждати!.. Чого дiждешся сидячи? Без боротьби, без працi й жертв в iм'я народу, волi!.. Вже й так хто хоче, той i скубне. В Москвi затiяли нову газету, слов'янську нiби, "Парус". Вже видали "унiверсал", в якому всiх згадали, крiм українцiв. Нема таких i не було!.. А Максимович, - учений муж, знавець слов'янства й рiдної таки ж iсторiї, - не вчув зневаги в тому i просить слати вiршi в ганчiрку ту, почеплену на щоглу мракобiсся й самодержавства!..
Вмочив перо, пiдсунув чистий аркуш... Нi, спершу вiн напише лист Марiї, його дружинi дивнiй, щоб зм'якшити узяту болем душу й не вдарити занадто боляче наївного анахорета. Вона його не позабула, передала йому привiт... Землячка справжня, щира!.. Ось наче бачить її лице, поставу, рухи...
"Спасибi Вам, моє серце єдинеє, за Ваше щиро ласкаве привiтання. Я думав, що Ви давно вже в Москвi сумуєте, аж бачу, що Ви тепер по Михайловiй горi походжаєте, на синi гори поглядаєте, з Днiпром розмовляєте та й мене, сiрому одинокого на чужинi, не забуваєте. Спасибi ж Вам ще раз, моє серце єдинеє.
Якби ще Ви згадали про те, що я просив Вас в Москвi, та заходилися гарненько коло сего святого дiла, то ще було б так. А Ви, мабуть, уже i забули мою просьбу? То я ж Вам нагадую. Я Вас просив, щоб Ви мене оженили. Оженiть, будьте ласкавi, а то як Ви не ожените, то й сам бог не оженить, так i пропаду бурлакою на чужинi..."
Зiтхнув, оглянув свою оселю вбогу, як сирота, й торкнувся знов пером паперу:
"На те лiто, як бог поможе, я буду в Києвi i на Михайловiй горi, а Ви там де-небудь пiд явором або пiд вербою i поставте Мою заквiтчану княгиню, а я пiду погулять та й зустрiну її..."
Вiн уявив ту гору, i ту вербу, i дiвчину, яку Марiя... От би знайшла на себе схожу!.. Весняний тихий вечiр... У небi повний мiсяць, i солов'ї витьохкують... А зiр, а зiр!..
Прогнавши миле видиво, закiнчив мерщiй листа й переписав до нього "Сон". Хай прочитає... Може, на цi рядки впаде росою чистою її сльоза - й не буде для нього щастя бiльшого!..
I справдi, лист до Михайла Олександровича потому вийшов стриманiшим, хоча по сутi своїй одвертим, безкомпромiсним. З "Парусом", який пливе кудись назад, а не вперед, поетам не по дорозi. Поет - провiсник, лицар прийдешнiх днiв i волi!.. Вже й рiк кiнчається, а щось її не видно, однi чутки... Ранiше хоч про цю "велику милiсть" всi говорили, а нинi вже попритихали. Благо, яке творять обiцянками, переростає поволi в зло... А може, пани навмисне вигадали пiдступну гру у визволення селян, щоб пригасити жагу до волi, вбити бунти майбутнi в зародку!..
Схопився з мiсця бiля стола, жбурнув перо, яким збирався писать адресу Максимовича... Вони морочать голови та похихикують собi в кулак, а ми ждемо, а ми рiзцями бавимося тодi, коли потрiбно братись за сокири!..
Сiв знову, взяв перо й папiр, вiдчувши в них потребу, як спраглий подорожнiй в ковтку води. Прислухався до власного єства, до нерших тихих поштовхiв думок, рядкiв, що стовпилися в його душi, мов перед боєм воїни, i розчинив фортечну браму...

Я не нездужаю, нiвроку,
А щось такеє бачить око,
I серце жде чогось. Болить,
Болить, i плаче, i не спить,
Мов погодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподiваної волi...

Вiдчув, що дух йому забило гнiвом та хвилюванням. Вiдкинувся на спинку, стомлено заплющив очi... Й знов стрепенувся, вгледiвши царя Миколу, нiби вiн знову був на святi у Петергофi... Погана яблуня не родить добрих яблук!..

Вона заснула:, цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собi небога
До суду божого страшного!

Хвилюючись, перечитав написане, промацав кожну думку i кожне слово... Добре!.. Лише кiнця немає, завис i жде... Хiба що так...

А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та вiзантiйство прославлять,
Та й бiльше, бачиться, нiчого.

Поклав перо i знову перечитав. Аж мурашки йому пробiгли спиною... Коли цей вiрш потрапить до Долгорукова, всесильний шеф жандармiв од злостi лусне!.. Спершу тебе розчавить чоботом за те, що знов, невдячний, "дерзнул" перо пiднести на вiнценосцiв!.. Правда... Зiтруть на порох... Хоч не показуй друзям - перелякаються... Єдиний, хто зрадiє цьому його творiнню, Микола Чернишевський!..
Заклеїв лист i написав адресу. Сховавши вiрш до шухляди, узяв конверт i зiйшов униз; озувся, вдягся... Думка була ще там, витала довкiл новонародженого його дитяти...
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить!..
Взяв шапку, мить постояв у нерiшучостi й пiшов нагору сходами. Згорнувши аркуш з вiршем, встромив у чобiт. Звичка, яку нажив вiн в Орськiй, ще знадобиться, стане йому в пригодi. Казарма й тут, країна вся - казарма!.. Хоча фельдфебель iнший, та барабан лишився той же, й "тягни носок!"' лунає дзвiнко й грiзно, як i лунав!..
У Петропавловськiй пробило десять чи одинадцять. Десi деренчала шибка. Напевно, знявся вiтер... Двором пробiгло двоє, долинув смiх... Хтось, мабуть, iз художникiв, що маютi тут майстернi чи тут живуть... I вiн колись був молодим... Тi що колись - два роки тому мiг написать "я не нездужав нiвроку"! А нинi... Лежить, немов пiдбитий птах, тамує бiл у грудях, i бореться з самотиною, з темрявою, з передчуттям ще бiльших бiд... Вiн завжди жив на людях i завжди прагнув трошки побуть самому, вслухатися в своє єство i не пiдозрював, що є на свiтi мука самотини. Щоправда, вже в триклятiм Третiм вiддiлi вiдчув її холодний подих. Та був тодi здоровий i молодий, та мав ще свiжi спогади про Україну, з якої вихром вихопили його жандарми... Боже, чи то йому ще доведеться на нiй пожить, повеселити-печальний зiр красою її степiв, долин та гiр, блакиттю її Днiпра!..
Тодi, два роки тому, вiн затужив, заплакав серцем змученим за рiдним краєм!.. Мабуть, нема людинi щастя на чужинi... Народ, земля, якi дали тобi життя i душу, притягують, немов магнiт, тривожать, спонукують до вороття, i вiдстань тут безсила... А ще коли у душу, спраглу й зболену, дихне весна, всмiхнеться сонце з неба й заграє марш веселий, дзвiнкий капiж!..
...Провiвши Айру Олдрiджа, - мiнiстр двора не побажав продовжити iз ним контракт, - Тарас ще дужче засумував. Де б не ходив, що б не робив, ввижалася йому дорога, конi, що вiдмiряють ногами шлях... Надворi трiщав мороз, вихрили бiлi вiхоли, а вiн крiзь них виразно бачив садки в цвiту, ошатнi бiлi хати... Неначе там, на Українi його далекiй, завжди була весна... Воiстину i дим вiтчизни нам солодкий i приємний!..
Уранцi Федiр йому подав цидулку вiд Карташевської, принесену її слугою.
"Батьку! Прийдiть до нас - та неодмiнно! - сьогоднi ввечерi. Не пожалкуєте! Варвара К."
Бiда йому, та й годi. Вже ледь не рiк, як вiн у Петербурзi, а й досi ще гостює то тут, то там. По ресторанах його вiтають радо, бо вiн туди з'являється щоразу з кимось iншим, так нiби водить до них навмисне своїх численних приятелiв та шанувальникiв. Комусь прибуток з того, а вiн лиш гає безцiнний час...
Поклав цидулку й взявся до дошки, де вже вимальовувалося чудове трiо Соколова, що мало назву "Приятелi". Вже чувся досить впевнено у цiй важкiй роботi, i справа йшла коли й не зовсiм весело, то хоч принаймнi споро, без мук учнiвства. Господи, як славно бути майстром, творцем нового!..
Втягнув повiтря носом. I що воно так по-весняному приємно пахне серед кислот, з якими вiн працює над акватинтою?... А-а, це послання Варвари Якiвни!.. Який сюрприз сьогоднi приготувала вона йому? Земляк якийсь, напевно, iз меценатствуючих... Або вдовичка-панi, яка не проти того, щоб ощасливити його особу нинi, прiсно, i... далi видно буде!.. Вiн каже їм, Варварi й Олександрi, що вiзьме тiльки наймичку, - не вiрять, знай пiдшукують йому iз пань. I смiх, i грiх!.. Нi, треба таки пiти. Тим паче, вже увечерi, пiсля трудiв... У домi Карташевських збираються цiкавi люди, i вiн там вже давненько свiй чоловiк, приходить без попереджень, як до рiднi. Буває, що у потребi, коли немає за що купити щось на обiд. На жаль, i тут нестача грошей, злиднi над ним весь час звисають, як чорна хмара... Добре, що вiн сюди приїхав сам, не одружився в Нижньому! Нещасний був би... Може, колись Андрiй у Переяславi i правду йому сказав, що лiпше жити весь вiк бурлакою... Коли б не ця самотина!.. Вдень ще сяк-так, а нiч прийде, навалиться на тiло й душу темрявою - хоч вовком вий... Це поки вiн здоровий. А занедужає, не приведи господь, та зляже... Тодi бiда!..
Прогнав зусиллям волi сумнi думки i, щоб вони до нього не повернулися, устав з-за столу, вийшов у коридор i попросив, щоб Федiр зiгрiв для нього чаю та щось купив на снiдання. Увечерi причепурився, вдягнув свiй фрак - Варвара каже: треба! - й пiшов на мiст через Неву. Не гаявся, бо йти таки далеко - аж за Фонтанку й Загородний проспект. На вiзника не мав полтини. Можна було б позичити, та вже i так старий вояка Федiр бурчить на нього... Благо, водохреснi морози зменшилися, i йти було приємно. Мiг заразом помилуватись мiстом, бо тиждень весь трудився денно й нiчно над "Приятелями" за Соколовим. Вибрав картину цю, бо в нiй показано його народ, важку, тужливу пiсню... Сидять i так спiвають, що бачиш душу їхню, яка нуртує, прагне на волю й простiр, нiби рiка пiд льодом...
Вже за Фонтанкою де взявся вiтер, лапатий снiг. Слiпило очi, вуса пообмерзали... Господи, хоча б за чимось путнiм iшов сюди!..
Його давно чекали. Не встиг торкнутись дзвоника, як вiдчинились дверi, й сама Варвара Якiвна в усiй своїй звабливостi метнулася допомагати йому виборсуватися з-пiд снiгу й одягу.
- Чи ви, бува, не перекинулися з саньми у снiг? - заохкала.
- Я чоловiк обачливий - йшов пiшака.
- Аж з-за Неви, з Васильввського?!
- Весь день сидiв. Дай, думаю, пройдуся трохи...
- Знала б, прислала б коней!
- Дякую... Дiстав хустину, витер лице, чоло. А вуса мусив вимочити, чим розсмiшив Варвару.
- Чого так тихо в залi? Нема нiкого? Свiтиться...
- Ждуть вас.
- Мене? - стенув плечима. - Здається, я сьогоднi не iменинник...
- Хто зна, хто зна... - всмiхнулася. Взяла його за лiкоть i повела.
У залi справдi досить було людей. Знайомi й незнайомi.
- Добривечiр! - вклонився всiм. Кулiш чогось скривився. А Бiлозерський поспiшно встав.
- Григоровичу, дозвольте вам представити, - промовила Варвара Якiвна, - вам добре знану панi Марiю Олександрiвну!
Йому назустрiч рушила геть молода, прегарна жiнка й сказала тихо:
- Здрастуйте... Я так давно чекала на мить оцю!.. Тарас знiтився. Хто вона?.. I раптом вгледiв на мармурово-бiлiй її руцi браслет, який улiтку вони купили в складчину, i вiн послав Марку Вовчку...
- Марiя?! Донечка моя єдина!.. Забувши про етикет, обняв її, поцiлував.
- Допався... - протяг Кулiш.
- Глянь, Паньку, яка у мене доня! - радiв Тарас. - Я знав, що дуже гарна. Та щоб така-а!.. Марiя тихо плакала. Всмiхаючись, ковтала сльози радостi.
- Дозвольте й нам... - несмiливо озвався басом ставний чорнявий чоловiк.
- Панас, напевно?
- Вирiс? - всмiхнувся той оксамитове. Тарас обняв товариша по тiй бiдi, що впала на них у сорок сьомому.
- То це з-за тебе ми всi страждали? - пожартував. Маркевич звiв широкi чорнi брови:
- Не розумiю...
- Нас узяли, щоб вислати тебе в Орел, аби тобi спiймалася оця жар-птиця!.. - глянув у бiк Марiї.
- Я ж не просився, - збагнув Маркевич. - Бiбiков...
- Дiзнайся вiн, яку цим вчинком користь принiс культурi нашiй, вдавився б нишком!
- А хто, хто перший видрукував оповiдання Марка Вовчка? - пiдбiг Кулiш.
- Ти, Паньку, й дяка тобi за це.
- А кажуть, що ти її хрещений батько!..
- Справдi... - зiтхнув Тарас.
- Якби не ви, не вашi твори тобто, - прийшла йому па помiч Марiя Олександрiвна, - хто зна, чи я взялася б за перо. Ви розбудили в менi любов до ближнього й жагу творити, словом обороняти людей простих, нещасних!
- Це те, про що найдужче благав я в бога, бродячи поза Уралом, - сказав Тарас. - I виблагав! Почув-таки i зжалився над нашим краєм...
- Послухаєш твоєї мови, - сказав Кулiш ображено, - то може здатися, що до появи Марка Вовчка нiхто i пальцем не ворухнув...
- Твої "Записки" славнi, i "Чорна рада"... Тiльки так, як вона, ця мила й мужня жiнка, нiхто не змiг, - чи не посмiв! - розкрити всю ганебнiсть рабства, витягнути на бiлий свiт панiв-тиранiв.
- Що не зроблю, то все на власну голову... - зiтхнув Кулiш, жартуючи. Щоправда, в тому жартi було гiркоти бiльше, анiж веселостi. - Коли б знаття...
- То й книжки не друкував би? - спитав Тарас, вiдчувши, що це вже щира правда.
- Гадаєш, я не дбаю про наш розвiй, про долю України?... - нахмурився Пантелеймон. I стало раптом тихо.
- Ну, що там дiється на Українi? - не витримав Тарас мовчання.
- Всi волi ждуть, - сказав Маркевич.
- Народ, мов тiсто, бродить, - пiдтримала його Марiя. - Як не дадуть...
- То сам вiзьме! - рубнув Тарас рукою. - Колись це ж мусить статися!..
- Цар волю дасть, - примирливо сказав Кулiш. - Вiн не такий, як Миколай...
- Ат, всi вони!.. - почав Тарас i спохватився. Варвара Якiвна його просила якось, щоб вiн в її салонi утримувався вiд слiв, що всiм завдати можуть лиха. - Помазаники господнi...
- Ви не були ще, батьку, на Українi, вiдколи?..
- Нi, Марiє, не випускають звiдси. На рiк взяли пiдписку про мiй невиїзд... Пiшки уже пiшов би!..
- Як вам живеться тут? Коли читатимемо новий "Кобзар"?
- Та, мабуть, як свисне рак.. Тягають по комiтетах. Пiвроку вже...
- Невесело... - сказав Маркевич.
- I все ж - на волi!
- Страшно було в солдатах? Це ж десять лiт!..
- Жахливий сон... А як то тим, що служать всi двадцять п'ять! - з журбою сказав Тарас. - Нещаснi люди, каторжники казарм i муштри... Це ще один смертельний грiх володарiв!.. Пардон, Варваро Якiвно, не буду бiльше...
- Можна прийти до вас, поглянути, як ви живете? - спитала лагiдно Марiя Олександрiвна.
- Зробiть таку велику ласку, - приклав до серця руку. - Хоч там немає, власне, й на що дивитися...
- Гнiздо орла, в яке ходитимуть колись на прощу люди... - сказав Василь Михайлович, що досi мовчки слухав.
- А що, вiн правду мовить, - пiдтримала його сестра Олександра i глянула на чоловiка. Кулiш скривився.
- Може, ми заспiваєм лiпше? - гукнув Тарас, не знаючи, як повестися у цiй пригодi.
- "Зiроньку"! - ступила до нього панi Олександра, згадавши, певно, як вiн навчав її цiєї пiснi пiд час весiлля. - Знаєте, як вiн спiває!..
Тарас обняв її за плечi, дав тон, примружився, мов поринаючи у дивний свiт, i заспiвав, засумував за милим рiдним краєм:
Ой i зiйди, зiйди, ти зiронько вечiрняя,
Ой i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!..
...Коли прийшов Микешин i сповiстив, запрошуючи, що в нього нинi на iменинах будуть Марко Вовчок й Тургенєв, Тарас зрадiв i водночас злякався. Нi, не Тургенєва, що вже давно, вiдчув Тарас, шукав нагоди з ним познайомитися, а сам себе, точнiше, нової зустрiчi з цiєю диво-жiнкою. Так, i його, як мовиться, не оминула чаша сiя!.. Єдине, чим вiдрiзнявся вiд Кулiша й Тургенєва, що не ходив слiдом за нею, не набридав, ба, навiть не натякнув Марiї Олександрiвнi на свiй трагiкомiчний душевний стан. Комiчним було його приєднання до сонму залицяльникiв, якi обсiли його чарiвну доню i послiдовницю. А те, що вiн зустрiв - нарештi! - жiнку, яку шукав даремно усе життя, було його трагедiєю. Зустрiв уже чужою, дружиною старого друга, матiр'ю його дитини!... А бог же - був упевнений - створив її для нього i не послав йому її в покуту за слово правди, мовлене в поривi гнiву й вiдчаю!.. Тепер їх звiв, знущаючись, показуючи свою всесильнiсть... Чи для спокуси, господи? Щоб розтоптать, принизити людину в ньому й на смiх перетворити поета в звiра, рикаючого на лiсовiй галявинi в чеканнi змаги з iншим таким же звiром!..
Годинник вже показував фатальний час, а вiн сидiв, замислившись, бiля своїх готових майже "Приятелiв". Не працював, боровся сам з собою, аби прийти в майстерню, куди збираються сьогоднi друзi з нагоди дня народження Михайла Йосиповича Микешина, людиною, а не оленем... I досi чув, хоча минуло вже днiв п'ятнадцять, її ходу, її ласкаву мову в цих непривiтних стiнах... Вона прийшла iз Опанасом, дивилася, як гравiрує, як пригощає гостей наливкою, що земляки прислали йому з Борзни, i як читає вiршi, написанi ще на засланнi... Чарiвна, звабна, мудра!.. Хоч вiн тому противився, зiйшла нагору, глянула й зiтхнула важко. Певно, їй не сподобалася його майстерня-келiя, його спартанське житло. А може?.. Нi! Про це не смiй i думати!..
Вже пiвгодини його там ждуть. Подумають, що загордився, увiрував у тi слова, що кажуть йому цiнителi його таланту... Спершу йому було це - нiби червневий дощ на висохлу вiд спеки землю, потiм вiдчув незручнiсть, нинi ж уже ледь терпить, вiдаючи, що людям дуже хочеться, щоб рiдне слово, мовлене його вустами, линуло по всiй землi. Прокинулися!..
Рiшуче встав, пiшов нагору перевдягатись. I тут, коли побачив перо й папiр, схотiлося хтозна-чому вручить Марiї Олександрiвнi написаний про неї вiрш. На згадку про першу їхню зустрiч!
Сiв, вивiв крупно "Марку Вовчку. На спомин 24 сiчня 1859 року" й переписав дрiбними. Поставив дату, пiдпис i рвучко встав. Тепер вiн може смiливо йти. Вiрш був отим чарiвним колом, що вiддiляло його надiйно од всiх спокус.
Його зустрiли докорами. Не жарт - годину ждали.
- Спокутую свою провину, - сказав, вiтаючись найперш iз винуватцем поважного цього зiбрання.
- Чим i коли? - спитав Микешин коротко. Тут пiдiйшла Марiя, i вiн не встиг вiдповiсти.
- Добридень, - вклонився їй, взяв подану привiтно руку й, нагнувшись, гречно поцiлував.
- Ми, вас ждучи, оглянули скульптури i малюнки, - мовила без тiнi докору чи невдоволення.
- I як?
- Чудовi просто!
- Справдi, вiн молодець..
- Я знудилася в тому Немировi й тепер вбираю в себе мистецький свiт, неначе губка воду... О! Я ж хотiла вас познайомити!..
Оглянулася i пiдвела його до вишукано одягненого довгобразого стрункого пана.
- Оце Iван Сергiйович, а це Тарас Шевченко, - всмiхнулася ясним весняним сонечком.
- Тургенєв, - стис Тарасу руку Iван Сергiйович. - Менi приємно вельми.
- Менi також.
- Про вас я чув багато, i все хороше...
- I я про вас. Микола Чернишевський... Iван Сергiйович враз спохмурнiв:
- Вiн надто нетерплячий i запальний. Ви знаєте, я вiдiйшов останнiм часом вiд "Современника".
- А жаль...
- Вони вас втягнуть в якусь бiду. Ви б краще побереглись. Я чув, що й так вам перепало...
- Дивно, - сказав Тарас, роздумуючи уголос. - Гадав, що ви не марно колись сидiли на гауптвахтi... Iван Сергiйович почервонiв.
- Є шлях прямий, а є в обхiд - мета ж одна, - промовив, беручи в свiдки Марiю Олександрiвну.
- Йдучи в обхiд, забути можна i про мету. Чи заблукати на манiвцях, - сказав Тарас.
- У мене добра пам'ять, - не залишився в боргу Iван Сергiйович.
- Панове, скiльки можна менi чекати, щоб привiтатись iз земляком! - втрутилась саме вчасно Варвара Якiвна, що теж прийшла здоровити хоч молодого, та вже вiдомого в мистецьких колах скульптора.
- Пробачте! Ми тут трошки погомонiли... - сказав Тарас.
- Я чув, у вас збираються цiкавi люди... - озвався i Тургенєв.
- О, ми були б щасливi прийняти вас!
- Спасибi, - вклонився вiн. - Прийду обов'язково. Марiя Олександрiвна покаже менi дорогу...
Марiя зашарiлася i стала ще гарнiшою. Варвара це помiтила, зiтхнула скрушно. Досi вона була окрасою громади українцiв, якi жили в Санкт-Петербурзi. У кожного своя бiда - Тарас вловив ласкавий довгий погляд, яким осяяв доню його Тургенєв, i спалахнув. Щоправда, тiльки внутрiшньо, не давши ревностi явити свiту, людям його чуття. Звичайно, будь вiн батьком не по перу, а справжнiм!..
- Я теж хотiв би внести свою посильну лепту в становлення культури й мови вашої. Народ ваш нiжний, мужнiй, вiн заслуговує на кращу долю, - сказав йому тим часом Iван Сергiйович. - Дружити можна з рiвним, а не з пiдлеглим.
- I Чернишевський вважав так.
- Не згадуйте менi про нього!.. Я маю власну думку i власний шлях...
Микешин принiс вино у келихах.
- Прошу, панове! Вибачте, що так, на скору руку...
- Оскiльки ви ще не жонатий, сам бог велiв приймати гостей у стилi а lа hаtе, - утiшила його Варвара Якiвна. - Це ж скiльки вам?
- Двадцять чотири...
- I вже сягнули таких вершин!.. Григоровичу, а ви в свої двадцять чотири вже ким були? - спитала у Тараса, не вiдаючи, як нетактовно чинить.
- Був крiпаком.
- Пробачте... - зашарiлася.
- Я не зрiкаюся страшних тих днiв, - сказав Тарас. - Вони завжди зi мною. Як оберiг од всiх спокус...
- Так, ви поет народний, - озвався й Iван Сергiйович.
- Це зле?
- Вважаю, що навпаки - велика честь! Ми тiльки-тiльки прагнемо, а ви - одразу, з перших своїх рядкiв...
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами!
Нащо стали на паперi
Сумними рядами?..
Чудово! Й так пророче... Цензура ще не дозволила новий "Кобзар"?
- Не знаю, чи й дiждуся... Головiн менi пiдпакостив тим виданням[12]. Гукали в Третiй вiддiл й питали, як потрапили мої "злочиннi" вiршi до нього в Лейпцiг...
- О tempora, o mores[13], як мовили у давнину!.. - гукнув Микешин.
- Часи жандармськi, звичаї самодержавнi, - сказав Тарас. Варвара аж звинулася i вiдiйшла.
- Михайло, будь здоровий! - пiднiс Тарас свiй келих. - Живи й твори, мiй соколе, та так, щоб славна була тобою вся Бiла Русь!
- Спасибi. Я постараюсь, батьку... Як випили, заговорили про молодих, про те, що тьма царизму не владна вже над душами нових людей.
- Iсторiя це вам не рак, назад не йде, - обняв Тарас Михайла.
- Всього бува... - сказав Iван Сергiйович.
- То тiльки так здається, що повторилося добро чи зло. Насправдi ж людство рухається лише вперед, i руховi тому нiколи немає впину...
Тарас замовк, й нiхто йому не заперечив.
- Ви прочитали б нам щось з нового, - тихо сказав Тургенєв.
- А чим збиравсь покутувати своє запiзнення? - спитав Михайло.
- Вiршем. Таки новим... Присвяченим Марку Вовчку. Дозволиш, доню?
- Що ви! Хiба я варта... Господи!.. Дiстав з кишенi аркуш i розгорнув.
- На спомин про нашу першу зустрiч... Михайле, вже менi пробач... - Передихнув i став читать хвилюючись:

Недавно я поза Уралом,
Блукав i господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;
I виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
I обличителя жестоких
Людей неситих. Свiте мiй!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Свiти на мене, i огрiй,
I оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє. I оживу,
I думу вольную на волю
Iз домовини воззову.
I думу вольную... О доле!
Пророче наш! Моя ти доне!
Твоєю думу назову.

Замовк. I довго-довго стояла мертва тиша... Подав Марiї аркуш. Вона взяла навпомацки, бо сльози вщерть наповнили її великi й гарнi до болю очi...
- Вибачте... Я мушу йти... - промовив, вiдчувши враз, що серце його не витримає цього прощання...
...З весною, з першим дощиком прийшла журба. Майстерня йому тiсною стала, немов зробилась меншою, i щось тягло в широкий свiт, на простiр, пiд небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна козацька кров. Весна - час сiяння i час походiв... Тут вiн даремно марнує вiк, якого вже лишилося так небагато. Вiршi, що написав, - чотири за цiлий рiк! - офорти, - кiлька вдалих! - мiзерна частка працi, яку мав намiр виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна муза чекає теж хтозна-чого... А ще - ця клята самотина!.. Є в нього друзi, щирi його прихильники, i все ж вiн сам. Людинi треба мати свою сiм'ю, постiйне коло рiдних, близьких людей, якi в бiдi i в щастi не вiдiйдуть, роздiлять усе з тобою порiвну...
Як вийшов з Академiї, вдихнув п'янкого вiтру, що пах уже корою i талим снiгом, - аж голова запаморочилася... Постояв трохи, слухаючи той дивний стан, i рушив понад Невою. Сфiнкси були ще в бiлiй паморозi. Можливо, з того боку, де зрiдка грiє сонце, вони уже й повiдтавали, а тут промерзлий камiнь ще мiцно спав. Нева також була закута кригою; чорнiлiї лиш промоїни на бистринi... А там уже, напевно, сiють, на Українi, в його селi!.. Рiлля лиснить, парує, i нею ходять чорнi, як нiч, граки, вишукують собi поживу... А в небi дзвонять жайворонки!.. Нi, треба було таки поїхати через Кубань та Україну!.. Вернули б звiдкись у Оренбург. Не скрiзь же так йому щастило б на полiцмейстерiв, як пощастило в Нижньому...
Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку невську далеч, так нiби в нiй був вихiд iз лабiринту мiста, що дужче й дужче його гнiтив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподiванням на кращi днi, мiг не зважать на прикрощi та безгрошiв'я, що почалося вже восени.
Тепер вiдчув: терпiнню приходить край. Якщо найближчим часом не дасть цензура дозволу на видання його поезiй i вiн не зможе взяти хоч трохи грошей у видавця, - не матиме за що купити хлiба та чаю фунт...
Зiтхнув, поправив шапку i рушив далi. Мусить десь пообiдати. Так, ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно їв... А втiм, якщо так просите...
Всмiхаючись своїм думкам, - ще не сприймав трагiчно обсiлих злиднiв, - спинився бiля Вершника й згадав, як вiн уперше його побачив... Коли б не йшов тут, з далечi прожитих лiт зринає той щасливий день прилучення до Петербурга i той юнак, що жадiбно вбирав очима мiсто своєї долi-Набережною летiли сани. Снiгу було ще досить, хоч вiн пiдтав иа сонцi i потемнiв. Зимовий вже де-не-де вiдсяював вогнями вiкон... Гнiздо царiв!.. Найбiльша скверна, серце самодержавства... Дали йому, нарештi, дозвiл на Ермiтаж - вiдвiдувати i працювати. Рiк добивався!.. Мабуть, усе могуття, влади спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив i берегти, яко зiницю ока, саму себе!.. Одвiчний ворог поступу, його гальмо...
Семена вiн не застав. Обоє у театрi. Тому побрiв до Вознесенського проспекту, де жив Кулiш. Панько навряд чи вдома... Його нечистий крутить довкiл Марiї. Просто якась напасть! Хоча б не з'їхав з глузду... Жаль Олександри, змучилася до краю з ним... А пара ж яка була!.. На щастя, - що то злиднi! - прийшов якраз учасно.
- О, теща ваша ще десь пiдстрибує! - гукнула Олександра. - За стiл зiбрались саме...
Нiчого їй не сказав. Роздягся, сiв до столу. Бiля стiльця господаря, що залишився вiльним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмiв, не стало духу.
Згодом, коли обiд скiнчився, вона сама торкнулася цiєї рани.
- .Так i живу... - зiтхнула. - Не жiнка i не вдова... Як вовкулака, бродить по Петербургу...
- Може, менi про це погомонiти з Пантелеймоном? - спитав Тарас. - Оскiльки був боярином...
- Ви ж знаєте його, Тарасе. Зашкодить тiльки, - схлипнула. - Може, вiн переграє, втишиться... Я чула, що Маркевичi збираються кудись майнути...
У грудях щось стенулося i залишилось лежати там шматочком льоду. Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга... Нi, вiн не бiгав, не набридав. Радiв, що є вона десь тут, неподалiк, що можна її зустрiти, що час вiд часу його убога келiя осяюється її небеським сяйвом, i потiм довго чується йому i шерех сукнi, i голос, що розказує мiськi смiшнi новини й свої домашнi та творчi клопоти...
- Ви щось сказали? Знаєте, я нинi стала якась така... Щось мовлять, а я не чую... З горя писати навiть розпочала...
- О! Може, з цього пива дiждемось дива, - радо вхопивсь Тарас за соломинку. - Я ще тодi, в Мотронiвцi, вiдчув, що ви не просто гарна й розумна дiвчина... Якби ви знали, серденько, як я тодi позаздрив Пантелеймону!..
- Справдi? - засяяла крiзь сльози тиха усмiшка.
- Ось хрест святий!
- Треба було сказати про те менi... То, може б, я... Для мене ви були що бог!..
- Боги не крадуть чужих невiст... А вкравши, стають простими смертними...
- Нi, ви щасливим стали б!
- Я став солдатом, серденько... На десять лiт...
- На нас усiх лежить якесь прокляття!
- Самодержавство йому iм'я.
Помовчали. Тарас давно помiтив, що Олександра враз замикалася, вiдсторонялась нiби, коли торкались тем полiтичних. Може, це в неї ще вiдтодi, як розлучили її з Паньком жандарми уже на другiм мiсяцi по весiллi...
- Я геть забула про лист Марусi Максимович! - озвалась раптом господиня. - Вона й про вас там каже... Пiшла в свою кiмнату й принесла аркуш, списаний йому знайомим почерком.
Узяв iз впалим серцем. Можливо, в нього вже є своя княгиня?..
- Читайте тут.
Як завжди, нiчого певного. Все словеса, обiцянки та ледве-ледве вловне незадоволення його бажанням взяти собi просту селянку.
- Їхатимете, вiзьмiть мене з собою на Україну...
- А що Панько?
- Вiн, певно, i не помiтить...
- Ой закричить: "Грабують! Пробi!" - сказав Тарас. - А може, менi до вас позалицятися, щоб вiн тримався хати й своєї жiнки?
- Кепкуєте! А я гадала...
- Вибачте. Невдало, видно, пожартував... - знiтився. - Сидиш один в майстернi... Гаразд. Як буду їхати, то вам скажу.
- Спасибi!
- Хто знає ще, чи пустять мене туди, чи буде за що поїхати...
- Таки лежить прокляття...
- Брила неволi царської, духовне рабство лежить на нас! А ще - людська байдужiсть, душевний сон, - аж, може, надто рiзко сказав Тарас. Пiдвiвся. - Пiду вже, мабуть... Дякую вам за обiд!
- Нема за що.
- Е-е, не кажiть! Порою хлiба кусень дорожчий учти пишної у ресторанi...
- Чи ви, бува, Тарасе, не голодуєте? - нахмурила так мило брiвки.
- Ну, що ви! - не признався. - Я ж як-не-як поет, художник!..
- Треба вам одружитися.
- Немає з ким.
- Взяли б собi вдовицю. Щоб при достатках, гарна i молода. Щоб українка... У мене є вже й на прикметi...
- А скiльки в неї крiпацьких душ? - спитав Тарас.
- Та, певно, з двiстi.
- Чудово. Взяв би iз них Тараса за козачка... - скривився.
- Хороший пан - це благо i для селян...
- "Пан", Олександре! I цим уже все сказано... Маруся менi знайде у Прохорiвцi просту трудящу дiвчину, таку, як сам, i заживем!..
- Дай боже...
Вiн попрощався й вийшов у березневий вечiр. Пiдмерзло знову. Хрускав грудкастий снiг. Повiтря було лунке й прозоре. В небi яскрiли зорi. А мiсяць, мабуть, ще не зiйшов... Там, на Вкраїнi милiй, прокинулася б його сердешна муза, заговорила б на повний голос!.. Поет без краю рiдного, без мук i радощiв свого народу, без вiдчуття його плеча - пропаща сила!.. Що вiн тут зачерпне, по цих салонах панських?.. Чотири вiршi за цiлий рiк, рiк волi!.. Нi, треба, треба їхати!.. Вдихнути вiтру рiдного, послухать думи труднi своїх людей, припасти до джерела й напитись води живлющої... Не буде грошей, пiшки пiде додому. З села в село... Як в давнину ходили дяки вандровнi, як проходив усе життя Григорiй Сковорода... Добутись до України, а там уже!..
Спинився, бо сльози застували йому дорогу...
...Iшов на двiр поштовий, як на тортуру. Власне, вже попрощався вчора. Сьогоднi ж... Боже праведний, якби ж ти знав, як тяжко йому проводити її в цi мандри!.. Може, щось вiдчуває його душа... Чи просто зринув спогад про проводи до Рима Васi Штернберга, з яким вони нiколи вже не зустрiнуться?.. Вiдтодi вiн не полюбляє проводiв, розлук, прощань. У них щось е трагiчне... Марко Вовчок... Марiя... Його єдина доня... Єдиний син! Бо хто iз пишучих чоловiкiв зрiвнятись може з нею? Нема таких. У рiднiй лiтературi поети й белетристи здебiльшого спiвати люблять дискантом, пiд солов'я...
А треба вить совою, кричать орлом, щоб свiт почув, щоб моторошно вiд того стало свiтовi й щоб вiн жахнувся долею твого народу!..
Вони уже стояли бiля карети чи дилiжанса. Опанас, Марiя, малий Богдан... Побачили його i дружно пiшли назустрiч, Мабуть, рушають хутко.
- Ну, слава богу, встигли! - гукнув Маркевич.
- Чогось менi так тяжко... - сказав Тарас. - Неначе оце навiки...
- Ну що ви! Я приїду чи ви до мене, в Дрезден... - озвалася Марiя весело.
- Вам, справдi, треба глянуть на заграницю, - пiдтримав її Маркевич, що сам не їхав, а проводжав лиш до застави, - Щоб бачити i далi, й глибше...
- Еге, еге... Та хоч би мене пустили на Україну... - зiтхнув Тарас.
- Питали?
- Боюсь. Та й грошей iще нема.
- Цензура не "соизволила"?
- Мовчить...
Марiя так уважно й глибоко так вдивлялася в його лице, що вiн вiдчув, знiтився. Ой недарма, ой чує її душа!.. Заграв рiжок. Тривожний, немов подзвiн.
- Сiдати кличуть, - сказав, ураз заметушившись, Опанас. - Прощайтесь!
Тарас обняв Богданка. Поспiхом, бо той уже душею був у дилiжансi, в мандрах.
Марiя лишилась з ним вiч-на-вiч.
- Ну-у, що тобi сказати на добру путь... - озвався, мов з-пiд землi, ледь чуючи свої слова. - I там про нас не забувай... Вертайся, як тiльки зможеш, бо без свого народу немає нам звитяги, нема для чого на свiтi жить. Йди, як iдеш, не слухай тих, хто схоче збити тебе з дороги правди...
- Я не зiйду! Клянуся вам!
- Спасибi.
- Менi вже час... Прощайте!
Вгорнула в бiлi руки його знiмiлу голову й поцiлувала врочисто в лоб. Приклалася, мов до iкони!..
Обняв i чоломкнув смачно, щоб пам'ятала, що вiн жива людина, а не якiсь там мощi чи дух святий.
Марiя, скiльки й видно було, махала йому з вiкна.
Побрiв поволi вулицею, яка вела на набережну Неви. Вода його втiшала, настроювала на фiлософський, розважний лад. Був сам не свiй. Так, нiби з нього вийняли й повезли серце... Бачив її великi, виповненi сльозами очi, й тi сльози тихо скапували йому на душу... Вася йому всмiхався з палуби... Й не повернувся!..
- Побережись!!
Сахнувся аж до стiни. Одне це кляте "побережись!" його виводить iз рiвноваги. Нiби весь час йому нагадує недремне царське око, щоб був обачний, тихий... Добереглись!.. Здається, далi нiкуди!..
Нева текла, велична, бiло-чорна - мов королiвська мантiя...
Знав, розумiв, що то вода й крижини, а все ж не мiг дивитися на цю "державну" рiчку. Оскiльки мав роботу, примусив себе облишити, сумнi думки й пiти на мiст. Олiєю писав портрет, який йому замовив прямий нащадок Кочубея, що з Iскрою колись давно послали суплiку царю Петру про чорну зраду гетьмана. Завдаток взяв на фарби та прожиття, тепер трудись, небоже, малюй невдатну голову, яку зрубали... таки ж за вiрнопiдданство! Й таке бува. З царями жарти кепськi...
Сонце уже мостилось на нiч. Мiст парував, нагрiтий, немов димiв. Над ним стояв серпанок, в якому все заломлювалося, змiщалось, грало хвилями... Марiя вже, мабуть, десь за мiстом, вже чує пiсню жайворонка, струмочкiв спiв... Напевно, по тiй дорозi їхатиме, якою вiн колись прийшов етапом до Петербурга, зимою, в драних чоботах... Бр-р! Страшно згадувати, а як було те пережити!.. Етапом його водили двiчi: iз Вiльна у Петербург та з Оренбурга в Орську. Не так уже й багато, як для iмперiї, де кожне слово правди - державний злочин... Возили ще казенним коштом, як благородного. I все бiгом, мов на пожежу... Скiльки даремно грошей витратили! А їх добуто працею, солоним потом...
- Господи, вiн тут стоїть, милується собi Невою, а я гасай, розшукуй! - почув знайомий голос. Микешин бiг до нього вiд Академiї.
- Знов щось горить, кудись потрiбно їхати? - спитав, iще в полонi своїх думок.
- Вас хоче бачити Федiр Петрович, вiце-президент! Де ви були?
- Якесь нагальне дiло?
- Звичайно!
- Може, волю дали селянам? Так нiби ще...
- Подати слiд прошення.
- Куди, про що?
Микешин схопив його за руку й потяг вiд сфiнксiв до Академiї.
- Сьогоднi Рада буде, й граф просить вас негайно дать прошення про те, щоб Рада вас удостоїла звання академiка гравiрування! - гукнув уже бiля дверей.
Ця новина його приємно вразила. Вiн не казав про те нiчого графовi, графинi теж не натякав. Звичайно ж, вона шепнула мужевi, що досить уже Шевченку поневiрятись нi в сих нi в тих... Ба, вiн жалiвся якось, що офiцiйно влада його вважає лиш вiдставним солдатом!.. Свята душа...
- Чого так спiшно? Треба ж було подумати та вiдiбрати краще з моїх робiт...
- Ми всi пiд богом ходимо, - сказав Микешин тихо. - I пiд царем... Боюсь, що граф пiзнiше не зможе вам вчинити такої ласки.
- Я чув плiтки, що графа жде вiдставка...
- На жаль, то щира правда. Сам граф сказав менi про це.
- Жаль...
- Царська воля!
В майстернi, поки Тарас роздягся, Микешин збiгав на антресолi й принiс папiр, перо та каламар.
- Менi писать? Чи ви самi?
- Сiдай пиши... Будь ласка... А я займусь офортами. Перебирав свої малюнки, зваленi в одну чималу купу на розi його робочого стола, й ставало йому невесело. Так мало, мало зроблено! Вiдклав "Святе сiмейство"... Жбурнув назад... Хiба оцей?.. Нiвроку! "Притча про робiтникiв на винограднику", за Рембрандтом...
- А що писати?
- Шапку вже начертав? Тодi пиши... Якби ж воно по-людськи!.. Язик зламати можна на цих крючках чиновницьких...
- Коли скiнчили ви Академiю?
- У сорок п'ятому.
- А що дасте на розгляд Ради?
- "Притчу про робiтникiв на винограднику" та... "Приятелiв" Соколова... - сказав Тарас невпевнено.
- Чудово! Я писатиму, а ви знайдiть вiдбитки, якi виразнiшi...
- А може?..
- Цих достатньо. Коли б я мiг утять такi!.. - пiдвiвся. - Прошу автограф, ваше благородiє!
Тарас проглянув (ловко!), вмочив перо i пiдписав: "Художник Т. Шевченко". Вгорi поставив дату: "16 квiтня 1859 р."
Микешин схопив папiр, офорти й побiг здавати: Рада уже збиралася.
Тарас же сiв, знеможений, на свiй диван. Церата була липка на ньому, аж нiби вогка. Дивно, пiсля повернення iз мiсць свого заслання не годен вiн хвилюватися, вирiшувати раптово щось. Йому стає вiд того млосно, серце кудись немов дiвається, лишаючи замiсто себе хоча й не сильний, але тупий, тягучий бiль. Не потурає своїй цiй слабостi - встає i йде на вулицю, де свiжий вiтер...
Звiвся, вдягнувся й вийшов. Сфiнкси хтозна-чого його тягли до себе. Може, тому, що тут колись прожив останнi свої хвилини рабства, чекаючи на час, призначений йому для щастя друзями i вчителями, а може, в них знаходив щось притаманне власнiй буремнiй долi. Вони також привезенi в Санкт-Петербург, i їм так само холодно пiд нежарким пiвнiчним сонцем... Правда, вони камiннi, мертвi... А втiм, що знаємо ми про природу свiту, про таїну його буття!..
Нева була вже iншою. Текла вже чорно-бiлою, бо криги стало менше... А на Вкраїнi, а на Днiпрi!..
Микешин не дав йому побути на Українi. Прийшов, став мовчки поряд.
- То що, вiдмовили? - спитав Тарас.
- Та нi... Визнали призначеним вас в академiки i задали програму на це звання... Вхопили шилом патоки!
- I це вже щось, - розважив його Тарас. - 3 солдатiв в академiки! Оце було б незвично. А так усе в порядку. Щоб "осознал" велику честь...
- Толстой також засмучений. "Не встиг, не встиг!.." - скрушається.
- Спасибi вам за вболiвання, - обняв Тарас Михайла. - Поїду на Україну!.. А там не має значення, хто я такий за чином.
- Хто зна, хто зна... - сказав Микешин журно. - Чин - це магiчна рiч! Принаймнi в нас, в iмперiї...
- Я маю чин - кобзарський, i для людей цього достатньо!
- А для жандармiв?
- Менi аби на Україну! А там уже, що бог дасть... - сказав Тарас. - Дихну, води нап'юсь Днiпрової i...
- Що?
- Не знаю... Буду знов сином волi, правди!..
- Щасливий ви... - сказав Микешин. - Маєте таку любов у серцi!..
...Ту першу добру звiстку йому принiс Михайло Лазаревський. Сам видавець Кожанчиков сказав йому, що цензор Палаузов схвалив рукопис "Поезiя Т. Шевченка. Том перший" i написав про це належний рапорт до комiтету.
- I що Дмитро Юхимович? - спитав Тарас.
- Сказав, що риба в сiтцi! Хоч зараз йди й бери завдаток.
- Справдi?
Для нього це були не грошi, а зустрiч з рiдним краєм. За них вiн мiг поїхати й прожити там до осенi чи й до зими!..
- Вiн знає, як ти прагнеш на Україну, - сказав Михайло лагiдно. I якось надто тихо.
Тарас хотiв спитати його про це, та пригадав, що тут виною не Лазаревський, а серце його натруджене, що не витримує раптових змiн i потрясiнь - чи добрi вони, чи злi... Сiв на дiван...
- О! Їхатиму через Орел, то зазирну до Федора, в його контору! - радо гукнув Тарас.
- Вiн жде давно, бо знає, що ти збираєшся...
- Дозволять менi поїхати? - спитав ураз, згадавши, що вiн пiд наглядом i що його вже рiк нiкуди не випускають iз Петербурга.
- Хтозна... Як Долгоруков скаже...
Тарас схопився з мiсця i заходив майстернею. Мов звiр у клiтцi. Доля його залежить од того, що спаде на думку шефу синьомундирих чи ще комусь!..
- Чого ото мордуєшся? - спинив його Михайло. - Може, нiщо й не стане на перешкодi. Вже рiк минув. Нiхто тебе не зачiпав...
- Забув про книжку в Лейпцiгу? Сам Долгоруков...
- Нiби ж ти їм довiв. Принаймнi бiльше не викликали у той вертеп...
- А книжка й досi ще у цензурi!
- Гадаєш, це не без жандармiв?
- У нас вони, куди не ткнись. Все обплели, обплутали й вичiкують, щоб ухопити чергову жертву!.. Михайло аж оглянувся, втягнув у плечi голову. Тараса це розвеселило.
- Тут кислота, шкiдливi рiзнi випари... Коли б сидiв десь хтось iз них, то неодмiнно чхнув би.
Всмiхнувшись нiяково, Михайло глянув скоса на мiдну дошку та причандалля, яким Тарас гравiрував, i мовив другу новину:
- Пантелеймон чкурнув таємно iз Петербурга...
- Я чув.
- А де з'явився, знаєш? У Дрезденi, бiля Марiї Олександрiвни!
- Вже так таки й бiля Марiї?
- Принаймнi в тому ж мiстi.
- Геть з глузду з'їхав чоловiк, - сказав Тарас. Йому було i жаль Панька, i прикро з того, що розпочате з розмахом таке потрiбне, корисне громадське дiло, як друкування, полишене на друкаря. Хоч Каменецький розумний, щирий i послiдовний в правдi, вiн без господаря, ким є Кулiш, мов кiнь стриножений...
- Кажу, пiду вже... - ледь-ледь торкнувся його руки Михайло.
- Дякую тобi за вiсть!
- То взяти у Кожанчикова для тебе грошi?
- Вiзьми, - мить повагавшись, сказав Тарас. - Без них менi не бути на Українi...
Коли Михайло вийшов, Тарас зiтхнув полегшено. Нарештi, прояснилося! Точнiше, є просвiток. Бо як не дасть князь Долгоруков дозволу, то й грошi не допоможуть йому здолати вiдстань мiж Петербургом i милим рiдним краєм, де вiн не був... дванадцять лiт!..
Побоювався йти до правлiння Академiї, бо ще не вiрив щастю, яке йому всмiхнулося, i все ж примусив себе вдягнутися належним чином, пригладить залишки колись густого чуба й вийти у коридор... I тут йому Зевес послав Меркурiя в особi Федора, що, посмiхаючись, подав листа.
- Пахтить приємно, - хмикнув. - Напевно, вiд мадами... Тарас тицьнув йому монету в руку, схопив конверт i надiрвав. Писала йому Маруся Максимович з Михайлової гори!
Хоч знов не дуже певно, та все ж, та все ж... Оженить вона його, знайде йому княгиню!..
Це додало рiшучостi, i вiн пiшов - ледь не побiг - до вiце-президента.
Граф вислухав його уважно, звелiв гукнути писаря i тут же продиктував листа до графа Адлерберга, мiнiстра двора його величностi...
Чекав п'ять днiв. Нi звуку! Так, нiби вкинули той лист Толстого не в канцелярiю мiнiстра, а в швидкоплиннi води рiки Неви. Вже й грошi давно були при ньому i зроблено давно запаси паперу, фарб та пензлiв, що знадобляться йому в чарiвних мандрах по Українi, яка прибралася весняним цвiтом, мов наречена, i жде його, а дозволу все не давали. Робота валилась з рук, книжок i то не мiг читати довго: вривалися гiркi думки, припущення, а то й смiливi замiри, що призвели б до хтозна-чого. Стримував себе, як мiг, гасив огонь обурення. А на Вкраїнi цвiли садки, i солов'ї витьохкували, i розливалися морями рiки, й плугатарi йшли за волами чорними масними борознами, i парубки з дiвчатами збирались вечорами бiля ставкiв, щоб упiзнати суджених i перелитися в солодкозвуку пiсню, пiднестись з нею духом над безпросвiтнiстю свого буття в неволi!..
Схопився з лiжка, де вiн лежав, повержений нудним, важким чеканням, жбурнув журнал, яким хотiв розважитись, i збiг униз. Постояв тут, сновидою пройшов вiд сходiв до вiкна й, не глянувши в убогий двiр, де тiльки-тiльки з'являлась брость на чорних ще деревах, пiшов назад. Спинився бiля ширми, що затуляла сходи, й на нiй, немов на полотнi, побачив синю воду, побрижену весняним рвiйним вiтром, зелено-жовту кручу, порослу купами дерев, кущiв i ген над ними - церкву iз чорними очима вiкон... Це ж Трахтемирiв!..
Видиво одразу щезло. Сiв на диван, схопив у руки голову, бажаючи побачить ще якусь картину з-над берегiв свого Днiпра, й уже не змiг. Була майстерня, тиха чиясь хода у коридорi й самотина... Не думав i не гадав, як прагнув у сум'яттi казарм, квартир, де надавали йому пристанище, побутi, хоч трохи на самотi, що цей омрiяний душевний стан бував таким страшним. Ще, може, якби мав право куди завгодно їхати i де завгодно жити, то гостро так не вiдчував би... Щось скоїлося iз ним - постарiв чи знемiгся, - що став таким нетерпеливим. Чиновники i зла недоля за десять рокiв служб .i його привчили ждати не днями - мiсяцями або й роками. А нинi... Може, вiдчув, що мало йому зосталось жити, що грiх тяжкий так марнувати днi золотi, осiннi днi?...
По-молодому звiвся i заходив майстернею. Примкнули йо на волi, обклали, наче звiра, в оцiй норi мисливцi од жандармерiї!.. Вiн мусить щось зробити, порвати пута, вирватись в широкий свiт!.. Пожде ще трохи й... Господи, невже i її твоя всеблага воля, невже i ти з жандармами твориш гвалтовнiсть душам своїх людей?.. Мовчиш, мовчиш?.. Бо соромно тобi зiзнатись, боже, у цiй ганьбi!.. Iсус, твiй син, пiшов на смерть за скривджених, а торжествують можнi, а той, хто був зневажений, ним i лишився, господи!..
Вiдчув, у серцi скупчилося вже стiльки болю, гнiву, щ може раптом вибухнути, немов ядро. Щось мав негайно вдiяти, порятуватись чимось!..
Оглянувшись i не знайшовши виходу, пiшов чимдуж нагор; i сiв за стiл. На вiршi не сподiвався, то хоч листа напише i в ньому виллє душу, вiддасть паперу частку своїх жалiв Чекаючи того дурного виду, чи паспорта, не вiдповiв Марусi що жде його, - а може, вже й не сама! - в гостину. Напише поки що все так, як є...
Узяв паперу аркуш, вмочив перо й, перш нiж писать, примружив очi й спробував її побачити перед собою... Не змiг. Самi лиш очi глянули на нього так, мов скрикнули, мої пропекли вогнем жагучим душу... Як у Москвi, коли вона спiвала йому пiснi народу, що їм обом був рiдний i дорогий... "Мiй любий, мiй єдиний друже! - почав писати, терпнучи пiд тим одвiчним поглядом. - Спасибi Вам, моє серденько, за Ваше щиреє, ласкавеє письмо. В той самий день, як я получив його, заходився клопотать о паспортi, та й досi ще не знаю, чи дадуть менi його, чи нi. - Задумався, згадав своє "велике сидiння" в Нижньому i рушив гнiвно далi: - Перше в столицю не пускали, а тепер з цiєї смердячої столицi не випускають. Доки вони будуть знущатись надо мною? Я не знаю, що менi робить i що почать. Утiкти хiба нищечком до Вас та, одружившiїся у Вас, i заховаться. Здається, що я так i зроблю..." Внизу почулись кроки та скрип дверей.
- Хто, хто в цiй хатi живе?! - гукнув бадьоро Честахiвський.
- Я, вовчик-братик! Заходь, завиємо з тобою вдвох!
- Нi, заспiваємо якоїсь, батьку, є новина! - збiг Честахiвський на антресолi. - Зустрiв мене пан Бiлозерський, котрий Василь Михайлович, i попросив покликать вас до нього, аби порадитись... Про що б ви думали? Та про... журнал!
- Про наш журнал? - схопився Тарас на ноги. - Таки одважився Василь на се святеє дiло!..
Обняв Грицька й поцiлував. За добру вiсть...
...Як не зрадiв, а не одразу побiг на поклик Бiлозерського. Вiддав листа на пошту i вже тодi, прогулюючись, пiшов у бiк Аптекарського провулку, де жив Василь... чи пак Василь Михайлович, як зауважив йому Кулiш... Стривай, а як же без Кулiша? Без Костомарова, що й досi ще в Саратовi, куди подався торiк у серпнi служити в комiтетi по звiльненню селян? А втiм, вiн має вже повернутися - його запрошено посiсти кафедру росiйської iсторiї у Петербурзькому унiверситетi. I вiтри повертають на круги свої! Микола знов професор, лише не в Києвi, а в Петербурзi... Тринадцять рокiв тому, також у травнi мiсяцi, вiн готувався стати на цю стезю... Якi вони були тодi гарячi та молодi!.. Так нiби й досi бачив Хрещатик, двiр iз садом, що у цвiту... Гуде бджола... Й на них iз Костомаровим спадає снiгом тихий вишневий цвiт... Тодi ото й сказав Микола про Товариство святих Кирила i Мефодiя... Були думки i про журнал, та в скорiм часi... Може, хоч нинi збудеться та заповiтна мрiя!..
Його зустрiла у передпокої Надiя Олександрiвна, дружина Бiлозерського.
- Ви зовсiм нас одцуралися, - сказала з милим докором. - Василь переживає...
- Дiла й журба, Надiйко! - розвiв Тарас руками. - Вам добре, ви родиною...
- То одружiться скоренько.
- Немає з ким... Ось вирвусь на Україну i там - нехай камiння з неба! - знайду свою княгиню.
- Ви, мабуть, вельми перебираєте?
- Та нiби й нi... Тут просто нема таких...
Василь не змiг дiждатись у кабiнетi, прибiг на голос.
- Правда? - спитав Тарас, вiтаючись.
- Ви про журнал?
- А то ж про що!
- Ходiмо до кабiнету, - нахмурив брови Василь Михайлович. - Розмова довга...
Вiн споважнiв, вiдколи вони не бачилися. А може, важне дiло наклало свою печать?..
Господар чемно сам вiдчинив дверi.
Iз крiсла пiдвiвся Чернишевський.
- Хiба не вiдаєш, де я живу?
- Не всiм потрiбно знати про нашi з вами зустрiчi...
- А я зрадiв, - втрутився Бiлозерський. - Сам бог послав його менi порадитись про наш журнал! Прошу, сiдайте. Надю! - гукнув. - Будь ласка, чаю!
- З ромом! - додав Тарас. - Якщо, звичайно, можна...
- Ви й досi любите вживати чай iз ромом? - спитав Василь Михайлович.
- Ти ж знаєш: я людина твердих i сталих переконань, - пожартував.
- Ви хоч про це жандармам не признавайтеся, - озвався Чернишевський.
- Колись їм так хотiлося оголосити мене п'яницею i волоцюгою, аби довести, що з хама, як не прагни, не буде пана, - сказав Тарас.
- Це на Фонтанцi, в Третьому?
- Попов старався, Дубельт...
- I що?
- Не вийшло. Мусили ковтать мене як автора пiдбурливе супротицарських вiршiв...
Принесли чай i пляшку з ромом.
- Налити? - тихо спитав Василь Михайлович.
- Хай трохи згодом, - сказав Тарас. - А то Микола, Гаврилiв син, подумає, що я люблю ром бiльше, нiж наш журнал майбутнiй...
- Скажу одразу, - мовив Василь врочисто, - це ваш журнал, Григоровичу, для вас iду я на цю голгофу!
- Голгофу? - глухо спитав Тарас.
- Дiстати дозвiл - мука, цензура буде все розглядати в лупу - страждання знов, з Паньком боротись тяжко, аби не збив на манiвцi - це вiчний бiй Давида i Голiафа!..
- Останнiй пункт - вузловий, - озвався Чернишевський. - Кулiш активний, впертий i не безправний в цьому трудному дiлi. Вiн буде гнуть своєї, вести журнал на хутiр i... на поразку. Бо хто в наш час захоче iти назад, тонути в етнографiзмi!
- У нас таких доволi, - сказав Тарас. - I в тому зло. Є люди, яким здається, нiби народ наш нiжно-мрiйний...
- Хiба ж i нi? - схопився Бiлозерський. - Та ви самi... у ваших творах!..
- Васю, - спинив його ласкаво. - Я ж не сказав, що це не правда. Правда. Але не вся. У нас тяжка iсторiя, полита кров'ю, вистелена кiстками... Й ворожими в тому числi!..
- Так, ваша правда... - втисся Василь у крiсло, немов хотiв сховатися од всiх майбутнiх клопотiв.
- Бачиш, журнал повинен кликати не тiльки до задумливостi та споглядання, а й до рiшучих дiй.
- Як кажуть, вам i карти в руки, - сказав Василь.
- Я все зроблю, що зможу. Проте цього замало. Важливий тон журналу, його загальний напрямок, мета, якої прагне i до якої кличе вiн передплатникiв...
- То, може б, ви взяли кермо? - спитав Василь. - Я вам би ревно допомагав...
- Нi, - встав Тарас. - Журнал з таким редактором у свiт нiхто не пустить. Як пустять же через недогляд, то враз прикриють. А друге, братiя пишуща наша - хто в лiс, а хто по дрова, їй треба час, щоб взяти правильний, єдиний тон. Я для такого дiла гарячий надто, а ти - якраз...
- Розумно i переконливо, - пiдтримав Чернишевський.
- А ваш журнал? - пручався Бiлозерський. - Некрасов же...
- Панаєвський! Ваш буде - Бiлозерський... Запала довга тиша. Напевно, Василевi не дуже грiло душу це порiвняння, оскiльки Петербургом ходили рiзнi бруднi плiтки про спiвредакторiв журналу "Современник".
- А чай прочах! - сказав Тарас, сьорбнувши з чашки. Василь хотiв гукнути, щоб замiнили, але Тарас його спинив:
- Зiгрiєм ромом, други. Холодний чай не так вганяє старих у пiт.
- Хоча й нема мiж нас старих, пристанемо на цю премудру думку, - сказав Василь.
- Пристанемо, - влив i собi в чай рому Чернишевський. - Ми, смертнi, мусим знати, що полюбляють пити великi нашi люди!
- Миколо, грiх вам буде...
- У правдi нема грiха. Це каже вам попович.
- То ви з духовних, а не з дворян? - спитав Тарас. - А я ж то бачу...
- Що? - .спохмурнiв.
- Свiй чоловiк!
- А я - не свiй? - образився Василь Михайлович.
- Василю, ти, мiй голубе, iз козакiв, що вибилися в якесь там панство. В тобi ще, слава богу, бунтує вiльний козацький дух, - утiшив його Тарас.
- Спасибi...
- Настане час, коли поряднi люди соромитимуться звання дворян, - сказав-подумав Чернишевський. - Цей клас вже так себе зганьбив, що не одмитися йому вовiки!..
- Ось як дадуть селянам волю, то все лихо забудеться, - сказав Василь Михайлович.
- Нi, перейде в нову, ще гiршу якiсть. Хто жив чужою працею, i далi нею житиме. Реформа не розв'яже цього гордiєвого вузла.
- Його рубати треба, - сказав Тарас. - Сокирою!
- Голос народу - голос божий, - пiдтримав Чернишевський. - Це розумiли ще старожитнi римляни.
- Де ж той народ? - оглянувся Василь Михайлович.
- Ось вiн - Тарас Шевченко, душа народу, згусток його найкращих якостей!..
- Миколо, грiх смiятися з простих людей... - скривився на те Тарас.
- Я не смiюсь.
- А про журнал забули! - гукнув Тарас, згадавши, чого прийшов. Коли його хвалили чи величали, чувся щоразу зле.
- За лiто все залагодимо, зберемо силу творчу i грошову, а восени почнемо дружно дiло, - сказав Василь Михайлович. - Дасте до першого числа журналу вiршiв?
- Вважай, що вже їх маєш. Марка Вовчка не омини!
- А кажете, що кепський з вас редактор.
- Ну ось, третина номера уже готова, та ще яка! - всмiхнувся Чернишевський.
- Кулiш щось дасть i Костомаров... - сказав Тарас.
- Вже ясно, що перша чарка не буде у вас колом. Про iншi можна думати. Та перш за все - добути треба дозвiл на видання! - встав Чернишевський. - Дякую. Менi вже час... Григоровичу, чи не змогли б пройтися зi мною трохи?
- Змогли б, - всмiхнувся на те Тарас. - "Для милого дружка й сережку из ушка". Здається, так в народi вашiм кажуть?
- I роблять так.
- Устами б вашими та пити мед, - нахмурився, згадавшiї Третiй вiддiл i конфiрмацiю.
- Я ж не сказав - жандарми, - вловив той настрiй Чернишевський. - В Орлових та Долгорукових теж є "дружки" i серед ваших землякiв.
- Це правда.
- Принести, може, чаю? - спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов.
- Нi. Ми йдемо. Спасибi, - сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрiйно: - Чудо!.. Вертаю з України, а в нас - журнал!.. Як у людей...
- Я трупом ляжу, а це зроблю, - врочисто й твердо мовив Василь Михайлович...
...Над Петербургом простерла крила тепла травнева нiч... Не бiла ще, а сивувата, наче морський туман. I лiхтарi горiли не скрiзь, та тiльки то тут, то там. Як вовчi очi... Мойка зiтхала сонно, хлюпаючи в слизьке камiння набережної... Мовчали довго, слухали, як засинає мiсто... Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
- Я був у вас на Волзi... Могуть, краса!..
- Коли вертались iз-за Уралу? - спитав спокiйно Чернишевський.
- Вiдвiдав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
- Ви знаєте, що вiн приїде скоро?
- Чув. Тiльки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...
- Збираєтеся на Україну?
- Я там не був аж цiлих дванадцять лiт!.. - не скоро сказав Тарас.
- Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?
- Едем!.. - всмiхнувся гiрко. - Крiпацькi райськi кущi...

Не називаю її раєм,
Тiї хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
I, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тiм гаю,
У тiй хатинi, у раю
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
I помолитись не дають...

- Якi страшнi й прекраснi вiршi! Це, звiсно, вашi?
- Писанi ще за Уралом, - глухо сказав Тарас. - Наперекiр всьому i всiм!..
- Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, - озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. - Було б таких багато, ми визволили б народи нашi!..
Тарас промовчав: мимо пройшло якихось двоє молодикiв, а вiн же знав iз уст Мокрицького, що до його особи полiцiя i досi не байдужа. Та й Чернишевським вона також цiкавиться...
У Петропавловцi пробило одинадцять.
- На вулицi нам не дадуть поговорити толком, - сказав Тарас. - Коли б кудись...
- На Марсовому, як у степу, все видно.
- Ай справдi! На засланнi, як треба було погомонiти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ.
- Чи скоро ви поїдете на Україну? - промовив Чернишевський, як вибралися з тiсної набережної на вiльний простiр Марсового.
- Вже клопочусь об паспортi, - сказав Тарас. - П'ять днiв як подано про це прошення, а вiд мiнiстра двора нема нiчого. Ви ж знаєте, що Академiя йому пiдлегла?
- Дiло це полiтичне, отже, - як скаже Третiй вiддiл, то так i буде.
- Жандармське царство!
- Будете на Українi, в народнiй гущi, вслухайтесь i придивiться, що там... Якi iдеї бродять? Чи ще надовго стане терпiння ждати волi iз царських рук? Якої волi прагнуть простi селяни-крiпаки? Чи змовчать, чи пiдкоряться, якщо їх звiльнять без землi? - промовив тихо Чернишевський.
- На майже все я мiг би вам i зараз вiдповiсти... - сказав Тарас. - Та хай уже, як побуваю вдома, на Українi...
- Ви маєте якiсь зв'язки з домiвкою?
- Я їх нiде й нiколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзi, де землякiв чимало й вони постiйно їздять сюди й туди.
- Це все панки. Мене ж цiкавить простий народ.
- Мене також, - всмiхнувся. - Панки самi не їздять, iз ними слуги рiзнi, з якими я знаходжу спiльну мову скорiше, нiж з панами. А в дворових рiдня по селах...
- I все ж самi побачите i бiльше, й глибше.
- Мабуть...
- Я всiх розпитую, хто побував у селах, у глушинi. Чекаю на Костомарова... Цiкаво, що там дiється у нас, на Волзi-матiнцi!.. Все спить чи вже розплющує на волю очi?..
Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вiрша:

Не жди сподiваної волi -
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить!..

- Не скажеш краще! Коротко i просто в цiль. Як пострiл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?
- Торiк, десь перед Новим роком.
- Надрукувати б цей вiрш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...
- Спробуємо? - спитав Тарас.
- Нi... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор знiме...
- Знаю. Я так сказав, жартуючи, - зiтхнув Тарас. - Тирани можуть вдержатися при владi лише тодi, як музам заткнуть роти. I навпаки, та влада, яка так дiє, суть тиранiя.
- Ви ще й фiлософ!.. Звiдки у вас знання?
- Бiда навчала. I вчився сам, де тiльки мiг.
- Ви, ваш талант i, врештi, ваша доля доводять красномовно, що лад iснуючий, який пригнiчує народнi маси, знекровлює країну, поступ людства, - сказав суворо Чернишевський. - Ви вирвалися з пiтьми до свiтла творчостi, а скiльки там лишилося Шевченкiв, Ломоносових!.. Вiд Петропавловської долинув бiй курантiв.
- Нагадують, що там нас ждуть, що мiсце добрим людям завжди знайдеться, - тихо сказав Тарас.
- Про що ви?
- Про фортецю й всевидяще жандармське око.
- А-а... Вас гнiтить ця перспектива?
- Нi, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самi ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут пiдiйшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник.
- Це ви? - спитав.
- Нi. Чорт! - пужнув Тарас цiкавого.
Той осiнив себе хрестом, проте тiкати не поспiшав.
- Згинь, очмано, а то гукнем квартального! - додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далi кинувся навтiкача.
- У мене ще до вас прохання, - озвався тихо Чернишевський. - Чотири роки тому на Київщинi зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєнi хто що схопив... їх розстрiляли...
- Я побуваю у тих мiсцях, - сказав Тарас. - Менi уже розказували...
- Дiзнайтесь якнайбiльше. Це знадобитись може. Як свiжий досвiд i як урок, з якого слiд зробити належнi висновки...
- Гаразд.
Невою в сiрiй нiчнiй iмлi пливли вiтрила, щогли...
- Мiст розвели! - стривожився за нього Чернишевський.
- Нiчого. Я вернуся до Бiлозерських чи погуляю Лiтнiм, як то бувало в молодостi, - сказав Тарас.
- Коли ж ви їхатимете?
- Давно готовий. Тiльки одержу паспорт, так i на поїзд!
- Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!
- Спасибi. Правду кажучи... - протяг Тарас, - менi аж страшно їхати... Не можу я дивитися на цю ганьбу!..
- Вiд того злiшi будете.
- У мене й так усе кипить! Ледь стримуюся...
- Менi пора... Дозвольте вас поцiлувати! Хто зна, коли побачимося...
Вже попрощавшись, рушили на перехрестя, де мали бути вiзники. До Поварського звiдси шлях не близький.
- Аж заздрю вам... - озвався Чернишевський. - Весна в селi!.. Та ще на пiвднi, де буйне все, розкiшне...
- I рiднi мої на панщинi...
- Пробачте. Мимоволi завдав вам болю... Повернетесь, то треба буде гуртом над цим подумати...
На розi, де зливалися канал i Мойка, куняв вiзник.
Потисли мовчки руки. Застукотiли об брук копита, й вiзок пiрнув у туманець, що розпливався iз Мойки набережною... I стало тихо-тихо... Як у пустелi...
...Граф Адлерберг не озивався вже двадцять днiв. Тарасовi терпець давно урвався, i вiн уже, напевно, без паспорта чкурнув би з Петербурга, якби не стримував його Толстой, що вигадав шлях обхiдний для добування виду. Дiзнавшись, що президент погодилася уже давно на дозвiл Шевченку виїхати на Україну, вiн написав записку секретаревi її височества, своєму приятелевi, Мюссару, щоб той ще раз звернувся до iмператорової сестри. Тарас тим часом поговорив з Мокрицьким. Той обiцяв сприяти, як тiльки буде формальний дозвiл її височества Марiї Миколаївни.
Сидiв i ждав. Вже все було спаковане у чемодан i скриньку, вже попрощався з друзями, - вони були упевненi, що дозвiл ось-ось дадуть! - а вiз не зрушив з мiсця, загруз в багнi узгоджень та листувань. Учора Мюссар вернув записку з магiчним словом "згодна", й Тарас занiс Мокрицькому листа вiд Академiї з цього ж таки питання. Тепер чекав, що скаже граф Шувалов, столичний обер-полiцмейстер.
Прокинувся, коли пробило п'яту, й не змiг заснути бiльше. Лежав, ходив вiд столу до умивальника, спускався вниз i згодом знову "зносився" на антресолi. Щось мав робити, дiяти, а що, не знав. Даремно, мабуть, здався на умовляння старого вiце-президента й не втiк iз Петербурга!.. Гай-гай, колишнього, екс-вiце-президента!.. Пiдписано указ царя про змiщення його з посади. Вже вiдбулися й проводи, що влаштували йому митцi столицi. Нi, власне, то був урочистий вечiр на честь Толстого, а проводами вiн став тому, що в часi спiвпав з вiдставкою... Щоправда, дехто тiшить себе надiєю, що iмператор змiнить, як кажуть, гнiв на милiсть. Принаймнi ще, формально, Толстой i досi вiдає всiма дiлами в Академiї...
Проходячи, - укотре вже! - побiля столу, згадав, що в клопотах про вид на виїзд забувся геть вiдповiсти Маркевич, яка прислала йому листа з Нiмеччини. Пригнiчений i водночас зрадiлий, долив води у каламар, що геть засох, дiстав папiр, захований уже в шухляду, й схопив перо... Гладенький, чистий аркуш чекав заклично бiло, а вiн не знав, з чого почати... Врештi, вмочив перо й поставив дату "25 травня"... Згадав, як їхала вона з столицi, як проводжав. Побачив її лице, великi, гарнi очi... I став писати. Швидко, не зупиняючись:
"Спасибi тобi, моя доню люба, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрезденi згадала. Я ще й досi тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повiситися часом? Нi, не повiшусь, а втечу на Україну, оженюсь i вернуся як умитий в столицю..."
Спинив перо, згадавши ту Марiю, сирiч Марусю, що жде його на кручi бiля Днiпра, що обiцяла знайти йому вродливу, добру дiвчину... Чи то знайшла?.. Там, може, його вже ждуть як "князя" iз рушниками, а вiн тут нудить свiтом!..
Пустив перо на бiле поле аркуша i написав про зустрiч свою з Кожанчиковим, про звичаї тих книгарiв, з якими їм доводиться, на лихо, мати справу, про свiй журнал, що матимуть вони цiєї осенi... Поставив пiдпис i дописав:
"Як матимете час, то пишiть до мене через Каменецького, бо вiн знатиме, де я повертаюсь".
Перечитав, дiстав конверт i запечатав... Справдi, йому полегшало, як подiлився бiдою з ближнiм... Магiя пера й паперу!.. Чи спiлкування?.. Невже повернеться вiн з України уже не сам - з дружиною?.. Яка вона?.. Ат, все одно! Аби своя душею, серцем, звичаями, аби було кому на добрi руки покласти сиву голову... О, знову сльози застують йому вiкно, конверт, перо... Щоразу, як подумає про суджену свою незнану, ця голубiнь печалi, немов туман, виповнює його всього... Вже iншi внукiв мають, а вiн усе ще парубок, козак-нетяга, самотина...
Рiшуче встав, умився. Чи так, чи так, а на Вкраїнi буде! Хрущов уже чекає його в Москвi. Хоч пан, а прихилився до нього нiби щиро, в маєток свiй запросив... Принаймнi є попутник. А доведеться їхати без дозволу та подорожної, то пан Хрущов послужить i прикриттям. Вiн, як не є, а депутат вiд Харкiвщини у комiтетi по звiльненню селян з крiпацтва!..
Узяв листа й спустився вниз. Одягнеться, на пошту сходить - все-таки якась розвага... Коли людина в русi, то й час минає швидше. Вiн стiльки ждав впродовж життя, що це тепер для нього найгiрша кара... Може, пiти й узяти квиток на поїзд? Не на сьогоднi. Завтра о чотирнадцятiй вiдходить поїзд, яким вiн ще устиг би в Москву до виїзду Хрущова з неї...
Вже був готовий вийти, як хтось спинився бiля дверей i, впевнившись, що це його майстерня, постукав рiзко, владно.
- .Ввiйдiть! - гукнув.
Гiсть не примусив себе чекати. Рвучко ввiйшов до хатг й дверi сам причинив. Це був Iван Мокрицький!
- Добридень вам! - всмiхнувся.
- Ну як?.. - з завмерлим серцем спитав Тарас.
- Гаразд.
- Є вид? Я можу їхати на Україну? Iван подав йому напiр.
- Спасибi...
- Дружина вас вiтає.
- Не знаю, як i дякувати!..
- Побережiться, - тихо сказав Iван, - За вами буде нагляд.
- Еге, еге...
- Як можете, то їдьте швидше, поки граф Адлерберг та Долгоруков не стали цапа, що не дiждались ласки iз їхнiх рук.
- Узавтра ж!
- Ну й чудово. Я вже пiду... Прощайте! - подав правицю.
Вийшов, i в хатi знову стало самотньо й тихо. Правда, вже був папiр з орлом двоглавим, що дозволяв мандрiвку у рiдний край!.. На диво, радостi не вiдчував. Спустошений, сiв на диван. Лише тепер дiйшли до нього слова Iвановi про полiцейський нагляд i на Вкраїнi... Невже вiн такий страшний для влади? Невже його поезiя жила з людьми, будила їх i кликала на боротьбу за волю, коли вiн сам тягнув носок за Каспiєм?.. Виходить, цар з усiм жандармським корп